"Мов письмена ацтеків" – "дивні дні".
Мелодій Гайдна ніжні волоконця
Вплітаються у вірші, наче в сні,
У сніговійні пасма снігопаду,
Де до-мажор і сяйво золоте.
Йдете в дереворити на пораду –
"Як лось камінний", "велет дуб" росте.
Фортеця моря, у ній "шторм північний".
І горобини ґрона на порі!
В поезії, як завжди, все незвично –
Що в космосі безмежнім угорі!
Трансрьомере, великий майстре слова
І Нобелівський вже лауреат,
На крилах музики до Вас же на розмову
Лечу крізь поетичний листопад.
УКРАЇНО МОЯ ЧОРНОБРОВА, ПОЕТИЧНОГО СЕРЦЯ ПАРНАС!
Український Парнас
Україно, вишнева лебідко!
В білім цвіті пливеш сяйвом трав.
Ми питаємо, ненечко, звідки
І куди, і хто путь твій пізнав?
Ще в далекому середньовіччі
В Синьоводськім палала бою.
Там, де Буг і Дніпро, в межиріччі
Відсіч грізну грабіжникам лютим
Дав той бій, і притихла Орда.
Всій Європі повік не забути,
Як її оминула біда!
Наші пращури – скіфи, трипільці,
Що жили тут, на щедрій землі,
Були воїни, вправні умільці
На твоїм, Україно, крилі.
Тож таким і козацтво постало
У великих і славних боях.
Плата кров’ю святою – немало!
Нею землю полито в полях,
У лісах, у квітучих дібровах
За нащадків, а цебто за нас!
Україно моя чорноброва,
Поетичного серця Парнас!
Все тобі, кожна думка і слово,
Щоб у веснах ти вічно цвіла
У вишневих квітучих обновах
В кожнім місті, в садочках села!
Україна – європейська держава
Ми відкритий для світу народ – українці,
Що у Східній Європі живем споконвік!
В домі бути господарем мужеві й жінці –
Наше право, дароване Богом повік!
В нас багата земля, урожаями славна,
Працьовитий, красивий і мудрий народ!
В наших ріках – меди, як відомо віддавна,
Берегами ж кисельними – стільки щедрот!
Квітне сад український, що вродить у літі,
У плодах зарясніє похиле гілля.
Нас шанують у всьому великому світі,
Придивляються пильно до нас звіддаля.
В давнину це було, у боях
Синьоводських,
Українці, брати-білоруси, Литва
Зупинили Орду у степу немонгольськім
І на рідні краї відновили права!
Всю Європу тоді заслонили собою!
І хоча з того часу минули віки,
Але слава безсмертна вогненного бою
В благодаті Європи роки і роки.
Запорізьке козацтво в боях небувалих
Берегло Україну, Європи краї
Від ворожих набігів, страшних і зухвалих.
Лютий ворог летів, як осині рої!
І Богун, і Нечай, і Сірко з Кривоносом –
Українські звитяжці в далекій війні –
У жнивах вікопомних складали покоси
І нападникам злим твердо мовили: "Ні!"
Зберегли за собою Європи родину!
Час рікою спливав. Та фашизму зерно
Не дало європейцям розправити спину,
І зійшло будяками в Європі воно.
Тож фашизму коричневий дим знавіснілий
Ми гасили у сивім величнім Дніпрі.
Амбразуру війни затулив своїм тілом
Наш солдат, щоб жили всі у мирі й добрі!
Щоб Європа постала і дружна, й могутня,
Щоб народи у ній були вірні брати.
В Європейський Союз нас веде незабутня
Давня дружба, яку нам у серці нести!
Вдома, в Україні
Я у себе вдома, в Україні.
Навесні ось мріями цвіту,
Задивляюся у небо синє,
На корону сонця золоту.
Я у себе вдома, в Україні!
Навесні ось мріями цвіту,
Бо й земля моя цвіте крилато!
Відкриваю істину просту:
Затишно удома, в своїй хаті –
В Україні мріями цвіту!
Задивляюся у небо синє,
Де хмаринки, як думок політ,
А у серці – мова солов’їна,
Що звучить піснями на ввесь світ!
Задивляюся у небо синє.
Вже корону сонця золоту
Одягла щаслива Україна!
Це мій дім, де вчуся і росту,
Мріями у майбуття полину,
Аж під квітку сонця золоту!
Я у себе вдома, в Україні!
І довкола рідні все краї –
Веселкові, польові, гаїні,
Де живуть і земляки мої,
Бо я в себе вдома, в Україні!
Говерла
Осіннього туману острови.
Високогір’я світлі закарпатські
Під небом, наче сяйво корогви!
А ці хмарини, як коші козацькі,
Дозор високогірний тут несуть:
Чи все, як слід, у любій Україні?
Історії своєї не забуть,
Плекати у своїй-таки ж країні
Минулого славетні сторінки,
Що пращурів святих политі кров’ю!
В літописах збережено роки,
Які в серцях у нас горять любов’ю!
Говерла між туманів, як свіча,
Палає у осінньому привіллі.
Нагадує козацького меча,
Прихиленого у рум’янім зіллі.
Знак пам’яті, майбутньому зарок,
Щоб берегли славетну Україну
У всесвіті, посеред сонць, зірок
І не забули давню ту руїну,
Яка і досі болем гоготить
У наших думах, як зринають мрії.
Історії святої кожна мить
Діймає горем, але й серце гріє
Своєю величчю і доброти
Крилом, вражає видивом двобою
Із лютим злом, здолать, перерости
Яке, мій друже, нам же із тобою!
Говерла височіє, як душа
Великого і мудрого народу!
Запишемось до древнього коша,
Відстоїмо країни честь, свободу!
Небо України
Яке чудове небо України –
Біляві хмари, синій океан!
Ген, ніби замку давнього руїни,
На сході ж золотий пшеничний лан.
Приспів:
А я лечу на килимі із хмарки,
Все небо озираючи щораз.
Ось сонечко розсунуло фіранки
І сипле щире золото до нас.
Мов волошками зацвітає поле,
Ромашки відкривають пелюстки.
І стільки щастя, стільки світла, волі,
Що вистачить усім нам на віки.
Приспів
Веселка семиколірно зринає,
На крапельках дрібних ряхтить яса
На радість і добро моєму краю!
Такі в нас, в Україні, небеса!
Приспів
Чорниці
Чорницею покриті схили гір,
Улітку сині, наче хвилі моря,
А восени – хоч погляду не вір –
Рожеві, безконечно-неозорі.
Приспів:
Карпати! Український дивосвіт.
Тут спів лунає дзвінко, на ввесь світ!
Каскади гір, і ріки, і лани
Нас ваблять від весни і до весни.
Чорниця – зваба в погляді очей,
Вуста – що восени її рум’янки.
Русяві кучері струмками до плечей.
О, вродо україночки-горянки!
Приспів
А легені – вже кращих не знайти:
Мов велети – землі своїй на славу!
І скільки щирості, любові, доброти
У погляді цих горців нелукавих!
Приспів
ДВОЛИСНИК
Пригода в лісі
Казка
Було це в нашій любій Україні,
Де, як моря, смарагдові ліси,
Де птах над ними у привіллі лине!
І стільки тут казкової краси!
Стояла хатка в лозняку, край річки.
Там мавка господинею була,
Що лісовик взивав її Марічка.
Нікому в світі не робила зла.
Щороку прала лісу світлі шати
І розправляла праскою-дощем,
Звірят скликала до своєї хати
І частувала радісно борщем.
Та якось не минули ліс два Гриці –
Велосипед застряг поміж квіток.
Бач, замість того, щоб у школі вчиться,
То вирішили прогулять урок.
Розводять ватру та збирають дрова.
А там же мишки бідної нора,
І їжачкова схованка чудова,
Ще й поряд – павучкова дітвора.
Не помічають неуважні Гриці,
Якої наробили вже біди.
Зірвалися з верхів’їв лісу птиці,
Кричать:
– На допомогу, всі сюди!
А хлопці вже беруть велосипеда
Й, не загасивши полум’я як слід,
Летять, немов у космосі комета,
Щоб наробити в лісі й інших бід.
Біжить за ними у травичці мишка,
І їжачок наставив колючки.
А павучата підібрались нишком,
Розвісили липучі гамачки.
Оце-то так, утрапили в халепу!
А в лісі вже їдкий валує дим.
На поміч хмарка поспіша зі степу,
Щоб квітам, травам помогти малим,
Порятувати злякані дерева,
Де мавка носить воду від ріки.
За вітром лине хмаронька травнева.
Біжать із дитсадочка малюки.
В руках у них малесенькі відерця,
Лопаточки, совочки для піску.
Гукають:
– Станемо за ліс до герцю,
Канал прориємо, повернемо ріку!
Ріка й сама спішить на допомогу.
Шипить вогонь, тікає, як змія.
І школярі, минаючи дорогу,
До лісу навпростець! І з ними я
Біжу допомогти знайомій мавці,
Порятувати квіти і звірят!
А де ж бо Гриці, два отих лукавці?
Вогонь у лісі їсть усе підряд.
Від страху знепритомніли, а хмара
Їх піднесла над лісом у дощі.
Отямилися. Що це за примара?
Де ліс, вогонь, ялинки і кущі?
Тут хмара громом ще й загоготіла:
– Я вас оберігати ліс навчу!
Поглянули униз – народу сила,
А лісу ж, лісу шкода до плачу!
Де капнули розкаяння сльозини,
Не тільки той вогонь жахливий згас,
А й відросли згорілі вже рослини,
Крізь сльози посміхнулися до нас.
І раптом – що це? Як з мішечка груші,
Два Гриці покотились у траву.
І треба ж так, признатися тут мушу,
Що втрапили в жалючу кропиву!
А мавка на галяві розкладає
Духмяні ягоди і розлива компот.
Які ліси прекрасні в нашім краї,
І скільки в них для нас усіх щедрот!
Їх берегти слід, як зіницю ока,
Бо це ж легені нашої землі!
Домівка мишки, їжачка, сороки,
Ще й павучата в нім живуть малі!
Це зрозуміли добре горе-Гриці.
У ліс тепер ідуть, неначе в храм,
Вслухаючись у пісеньку синиці,
Вклоняючись деревам і вітрам.
І люди, і звірята – щире братство,
Щоб ліс, немов домівку,берегти.
Не кидай папірця тут – святотатство
Смітити в лісі, в храмі чистоти!
Тож бережімо квітку, і травинку,
І лісу безконечну далину.
Ось клен кленочку тихо мовить:
– Синку,
Люби наш ліс, домівку осяйну!
Насаджуймо ліси! Їх поливати
Ми будемо старатися щораз.
А мавка лісова виходить з хати
І дружньо посміхається до нас!
Берізка і платан
Берізка в платті із парчі,
Що виткали небесні феї
Для неї, любої, вночі,
Неначе снігова лілея –
Окраса нашого двора,
Струнка, висока, тонкостана!
Під нею наша дітвора
На гірку витягала сани.
Всім люба, бо ж яка краса!
На гілочки її тоненькі
Ще й іній сиплють небеса,
Плетуть мережива легенькі.
Минають вражені вітри,
Щоб не струсить ниток сріблястих.
Скажу, і не повіриш ти,
Від чого їй прийшлось пропасти!
Почувся вантажівки рик.
Відповідальні роботяги –
До всього кожен, мабуть, звик,
Бо вистачило в них відваги –
Спиляли дерево гінке,
Що п’ятий поверх вже минало.
Стріпнулося гілля тонке,
І так берізоньки не стало.
Її забрали в той же день –
Для шашликів, мов, пригодиться.
А у дворі лишився пень
І сліз струмки на наших лицях!
А нещодавно довелось
Таку побачити картину:
Я, щоб купить собі чогось,
Зайшла в Криму до магазину.
Посеред зали ріс платан –
Гілками уже поза дахом!
Пишався, як татарський хан,
А з двору видавався птахом,
Якому зберегли життя
І не підрізали крилята.
Тож не зазнають каяття
Ані дорослі, ні малята!
Лобода
Літа метелик у пороші цвіту,
Тріпоче крильцями – колібрі-птах
В поезії Сосюриного літа,
Що маревом над травами в степах.
Пилку із лободи йому достатньо
У цей блакитно-золотистий день,
Такий прозоро-світлий, благодатний
Для радості, польоту і пісень!
Легенький вітер, волошкове небо,
І стільки цвіту у блакитній млі!
Чого ж іще метеликові треба?
Лиш пахло б лободою на землі!
Бережімо ліси
Немов коріатида, храм лісів
Плечима я натужно підпираю.
За зростом флори кілька ярусів
Несуть до неба ці ліси безкраї.
Тримають сонце в кронах золотих
І ловлять зорі в них, немов у сітку.
Зірвався вітер, але в лісі стих.
Тому дерева – безсловесні свідки,
Що навіть урагани гасять гнів,
Зустрівши лісу грізну оборону,
Де павучок для гілки клена сплів
Сріблясту, наче з інею, корону,
Де мишка має нірку під листком,
Де птахи мостять між гілок гніздечка.
Простує білочка хистким містком
Із віт від мене зовсім недалечко.
Ось зайчик умивається в росі
Та дивиться, чи все навкруг безпечно.
І знають оці мешканці усі,
Що ліс – їхня домівка, безперечно.
Тож, бережімо ліс, цей храм життя,
Оці дуби, берізоньки веселі,
Бо він – то наше спільне майбуття,
Всього живого лагідна оселя!
Барбарис
Довкола осінь, ранньо— й пізньотемна,
Вже погасила скрізь свої вогні.
Пташки повідлітали недаремно –
Такі похмуро-темні нині дні.
Але маленький кущик барбарису
Яріє листям з плетива кайми.
То осінь малювала! Кожну риску
Осипала гарячими слізьми.
Вгорі заплакала й зоря вечірня,
Рожева, як і теплої пори,
Над хмарами, немов високогірна!
І зайнялись вогнями явори.
Душа співає радості осанну!
Не згасне світло у осінній тьмі,
І барбарису вогнище рум’яне,
І полум’яне серце, і самі
Багрянці сходу й заходу гарячі,
Що не підвладні холоду ніяк.
Хоча сльота і мрякою заплаче,
Та все вогнисте – то життя маяк!
Вже пізня осінь погасила ватри.
За барвою одержав перший приз
В декорі темно-сірого театру
Малиново-червоний барбарис!
Бори під Острогом
Сосновий бір Острожчини – як море,
Що вже давно плеснуло з берегів
І розлилось смарагдом неозоро
Поміж ясних березових гаїв.
Зимою – між снігів, що мов оправа
Вічнозелених безконечних хвиль.
Це ж Рівненщини і краса, і слава,
І особливий незрівнянний стиль.
Під соснами притрушений травою
Пісок, неначе на морському дні.
Виношу з лісу часто із собою,
Як скарб, ще не написані пісні.
А сосни височіють так, неначе
То щогли велетенських кораблів!
Ліси, ліси! Ви нас усіх пробачте,
Бо ж хтось сокиру принести посмів
Вам на біду та й людям не на щастя:
Всі ж летимо на кораблі "Земля"!
І нам його уберегти удасться,
Як знатимем, що ми одна сім’я:
І дерево, і квітка, і людина,
Амеб родина в крапельці води,
Верба у лузі, в березі калина.
Тож сосну на узліссі посади!
Світ рослин
Ми в древнім краї ліліпутів.
Ось папороть, плаун, хвощі –
Їм велетнями вже не бути,
Хоч поливають їх дощі.
Колись же, на світанку ери
Життя на матінці Землі,
Були дерева-піонери,
Гіганти, а тепер малі
Ростуть собі попід кущами
Та сіють спори, як колись.
Не затоптати їх ногами –
Гаметами вони злились
І виростили спорофіти
Та спороносні колоски.
Тепер рослини ці – як діти,
На рідкість мудрі малюки.
Могутніх предків настанови
Для них – святиня повсякчас.
І хоч вони малі, як гноми,
Та дорогі ж які для нас!
Ці вищі спорові рослини –
Джерела кисню для людини!
Вдячність
Підняла з-під кущика дволисник,
Що край клумби зірваний упав,
І в посудину з водою, в мисник,
Я поставила не для забав.
Може, знайда за якусь-то днину
Відживеться – посаджу тоді
У земельку стебельце-дитину,
Як корінчик пустить у воді.
А на ранок бачу – що за диво! –
Квітконос піднявся з-під листків!
Посміхалося маля щасливе
Квіточкою вдячною без слів.
Я до клумби – і вона квітчаста!
Що ж, таке трапляється не часто.
ЖИТТЯ ЛЮДСЬКЕ СЕРЕД ПУСТЕЛЬ КОСМІЧНИХ
Кольорова казка
Кружля метелик біля хризантеми.
Сам білий, а вона як сонця схід!
Отак розпочинаю я поему
Про наш барвистий кольоровий світ.
І Блакить
Живе в небесній сині королева –
Володарка всього блакитного.
До її послуг замок кришталевий
І фарби всіх відтінків синього.
Бо тільки синім володіє пані,
Ясну блакить малює на світанні.
А вдень світлішає небесна баня –
Вже не така, яка була зарані.
Художниці ж турбот іще доволі:
Налити синню волошки у полі,
Пофарбувати цвіт дзвіночків синім,
Покрапати на незабудки милі.
А квіти, які звуться "синє небо"?
Для них ледь-ледь темнішу барву треба.
Нехай плетуться, прагнуть високості –
До королеви завітають в гості.
Палац небесний спуститься низенько,
І королева – синьоцвіту ненька –
Вже пестить квіти ніжною рукою –
Здається ж, вітрові нема спокою!
Ось і в Марійки сині оченята,
І в Петрика – як волошкове свято.
Мов крапельки небесної блакиті,
Всіх веселять у кольоровім світі!
А в королеви вистача роботи –
Пофарбувати волошковим води,
Щоб струмували у відтінках сині
На радість квітам, звірам і людині!
ІІ Рожеве
Де сонечко вкладається поспати,
Червона барва – йому рідна мати.
Щоранку сонце світиться рожево –
Цілує його ненька-королева.
І розсипає світлі променятка,
І рум’яніють щічки у дитятка,
Що спить іще і бачить милі сни –
Рожево-ніжні у малят вони.
ІІІ Смарагдове
Весна дарує щедро зелень світу
І залишає все це потім літу:
Смарагдами виблискує трава,
І для дерев ця барва не нова.
Тож зелень розливається, як море,
Виблискує на сонці неозоро!
У кожному зеленому листочку,
У хлорофілом звитому віночку
Для атмосфери кисню є доволі –
В садах, лісах і у широкім полі!
Отож, без зелені немає цвіту.
Хвала ж смарагдовим весні і літу!
IV Золотаве
Настане осінь, і смарагд отави
Вбирає в себе барви золотаві.
Жовтіє листя, сиплеться додолу,
Все золотаве – ген, до видноколу!
Не тільки осінь золотом багата,
Й весна повсюдно сипала дукати.
То золотіли скрізь поміж травою
Кульбабки золотою головою.
І сонечко над нами золоте.
Під ним усе зростає і цвіте!
V Про решту барв
Завершимо поему загадково,
Щоб пізнавали світ ви знову й знову.
Тож до веселки помандруймо, друзі,
Що в різнотрав’я хилиться у лузі.
Про барви знає все вона, щаслива:
Чому є фіолетовим чорнило,
Чому чорніють скопані грядки
Й чому біліють взимку на святки.
У таємницю кольорових див
Отой метелик білий нас завів,
Кружляючи довкола хризантеми
Ще на початку нашої поеми.
Прадавні коди
Життя людське серед пустель космічних,
Між темряви і зоряних вогнів,
Здається світлим зернятком пшеничним,
В якому код майбутніх наших днів.
Та тільки як його розшифрувати,
Щоби пізнать правічну таїну?
Моря, ліси, поля, степи, Карпати
Задумою до серця пригорну
І зрозумію, що прадавні коди
На теренах праматінки землі –
Це гени українського народу,
Які не загубилися в імлі!
Тутанхамон
Броварчанину Вадиму
Не відаєш, що ти – Тутанхамон,
Правитель Стародавнього Єгипту!
Для нього ти син Бога і закон,
Та відродився в нас на диво світу.
Загинув же у зовсім юнім віці –
У десять літ вже фараоном був!
Одружений з дочкою Нефертіті,
А нині ти усе оте забув.
Звичайний хлопець, учиться у школі,
А погляд дуже владний з-поміж вій,
Немов гіпнотизує мимоволі.
В поставі гідність, гордість, супокій.
Ось він собі, за звичаєм хлопчачим,
Біжить з м’ячем і грає у футбол –
Так плечі розправляє він, неначе
Йому накинув мантію Атон.
Тутанхамон! Під маскою в гробниці
Він зник із-поміж золота, як тінь.
Не знаю, чи тобі, буває, сниться
Котресь із фараонських повелінь?
Ось радники схилилися в поклоні,
Чекають на накази повсякчас.
Матуся Нефертіті щедро доні
Дарує щонайкращу із прикрас.
Богиня Бастет у подобі кішки
Сидить на позолоченім стільці.
Ти налягав на ногу, але пішки
Любив гуляти, плавав у ріці
Найбільшій в світі – ну, звичайно, Нілі,
А Анхесенамон плела вінки –
Твоя дружина між лілеї білі
Вплітала незабудки залюбки.
Одну знайшли в твоєму саркофазі
Між розсипів найкращих із прикрас,
І всім тоді подумалось на разі:
Над справжнім цвітом, ні, не владен час!
І над любов’ю він не владарює.
Бач, Анхесенамон – немов дитя!
Ніщо на світі не минає всує,
Ніщо не гине в світі без пуття!
Тутенхамон – о, юний фараон!
А поряд квітка Анхесенамон.
Сльоза Чураївни
Рожевий дощ ранкової зорі
За хмарами в подаленілім небі
З краплинкою у чайки на крилі,
Сльозою – даниною світлій Гебі.
Яка картина обрисів і барв!
Шатро іще не баченої зливи –
Немов рожева тінь розквітлих мальв
І берега високого обриви.
Бузкові відблиски високих хвиль,
І захід сонця за морською даллю,
Малюнка неаполітанський стиль,
Ще й блискавки – розплавленою сталлю!
Палахкотить малиново гроза,
Жахаючи чаїне царство моря!
Веселкою розмаяна яса
Зринає без веселощів чи горя.
В людському серці пристрасті земні,
Уся краса матусі України,
Смарагди і румянці запашні,
Як у поезії Костенко Ліни,
В поемі про Марусині пісні,
Про творчість українки-полтавчанки.
Її село, неначе уві сні,
В малюнку неба грозового ранку.
Подаленіла в травах череда,
Опалами рясніють світлі роси.
Співає Чураївна молода,
Звиваючи віночком довгі коси.
Співає про славетних козаків,
Про славного їх батька Дорошенка.
І досі береже той щирий спів
У самім серці Україна-ненька!
До світу поза обрієм гроза,
А України врода – наче мрія!
Це море, як Марусина сльоза,
Горить-ряхтить, ніколи не зміліє!
Шевченкові краї
Цвітуть незабудки в козацькім краю понад Россю,
А хвиля срібляста, неначе лебідка, зліта.
Цей край у житах, у вінках золотого колосся
Всіх юністю вабить, хоча й проминають літа.
Шевченка сліди поміж трав, мов краплиночки сонця!
Кирилівка, Моринці, дуб, де малюнки ховав.
А небо таке ж, і хмаринка пливе, наче сон, ця,
І берег над Россю – розкоші квітучих отав!
Я чуюся птахом.