Нестор пошарпав довкола рукою, надибав сніп лозиняччя, потяг до себе. На нього дихнула земляною сирістю чорна нора. Отеє тут його останнє місце на землі.
Тричі перехрестився. Звів до неба враз осліплі від гарячої імли очі. Зігнувся й поліз у ту нору. Широкими плечима продирався в глибину, земля обсипалась йому за комір, в обличчя. Суха земля. Немовби сухий земляний дощ.
Обернувся назад, гукнув:
— Брате Сильвестре, закрий влаз до печерки бур'яном. А зверху засип землею. І молися за мене Всевишньому…
Се були останні слова Нестора на цій землі.
Навіть Сильвестрові в якусь мить стало моторошно — так спокійно людина покидає білий світ…
Сильвестр нагріб оберемок сухого патиччя, закидав зверху нору, став обвалювати гострі виступи глиняної кручі. Червонясто-кам'яниста лавина землі з гуркотом зсунулась зверху й ущерть завалила Несторове пристанище, урівняла з довколишнім краєвидом. Ніби так і було одвіку. Сильвестрова рука звелась до чола:
— Поможи йому, боже.
Повертався сам-один до обителі тією стежиною, якою вже ніколи не пройде брат Нестор.
Сильвестр озирався, ніби сподівався, що довгоряса статура білобородого ченця ось-ось замаячить над кручами. Поспіхом клав на своє чоло і на груди спасенний хрест, аби відігнати страх, аби укріпитись силою, щоб не випустити із рук тієї справи, яка так неспогадано впала на нього.
Коли проходив через ворота обителі, помітив, що ченці, котрі працювали на городах й у дворі, проводжали його недобрими колючими поглядами. Але коли підходив ближче, їхні спини згинались ще нижче до землі. І Сильвестр зловтішно посміхався. Чекайте, ще будете цілувати його сліди!.. Поможи йому в цьому, сила небесно!
Не хотів розплющувати очей. Невідь-скільки вже минуло часу відтоді, як він покинув світ. Думав — помер уже. Але ні. Думка яскраво знову спалахнула й осіяла його сиру, затхлу печеру. Під боком, на лавиці, шарудить ще літошнє сіно. Глухо і темно. Але слів молитви не було. Не було і слів каяття. Важке забуття перших днів минуло. Тепер гостро чув запах коріння. Дух землі. Чув, як хтось тупотить над головою, аж сиплеться суха земля зі стелі. Хто там? Вчулося, неначе голос Яня Вишатича. Ніби кличе його… Чекай-но. Янь помер кілька літ тому… Преставився… Але ж таки ніби його голос кликав Нестора із печери… "іди сюди!"
Нарешті кроки над ним ущухли. Нестор тоді збагнув, що то знову почалися у нього бісівські видіння.
Тепер, бач, недовго колотиться нечиста сила біля нього. А раніше… коли був молодшим… чого тільки не коїла з ним! Як тільки не казилась, як тільки не лементувала! На колісницях вогненних дияволи гуркотіли над ним, у сопелі, і в дуди, і в прегудниці дуділи. Навіть глухнув від того галасу. Найтяжче ж було, коли злі духи заходили до нього в печеру з осяйними світлими лицями, усміхнені, ясноокі, ніби янголи. І так ласкаво промовляли до нього: "Отсе наш Іісус Христос. Кланяйся йому. Кланяйся!" Розумів, що то підступ, обада[5]. Відбивався святим хрестом і молитвою від бісів.
Але вони смикали його за руки, за ноги розкручували з усієї сили й кидали в чорну прірву. Летів отець Нестор поміж хмарами, між колючими зорями, між світами. Летів у чорній безвісті, якій не було ні кінця ні краю. Він задихався, розмахував ногами і руками, звивався тілом — не було зупину. Тоді хапав себе за бороду, за волосся, аби за щось зачепитись і спинити сей політ. Спинити!.. А вслід йому нісся громовий регіт. Усе навколо тряслося від того зловтішного гагакання. Танцювали хмари, стрибали зорі, і він підстрибував у якомусь шаленому танці. Від того безсилів і каменем летів униз. Падав! Аж свистіло у вухах. Аж спинялось дихання у грудях. Зникали в голові думки… І він помирав…
Лише тоді біси покидали його й зникали. Щоб знову об'явитись через якийсь час і, вхопивши за чуприну, тягати по землі й з розмаху бити об кам'яні стіни…
Отець Феодосій навчав: треба блюсти себе в молитвах від помислів скверних і від бісівської спокуси. То дияволи розпалюють у чорноризців, а найпаче у молодих, дурні спомини, грішні наміри і жадання. А ще потрібно від ситої їжі берегтися, від многоядства і питія безмірного також. Вони ж бо побільшують лукаві помисли, через те і трапляється гріх…
Отець Феодосій був першим ігуменом Печерської обителі, яку заклав схимник Антоній. Хоча в книгах він не дуже смислений, дбав про те, аби його братія чернецька навчилась книжному читанню і писанню. Тоді ж він заклав у монастирі схолу[6]: отець диякон, на ймення Никон, навчав усіх книжній мудрості. Ченці називали його Никон Великий. Бо й справді сей муж був великим не тільки своїм тілом, а — головне — діяннями своїми. Умів по грецьких, латинських та іудейських книгах читати, знав усі статути монастирські, усі правила церковні. Тому й інших навчав.
Казали свідущі, що колись Никон Великий називався Іларіоном і був пресвітером княжої церкви у Берестовім оселищі. Він перший і вирив у кручах сих собі печеру. Отоді написав своє знамените "Слово про закон і благодать", де возславив князів руських і землю руську. Було теє за князя Ярослава Володимировича. Возлюбив князь свого пресвітера, наставив у Києві митрополитом. А в тій печерці поселився градянин із Любеча — Антоній. Ніхто не знав його справжнього земного імені, бо він побував уже тоді в грецькій землї й став схимником. До Антонія сходились гнані й скривджені. Тікали од світу, який холопив тіло і душу. А коли гнів цареградських патріархів упав на Іларіона, першого руського митрополита, прибіг сюди у Печери й він, Антоній таємно постриг його у ченці, заховавши під іменем Никона. Згодом Никон сам став постригати у ченці прийшлих, та ще й навчав грамоти.
Усе на світі знав той Никон Великий. Його келія була закидана пергаменами, книгами, глиняними і восковими дощечками із таємними написами. Уже згодом передав дещо з того багатства своєму виучню — молодому Нестору.
Нестор жив тоді в келарні, яку побудував перший ігумен обителі Феодосій з божою і князевою поміччю. Руками чорноризої братії, звісна річ. Відтоді, як мисль Несторова торкнулася Слова і воно розкрило перед ним новий світ, життя його в обителі стало іншим. Наповненим і важким. Ніби прозрів від багатолітнього сну. Ніби зняв із очей полуду, а з серця — глухоту.
Усе, що зникло, стало сущим. Великі брані, трудні походи, славні подвиги, а також кривди, чвари, м'ятежі, льста і гординя людська. Він почав те все осмислювати й переписувати. Так, для себе. Спершу здавалося тоді, що засіяний зерном слів пергамен дихав новим життям, що писало в нього віще… Здавалося йому, що золотом відсвічують імена великих мужів. Що Пересторога змахує темними крилами ницості, заздрощів, льсти. Але він писав і про них. Бо ж із того нікчемного складається життя! Із тої ж чорної низоти можна розгледіти й збагнути святу велич…
Згадує нині — пече знову душа. Грішив, грішив писаннями своїми, бо жадав знати багато. Грішив і нині, бо згадував суєту людську. Свою нікчемність згадував… Як супроти бога руку піднімав. Як з волхвами водився… Звивистими стежками водив його Диявол в молоді літа. А може, так господь бог поклав, аби він зумів збагнути нині силу Слова нетлінного і силу духу людського…
Давно колись, за перших полянських князів, град Васильків звали просто Княж-городок. У центрі його стояли дерев'яні ідоли — Даждьбога, Сварога і бога Перуна також. Адже він був захисником слов'янського народу. Біля старого дерев'яного капища народьство тутешнє творило свої моління, приносило в жертви богу Волосу найкращих биків, влаштовувало гульбища. Бо того вимагали полянські боги — Рід і Рожаниці, які клопоталися за силу племені полянського. Від тих давніх часів й починався рід славнозвісного Туряка. Отам, де нині храм святого Успенія підніс свою главу, стояло дев'ятиглаве приземкувате капище. А навпроти, за ровом, яким було оточене святе місце, де жили душі добрих богів, починалась вулиця. Перша хата належала огнищанину Туряку. Сей муж був славний своєю силою і впертістю. До нього прислухались старі мужі на вічах, бо Туряк умів своїм словом повести за собою іних.
Сього Туряка боявся сам князь Володимир, котрий частенько навідувався в Княж-городок. У часи великої смути, коли Володимир Великий хрестив Русь, почав ставити церкви й силою примусив усіх молитися новому богові, Туряк кинувся до нього. Жбурнув йому до ніг свій меч, гордо повів плечима й голосно, аби все віче почуло, мовив:
— Князю, січеш древо, на якому сидиш. Губиш звичай, котрим держиться наш рід. На землю нашу пагубу кличеш. Пощо робиш так?
— Мовиш сіє, бо нерозумен єсть! — спалахнув князь Володимир. — Не пізнав мудрості книжної і не знаєш Христового вчення. А він учить людей: многотрудне життя земне — нічого не варте. Смерть принесе справжнє панування усім на небесах. Усі рівні перед богом і його силою. Усім він дарує прощення за гріхи, коли увіруєш душею в нього.
— Лжа і облуда це, князю! Немає іншого життя, окрім земного. І гріхи наші земні можуть простити нам на землі люди і наші боги. Іного не дано!
Покотилась голова Туряка до підніжжя повалених ідолів. І ще багато голів мужів градських лягли поряд. Князь Володимир же повелів усіх старих кумирів вкинути в озеро, а на місці капища поставити храм Успенія.
З того часу став сходити зі світу рід Туряка. Було в нього вісім синів і дві дочки, а вже скоро лишився один найменший син Гюрята і його рід. Але що то за рід — жона та син. Тільки хата та сама стояла. Тепер уже не коло капища, а коло церкви.
Але, як і давно, як і справіку, градяни орали землю, косили сіно, випасали коней і волів. Як і пращури їхні, кланялись теплому сонцю — Ярилу-Даждьбогу, ставили окрини з медом і молоком під дубом щедрої Росодавиці, раділи вістунам богині весни Живи — ластовицям, водили хороводи, що несли у дім оратая хліб і добробут.
Найпаче — на Ярилів день.
Васильківчани здавна шанували це свято. Приходило воно після того, як усі ниви були заволочені і засіяні, Тоді Ярило-світ сідав на свого білого коня, одягав на золоті кучері вінок із золотистої грядуниці[7], на плечі накидав білу опанчу[8] із сріблистим мереживом, в одну руку брав оброть[9], а в другу — пучок колосків. І так об'їздив усю зорану землю хліборобів. Над рахманною пахучою ріллею тоді стояли довгі і яскраві весняні дні.