Плем’я полян, очевидно, жило на межі з племенами росів–русів. Поляни зіграли консолідуючу роль у творенні Подніпровської слов’янської держави.
І, як твердить автор "Повісті врем’яних літ", згодом прийняли на себе іншу назву — руси. "А слов’янський народ і руський — один", — говорив згодом літописець.
Отож бачимо, що згодом слов’яни–поляни називалися ще й руссю. Залишмо поки що осторонь питання, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що "Повість врем’яних літ" навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — у розумінні держава, прибрала іншу назву — Русь. Під датою 6360 р. від сотворення світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, "індикта 15, коли почав Михайло (імператор Візантії Михаїл III. — Авт.) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля". Далі літописець роз’яснює, що він довідався про цю назву з літопису чи хроніки грецького походження: "А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій Амортала — грецький хроніст. — Авт.) у літописанні грецькому".
Автор літопису виводить назву "русь" від закликаних до словен ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на російському престолі, безпідставна й що вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не повертатись до цього питання, якби вона не відроджувалась деякими сучасними істориками Росії та якби під неї не підводились нові докази.
Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під словом "варяги". А він говорить, що "… варяги… є приходні". Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, "… називались "русь", як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці".
Тут ясно видно, що назва "русь" — це була назва цілого народу, від якого й прийшла до слов’ян Новгорода та їхніх сусідів — чуді, кривичів і весі — закликана ватага русів. Ось тільки неясно, звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце перебування русів, каже, що посланці північних слов’ян, що жили навколо Новгорода на Волхові, "яких пригнічували варяги із замор’я", пішли "за море" просити собі військової дружини для свого захисту.
Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути тільки Балтійське море й що ті варяги, які прийшли до словенів та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи або дани, або нормани. Але ж ті варяги–руси могли прийти й із–за іншого моря, якщо зважити на те, що морем у давнину часто називали й великі озера — такі, як озеро Ільмень на півдні від ільменських поселень словенів, чи озеро Чудське, на захід від них. Якщо зважити, що словени ільменські прийшли туди від південніших — подніпровських — розселень слов’янських племен, що вони підтримували стосунки зі своїми соплемінниками (а навіть, якщо словени ті були за походженням із слов’ян балтійських), то не буде великою натяжкою припустити, що словени ільменські могли запросити русів–варягів від південних сусідів своїх — полян–русів Подніпров’я. Так і могли з’явитися на Волхові руси–варяги.
Хто ж ті руси? Де вони жили?
У зв’язку з цим є цікавими дослідження відомого історика М. Брайчевського, який вважає, що первинна територія народу русь займала східну частину антсько–полянської землі, яка межувала з територією північнокавказького регіону.
Як свідчать усі вітчизняні джерела, у X–XIII ст. назва Русь у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель–князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була територія, де жили слов’яни, які сформувались в умовах слов’яно–іранського симбіозу.
Які ж, власне, землі входили до складу Русі? Академік Б. Рибаков з’ясував: руською землею не називались у літописах Новгород Великий, Володимир–на–Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, землі Володимиро–Суздальського та Рязанського князівства, області, заселені в’ятичами, Полоцьк, а також Галич (на Дністрі), Володимир–Волинський. Зате постійно Руською землею називалась земля Київська, Переяславська, Чернігівська. Літописи постійно іменують Київ і Київщину Руською землею, Переяслав Південний у Лаврентіївському літописі вісім разів названий "руським" на відміну від Переяслава Суздальського (або Заліського); так само земля Чернігівська — постійно іменується Руською землею.
Територія колишньої Руської землі, як засвідчують літописи, з XII ст. називалась і Україною, в слов’янській мові — країною, тобто державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське подніпровське територіальне ядро стало центром формування східнослов’янської країни — в пізнішому розумінні держави. Відомо, що на території саме Руської землі сформувалась українська народність, державна народність. Відомо, що українці зберегли й свою іншу назву — руси, русини,— на величезних просторах свого розселення, у тому числі на землях прикарпатських і закарпатських, — до новітніх часів.
Назва "Русь", "Руська земля" залишилась за територією України й у часи литовського та польського панування над Подніпров’ям. Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні діячі також вживали тоді подвійну назву — Україна–Русь. Цікаво, що всі українські видання в Західній Україні в XIX ст. іменували себе руськими, починаючи від знаменитої "Русалки Дністрової" Руської трійці 1837 року, де в передмові "К народним руським пісням" вказувалось, що "нарід руський оден з головних поколінь слов’янських… "
Ще раз підкреслимо, що уважне прочитання давніх вітчизняних джерел, зокрема "Повісті врем’яних літ", переконує : 1) поляни жили по сусідству із народом під назвою русь, роси, русини; 2) ця назва перейшла до полян і їхньої держави згодом.
Руси входили до складу воїнства Олегового під час його походу з Києва на Константинополь. Олег каже переможеним грекам: "Ізшийте паруси паволочні русам, а словенам — шовкові". Тобто, руси й словени–новгородці тут виступали як два окремі народи. Далі — князь з Києва Ігор збирається в похід і "… зібрав багато воїнів — варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців… " Руси тут виступають також осібно як народ, а не як найманці–варяги. Варяги зовсім відокремлені від руси, але коли Олег ішов на Київ — русів у його війську не було. Цікаво, що найдавніша редакція "Руської Правди" 1015 року, написана для новгородців, фіксує закони, що охороняють права вищої новгородської еліти, в тому числі й "русинів", які прибули до Новгорода з Київської землі. Ймовірно, що названа ця "Правда" Ярослава "Руською" через те, що сам князь вважав себе князем Руської (Київської) землі та її столиці Києва.
У 1146 р. новгород–сіверський князь Святослав Ольгович запрошує Юрія Долгорукого: "Піди–но в Руську землю, до Києва…" Отже — Суздальсько–Володимирська земля не була Руссю. Так само, як раніше радимичі, підкорені київським воєводою Вовчим Хвостом, змушені були платити "данину Русі" і платили її Києву до часів Володимира Мономаха. Як пише літописець XII ст., вони платять данину Русі "і до сьогодні". Отже, радимичі й у XII ст. не жили в Русі, тільки сплачували їй данину.
Проте в сучасній історіографії з наукового обігу не зникла й стара версія, за якою руси–варяги — північного походження. "Назва "Русь" виникла в Новгородській землі", — повідомляють нам творці модифікованої в дусі сучасного російського патріотизму варяго–руської теорії. Вони намагаються довести, що "первинним ядром" "древньоруського ранньофеодального утворення" була племінна територія ільменських словен, яка окреслена назвами з етнонімом "Русь". Центром його була нібито Ладога та її околиці. І от ця "північна Русь" в середині IX ст. начебто розпалась на південну, Київську, і північну — Верхню Русь, яка, до речі, невідома ні вітчизняним, ні зарубіжним хроністам чи мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми апологетами старої теорії. Вони вважають, що закликані варяги–руси з вікінгом Рюриком і поклали початок давньоруській державі.
Щоб довести свою концепцію фактологічно, ці історики переконують, що етнонім "русь" виник "у Новгородській землі", бо він "зафіксований тут багатою топонімікою, якої немає на півдні" (йдеться про "південь" Росії — Подніпров’я, тобто Україну,— та сама термінологія, що й у самодержавній Російській імперії. — Авт.). Автори наводять ряд назв, що збереглися на Новгородщині з коренем "рус": Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — "військо", "гребці", "дружина". Ці автори не знають чи, може, вдають, що не відають, що й на "півдні", на Подніпров’ї, існує не менша кількість гідронімів, власних географічних назв із коренем "рус": річки Рось, Росава, Роставиця, населені пункти Рава Руська, Руська Поляна, Руська Мокра та ін., а головне, й донині збереглося населення в Галичині й Закарпатті, яке ще нині називає себе русинами.
Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи не називала себе Руссю ні верхньою, ні північною, ні якоюсь іншою, з’явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твердять про переселення слов’ян із південних східноєвропейських регіонів до озера Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, яке на багато століть зберегло у своїй топоніміці назву перших слов’янських пришельців,— це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов’ян — Велес, або Волос), Перунове капище — Перинь тощо. Логічно, що слов’яни з Подніпров’я прийшли туди зі своїми сусідами русами й принесли разом зі своєю культурою й традиціями нову назву — руси.
Проте може бути, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних племен слов’ян, що займали територію центральної Європи від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети–лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни (по р. Укра, що плинула до Одри) та ін., були й руси, можливо, якась торгова група, оскільки древні західні джерела вказують на існування на побережжі Балтики міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем, Колобрегом, Штетином та ін.
Але ті "північні руси" не дали своєї назви всій Новгородській землі чи Приладожжю, попри все.