За онуків Михаїла мусив би нагадати святий отець!..
Та чи болгарські бояри кращі від київських і чи захочуть відмовитись від владарювання у своїй країні?.. Чи зможуть піднятися вище цих солодких своїх забаганок — взяти в свої руки владу, щоб повелівати і владарювати, і душити нижчих, і розчавлювати ближчих, щоб тільки їм — тільки їм! — славословили і співали, щоб перед ними — тільки перед ними! — так так принижувались і повзали горді, відважні, розумніші, красивіші, як ото вони повзали перед своїми повелителями?! Бо вони — тільки вони! — зможуть тоді розумних робити дурнями, гордих — лакузами, відважних — боягузами, красивих — каліками...
О, велика зваба є у влади! Того до неї і пориваються в усі часи ниці й посередні. І чим нижче людина стоїть у житті, чим порожніша її душа, тим шаленіше вона береться до того владарювання. Бо тільки висота влади змусить інших поважати нездарних і дурних...
Княгиня тяжко роздумувала в безсонні весняних ночей...
* * *
Семиглавий храм щомиті нагадував пресвітеру Григорію, що його Бог християнський оселився у слов'янській оселі, у такій, яку поставили йому найліпші подільські теслі й деревські каменотеси за своїми прадавніми звичаями і поняттями, а не в такій, яку придумали йому ромеї і яку бачив святий отець. Іншої будови не знав, не хотів знати, а тому — не розумів. Тож церква Іллі відразу стала йому осоружною. Навіть хтось чув, як одного разу у потаємній молитві отець Григорій просив відпустити йому гріх, що піддався на вмовляння свого впертого виучня, котрий поставив церкву по-своєму, а потім ще й зганьбив його перед княгинею.
Григорій повелів сторожеві міцно замикати храм і нікого з людей не пускати. Навіть Степка Книжника. У тисяцького Щербила випросив згоди виселити з Княжої Гори Степкову схолу і всіх його виучнів — аби не ліз на очі княгині, яка й понині чомусь завжди слухала його поради... І вірила в усьому.
Степко зі схолою переселився на Поділ. Відтоді ніби щось обвуглилось в його душі: обходив здалеку пресвітера, сторонився й княгині. Зневажили на Горі його щирість і працю!.. Нею користають інші.
Так одвічно: одні тягнуть плуга й орють, інші збирають врожай й поїдають твій хліб.
Добре, коли ще не оббрешуть! І з цим треба змиритись — іншого нема!
І княгиня лишилась з того часу на Горі як одинока горлиця — не було кому довіритись, не було від кого почути вірне, некорисливе слово. А воно, це слово, єдине, на чому тримається людське життя,.. Ольга розуміла Степка. Було йому гірко, що за ту красу рукотворну, яку він з вітцем і рукомесниками воздвиг, їх не похвалили, а осудили. Намість нагороди, дістав зненависть. Чи від заздрощів, що має інакшу душу й свою думку, чи від захланности, коли люди підгрібають під себе все — і твою працю, і твоє життя, і тебе... І коли ти запротестуєш, захочеш лишитися самим собою, тебе знищать. Бо то твій найбільший гріх — бути самим собою! Через те інакомисли завжди гонимі.
Вищости від себе ніхто не прощає, а найпаче найблагочесніші й просвіщенні, що туляться ближче до владців...
Хто здатен визнати вищість над собою іншого? Хто здатен принести в жертву себе безкорисливо в ім'я високих сподівань?
Ніхто того на світі ще не зробив, окрім Ісуса Христа... Земні люди не здатні на той подвиг...
Знищеним чув себе Степко Книжник, але й гордим — над Києвом стояв величний слов'янський храм, його храм. Княгиня все ж таки розуміла Степка: храмину будував він, а господарює в ньому пресвітер Григорій. І з Гори його прибрав, і від княгині відсунув. І від її синів, яких навчав Степко, виштурхав. Тепер сам готувався бути їхнім єдиним навчителем.
Київський князь Ігор у Києві майже не перебував — походи за походами: то печеніги, то угри, то булгари, то ще хтось шарпав землю полян-русів чи уличів — мусив відбивати одну орду за одною. Тепер знову Ігор в поході. На Царгород. І Свенельд з ним.
Княгиня сам на сам з боярами. Біля неї нікого. Окрім Григорія. З Ігоревим військом не пішов на Дунай — то хай молоді їдуть туди за славою і золотом, такі як Гавриїл чи Степко. Він своє відходив. Зістарився, зсивів, обважнів. Лише в очах з'явилась якась нова зірка настороженість. Накликав із Болгарії багато книжних людей і писців, щоб вони перевершили руський гурт Степкових виучнів. І перевершували.
Княгиня збагнула Григорія. З роками у святого отця виріс неспогаданий острах перед руськими кмітливцями, які щосили почали підпирати княгиню і виступали проти усіх чужинців — і проти варягів та їхнього князя Ігоря, і проти зромейщених болгар, що жадали сіяти тут християнство не для просвітлення русичів, а задля утвердження власної вищости над ними...
І от нині є соборна церква Іллі Перед Ольгою постала нова загадка: кого зробити в ній головним пресвітером? Звичайно ж, отець Григорій і його братія рвуться до того. Але русичі свій храм будували не для чужинців, що хочуть панувати над їхніми душами й багатствами. Якщо землі й палати у русичів ще можна було відібрати мечем, то душу свою вони не віддадуть у чужі руки — хай це навіть святителі чи хрестителі. Інакше не потерплять тут ані Григорія, ані Ігоря. Її слов'янська душа, як і у русичів, повставала від спроби насильно одягти на неї вериги чужої волі й віри, та ще й від греків — одвічних ворогів болгар дунайських. Через те велика наука і книжність, що їх несла християнська віра, мали прийти до русичів доброохоче, з власної волі й бажання. Як те колись у Болгарії було за великого Симеона... Без тої доброї волі не буває ні великих володарів, пі великих держав.
Якщо ж і вона хоче піднести себе, то мусить піднести державу і народ цей — і все мусить робитися з високою і чистою душею.
Ольга дедалі частіше думала про це. Їй дано збагнути цю істину, а коли так, то взяти на свої плечі оцю працю. Бо коли знаєш, що потрібно твоїй державі і народові, і не зробиш того — согрішиш перед Богом і скараєш себе. Бо, знаючи, не зробив! А коли зробиш — буде й тобі воздано за твої дні страждань і праці, гарячих сліз та кривавих обад...
Тож перший крок у тій многотрудній праці — зробити вибір: Григорій чи Степко. Отак, ідучи до палат, ховаючи обличчя в тонкі мережані шалі, сама собі й вирішила: бути русичеві Степкові Книжнику головним священиком Іллінської соборної церкви. Тоді тут з'явиться і більше слов'янських писців та книжників, і більше схол буде...
— Княгине! — хтось знайомий окликнув її. Степко!.. Якась буйна радість рвонула груди, перехопила дихання — треба ж отак: вона про нього думає, а він біжить до неї... Як у молоді літа бігав... І ще раз було так, коли він повернувся із Царгорода, з Олеговою харатьєю... Слів не вистачало на всі ті спогади, які враз вибухнули в ній, заступаючи один одного...
— Послати б треба до Преслави нових отроків у науку. Зеле потрібні Києву й іним градам руським писці і навчителі. Пресвітер Григорій не хоче нікого зараз навчати, накликав сюди ромеїв. А вони що? Чужими руками мудрости не здобудеш. Догоджають йому, усміхаються і князеві, боярам, а нищечком намови бридкі плетуть на своїх супротивників-русичів.
— На кого ж? — дивується княгиня.
— Найперше на нашу схолу. І на тебе, княгине, — Ольжині очі миттєво округлились:
— Хіба я їм заважаю?
— А наша схола чому їм заважає?
Княгиня погоджується. Але ж чому вони це роблять? І чому Григорій чимраз більше кличе сюди ромеїв яких повно тепер у Преславі?
Болгарська земля... Її гордість і біль... Запах лісів родопських гір... Пошум тихоплинних рік... І неясний гомін у старих, занедбаних палатах її напівзруйнованого дому... Тепер ї його нема... Немає у неї батьківщини — все відібрали лукаві владці. Завжди раділа землякам, що час від часу приходили до Києва, — то купчини-болгарини, то священики... Але Григорій все менше кликав сюди болгар — чомусь більше стали приходити гречини. З ними було важче — не знали мови слов'янської, не приносили слов'янських книг. Чому він це робив? Чому його душа поверталась до ворогів болгарської землі? Чому частіше згадував царгородського патріарха?.. Нарешті здогадалась: Країна Руси прихилялась потроху до християнської віри. І Григорій уже бачив тут свою митрополію, бачив, як патріарх Константинопольський накладає на його голову митрополичу корону — митру...
Григорій жадав стати руським митрополитом! Патріарх уже міг його висвятити за його труди великі.
Київська митрополія — ще одна підкорена через християнську віру земля — пригорнеться до Вселенської імперської церкви. І його ім'я, ім'я пресвітера Григорія, навіки буде внесено у святці православної церкви... По церквах з'являться ікони з його лика... І ніхто не може заступити йому цієї дороги! Ні Степко Книжник із слухняною йому княгинею, ні інші болгарини, які швидко тут сходяться з русичами, бо мова їхня теж слов'янська,.. Митрополичий престол має посісти лише він! Мабуть, Степко про це теж здогадується. Бо сказав:
— Я гадаю, що пресвітер-навчитель наш боїться, щоб ніхто з русичів не піднявся вище від нього. А ти допомагаєш нашій схолі. Григорію невигідно мати навколо себе освічених і розумних русинів. Йому вигідні слухняні лакузи. Він хоче мати милість патріарха!..
— Я проситиму патріарха... щоб тебе висвятили в митрополити. Князь наш підтримає мою просьбу.
— Князь Ігор?.. У нього своя братія — варяжини та наші перевертні-бояри. Вони всі проти християн. Недосяжний для них цей подвиг державний, княгине.
— Правда твоя, Степку, хоч і гірко мені від цього... Але ж володар має дбати і про сталість своєї держави. Без просвіщення немає високої любови між людьми. Якби цар Симеон не утвердив у своїй державі духу просвітництва, вона б давно вже упала під ромейськими і мадярськими мечами!..
— Це так, але нині в Болгарії інші времена, княгине. Цар Петро із Сурсубулом не дбають про просвітництво. Закриваються схоли, не пишуть більше книг слов'янських. Ромейська мова і книжність витіснили болгарську. Та й сама держава ось-ось упаде... Сточили влазливі ромеї зсередини її силу... через царівну ту — Марію...
— Знаю... Біда наша... усім слов'янам біда!
Царівна Марія, онука константинопольського імператора Романа Лакапіна, і справді спричинила погибель ще нетривкій, але буйно розквітлій Болгарській державі. О, як важливо обачно родичатися державцям з чужими, могутнішими володарями!..
— Біда і нам.