Грушсвським вшанував поета виданням вибраних його творів з передмовою самого Мих. Грушевсь-кого. Перед цим у Відні вийшла шоста збірка поезій Олеся "Чужиною".
Чуючи, як деякі цоети чи письменники в Україні відразу почали виспівувати прихід Радянської влади, зокрема Пав-по Тичина, він пише на його адресу вірш, в якому читаємо рядки:
ПАВЛОВІ ТИЧИНІ
І ти продався їм, Тичино, І ти пішов до москаля? О, бідна мати Україно, В журбі головонька твоя.
Б кривавім морі по коліна Стоїть без сорому в очах, Поет колишній, наш Тичина, І прославляє зойк і жах...
Прилюдно б'є катам поклони, Катів виспівує в піснях, А з-під землі ідуть прокльони Борців, розп'ятих на хрестах...
Але Олесь не був так засліплений, щоб не бачити й недоліків тодішньої еміграції. Він написав низку сатиричних поезій під назвою "Перезва" про видатних діячів і політиків, їло зловживали своїми становищами. Одночасно поет картав глухий і байдужий Захід до страждання народу, що потрапив у московське криваве ярмо. До таких поезій належить "Терновий вінок". Він перестерігав політиків Европи перед •іервоною загрозою, але вони вважали, що то внутрішня справа України та інших народів, які потрапили під владу комунізму.
Поруч оригінальної творчости Олесь займався перекладами, зокрема переклав відомий твір американського письменника Лонгфелло "Гаявата".
Чимало уваги й серця Олесь віддав поезіям для молоді, для дітей шкільного віку. Вони, ті вірші, тепер не сходять з наших читанок, з шкільних свят. Це такі, як "Жайворонок", "Айстри", "Ялинка", "Гуси" тощо.
Тяжкі умови еміграції, старість і безвиглядність на швидке повернення на рідну землю часто приносили в його творчість ноти туги й розпачу. Впадаючи в такий стан, він писав:
О, принесіть, як не надію, То крихту рідної землі, Я притулю до уст її І так застигну, занімію...
Знаючи матеріяльний і душевний стан нашого поета, його велику тугу за Україною, московські відпоручники намагались умовити його повернутися додому. Але поет знав, що Москва зробила в 1928 р. з багатьма поворотцями, — вояка-армії УНР, яких провели по вулицях Києва, щоб показати людям "гуманність" влади, а потім їх слід загубився в пралісах Сибіру. Знав Олесь і про поета Самійленка, який повернувся й помер в Києві в злиднях, забутий усіма, тому категорично відмовився.
Із спогадів поета Карманського довідуємося, що сам Олесь казав йому в Празі:
"Я сам знаю, що я умираю між чужими, а ще більше мені болить, що моя дружина мучиться тут зі мною. Там я ще ожив би... Але як туди їхати? Запрошували мене до Харкова. Хотіли мої твори перевидати. Обіцювали не одно. Та як же йти під чобіт наїзника ?! Ні, краще вже збожеволіти, а не покоритися!"
Це було тоді, коли низка видатних українців уже прова-дига переговори про повернення в Україну. Ще раніше по-рернувся історик академік Михайло Грушевський. Йому теж обіцяли багато. Спершу йому доручили редагувати журнал "Україна", а потім почали цькувати за націоналізм. Зрештою заарештували й тримали під домашнім арештом в Москві. Вимагали від нього покаяння й критики власних наукових праць та поглядів. Більше того, одного дня до приміщення де мешкав академік у Москві, постукав післанець Академії наук з Києва. Коли Грушевський відчинив двері, той почав розмову на тему покаяння, але Грушевський не дослухав до кінця того намовляння, а відповів: "До побачення" й зачинив перед носом того післанця двері. Зрештою, довели нашого науковця до того, що він тяжко захворів. Післали лікуватися на Кавказ, але ліків, які допомогли б і які можна було дістати з-за кордону, не захотіли дістати. У 1934-му році Михайло Грушевський, автор найповнішої історії України, помер, а його творчість і досі під забороною.
Вістки про страшний голод, що потряс всю Україну в 1933-34 рр дійшли й до Праги. Олесь тоді вже не писав ліричних поезій, з-під його пера тоді виходили сумні рядки:
Коли весь край нечутно гьгаче, Гниє розтоптаний в смітті, Кона розп'ятий на хресті — Тоді забудь красу, співаче!
Уже в січні 1944-го року, ніби наслідуючи передсмертний вірш Тараса Шевченка "Чи не пора вже нам, небого, вози в дорогу лаштувать", Олесь пише свій останній вірш:
Життя минає, наче сон, V пущі серед лісу, І вже чиясь страшна рука Береться за завісу.
Постій! Ще вечір не погас, Ще повний шуму праліс, Ще серце кров'ю не зійшло, Пісні не доспівались.
Та Олесь може прожив би довше, але новий окупант, німецький, заарештував його сина, відомого поета Олега Оль-жича. В концентраційному таборі гестапівці його тяжко катували й забили, повідомивши полковника Мельника, що Ольжич помер. Його смерть сталась 13-го червня 1944 року, а його батько, поет Олександер Олесь (Кандиба), помер че-иез 6 тижнів, тобто 22-го липня 1944-го року.
Так відійшов від нас на 66-му році свого палкого життя і невсипущої праці один з найбільших поетів, співець краси і національного відродження України, лишивши по собі багатий доробок. Самих лише поетичних збірок він випустив 12 та багато перекладів, п'єс тощо.
Підсумовуючи творчість поета, варто згадати хоч кілька тих відгуків, що появились і за життя поета й по його смерті. Головнішими з них про творчість Олеся були праці таких ерудитів у літературних питаннях, як Іван Франко, історик Мих. Грушевський, Микола Зеров, Олександер Білецький, Андрій Ніковський, Сергій Єфремов, Павло Филипович, професор О. Дорошкевич, Максим Рильський та багато інших.
Олександер Олесь
Всі вони високо оцінювали творчість Олеся. Микола Зеров писав, що ЕІН сам захоплювався виданнями поезій Олеся, які його дуже вражали своєю свіжістю й безпосередністю, а його мова здавалась йому бездоганною. Зеров називав його "поетом між двох революцій".
Критикуючи поезії Олеся, Павло Филипович визнавав, що, порівнюючи з Грінченком, Чернявським та Вороним, Олесь зробив значний крок уперед: у нього немає моралізаторства, нудних творів, і що він "в українську поезію вніс певне надбання громадське, психологічне й формальне". У тій же передмові до "Вибраних творів" Олеся, Филипович цитує слова критика Якова Можейка: "Стоїть міцно тільки Олесь. І певно довго стоятиме, бо він зроблений з того дерева, з якого вирізуються королі"...
Михайло Грушевський теж у своїй передмові до творів Оеся писав, що він "найблискучіший з усіх сучасних поетів", дарма, що тоді були такі видатні поети, як Чупринка та Микола Вороний.
Ці думки доповнював київський професор О. Дорошке-вич, пишучи: "Олесева лірика тонко відгукується на найін-гимніші переживання людської психіки; певна річ, тут у центрі стоїть кохання з усіма його душевними перипеїіями". Проте як Мих. Грушевський, так і Зеров та Русова зазнача-<ш, що Олесь про кохання писав журливо, ніжно, і в його піснях майже немає еротики. Також усі підкреслювали, що сам вірш Олеся звучить, як музика, а тому багато його віршів покладено на музику.
Окрем? критики хотіли бачити в Олесеві невгнутого борця, критикували його за песимізм і розпуку в час прра^ок української державносте, називали його "поетом боротьби і зневіри". Та, зрештою, само життя показало, що поезії Олеся витримали іспит часу: вони далі хвилюють читача, милують своєю красою й музичністю, друкуються в пресі, їх дек-лямують на різних святах. Тож недаром окремі знавці літератури уже по смерті поета писали, що Олесь є одним з тих щасливих поетів, що зуміли модерні проблеми поетичної творчости пов'язати з найповажнішими вимогами національних устремлінь українського народу, що Олесь є одним з найбільших ліриків світу, в якого сила ліричного почуття така вибухова й така безпосередня, що стоїть нарівні з творчістю вокально-музичною. Стихійна сила його творчости не навіяна чужиною, а виросла з рідного українського грунту й тісно пов'я?ана з українською національною традицією й поетичною минувшиною України.
Дехто зазначав, що Олесеві пісні сильніші від найсиль-ніших бомб. А проф. Володимр Дорошенко з нагоди десятиліття з дня смерти Олеся у 1954-му році писав у "Свободі", що поезія Олеся прошуміла в Україні шумом дерев, продзвеніла небесною музикою зір, заспівала шовковою гирсою степів, заревла Дніпром-Славутою, осяяла сонцем відроджену Україну й розлетілася судними дощами-грозами над краєм. Картаючи зрадників і підбадьорюючи живі сили, кликала вона до боротьби, до сонця, до краси.
ПЕРШОДЖЕРЕЛА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
З численних літописів, спогадів, щоденників та мемуарів, що змальовують історичні події 17 — 18 століть, за царських часів побачили світ лише окремі з них. До важливіших, які стали основними джерелами у вивченні нашого минулого, стали козацько-старшинські літописи Самовидця, Гра-б'янки, С. Величка та велика праця "Історія Русів". Автори цих творів, учасники або свідки подій, використали тогочасні записи, універсали, розповіді учасників, польські хроніки, грамоти, а також подали багато фактів з історії сусідніх країн. Але через несприятливі обставини (поневолення та утиски царської цензури) друком вони почали з'являтися лише з середини минулого століття.
Однією з найцікавіших пам'яток є "Літопис Самовидця", ідо вперше був надрукований у Москві в 1846 р., головним чином дякуючи видатному українському патріотові — проф. Московського університету історикові О. Бодянському Цей рукопис, як і багато інших, ходив годі по руках, навіть без прізвища автора, в шістьох свисках. Пантелеймон Куліш, знайшовши один із тих списків, передав його О. Бодянському, який, доповнивши його трьома іншими списками, що • "оплювали інші роки, надрукував у московських "Чтени-чх". Пізніше, в 1878 році, Орест Левицький, використавши ще два списки, опрацював і надрукував "Літопис Самовидця" окремим виданням у Київській археологічній комісії.
Теперішнє видання (1971 р.), що появилося через 115 років від виходу в Москві і на 54-му році по революції, має 204 сторінки і надруковане 30-тисячним тиражем, охоплює період від 1648 по 1702 рік. До літопису додано дві передмови — одна спеціяльної редакційної колегії, а друга кандидата історичних наук Я. І Дзири. Особливу увагу привертає до себе ця друга педедмова Я. Дзири, який з глибоким знанням історії України аналізує так історію появи цього твору, як і —перебіг самих подій. Я. Дзира також подав ґрунтовний огляд численних статтей, рецензій та відгуків про цей рідкісний твір.
Яке значення і який вплив мали літописи не тільки на Тараса Шевченка, а й на подальших творців літератури, бачимо хоч би й з листа Лесі Українки до А.