Правда, ночами я чула крики десь звідти., але була певна, що то наші пси роздирають заблуканих.. (Розбурхує над собою довгі вороні коси). Він казав, там танцюють інакше.. Може, так?.. (Ривком скидає коси наперед і вся зіщулюється.. Її руки загубилися під косами, здавалось, чорні скойки перлівниці збираються задушити глибоко всередині захований скарб., але що відразу за цим могутнім стиском один видих — і вона вся розтулиться, і перлина спалить усіх.. Але ніби злякавшись тої близької миті, вона, така ж зіщулена, темна, не відгортаючи кіс, підбігає до очерету і навпомацки припадає до нього, у його соковите зілля.. Висмикує добрий жмут і розкидає над собою.. Вона хапає ще і ще.. Її нападає шал, може вона хоче зірвати із себе кухарську личину, але щоб її заслонив хоч очерет.. Стебла ламаються, падають на свіжу, чорну грядку землі.. Вона довго нічого не бачить — що вже сама толочить землю, її босі ноги вже давно чорні.. Напад шалу уривається, як і почався: вона раптом бачить свої сліди.. Вона падає на коліна і гарячково визбирує, пригладжує сліди долонями.. Вона хоче усе повернути як було.. Очеретяною китицею заскороджує довго стоптану землю.. Вона витягає з баняка решту стебел, влазить усередину, нагинається і, трохи присівши, вимиває ноги.. Вилазить, знов устромлює очерет.. Заколює ззаду волосся.. Поправляє надламаний очерет..).
Він каже, в далеку дорогу., у світ.. Але хто йому покаже ту дорогу?.. Ту справжню дорогу.. Хіба не дальша., хіба не дальша дорога до мого лона?.. І чи побачить він гори., без мене.. Гори і глибокі ями.. Він хоче мене забрати у далеку землю.. Але він не знає, де вона.. Чи він має належати їй, а не мені?.. Він не знає, хто я.. Він не хоче знати.. Він каже, що може все простити.. Але він не знає, що я можу. Чи я можу простити.. Чому він утік з тої далекої землі.. Він каже, шукав., шукав мене всюди, все життя.. Але він не бачить.. Він весь час оглядається.. У нього очі дивляться назад.. Він давно вже їде назад! Але хіба не найвища гора тут?.. Я можу показати ще вищу гору.. Мене малою прозвали Вогняною Феєю.. Я під своїм вікном посадила чорнобривці.. Я їх викопала коло тої ями, де загрібають утікачів.. Я перенесла їх уночі й посадила під вікном., там була ще мальва.. Я не можу більше чекати.. Я вся горю.. Він загориться в моїх обіймах.. Він ніколи не вернеться.. На моїх очах цей очерет блякне.. Я бачу, як він палає.. Але він цього ніколи не побачить..
Заходить Молодий. Його важко впізнати. Це зовсім інша людина.. Хоч ті, що знали його очі, могли впізнати його відразу.. Але, може, вони були єдині, що пам’ятали його давні очі.. У нього на очах легка пов'язка.. Вони сходяться на березі чорної земляної річки і розминаються, не торкаючись одне одного, кожен продовжує сам свою далеку дорогу.. Вогняна Фея, перехоплюючи його пильний, проникливий погляд на землю, продовжує свій монолог.. Вона рухається паралельно до нього, стрімко, ривками.. Вона жалить його кожним словом..
Я бувала там кожного разу, як закопували.. Вони хотіли, щоб я була там кожного разу.. І після того давала їм їсти.. Вони хотіли, щоб я давала все їм своїми руками., і щоб кожного разу була з кожним..
МОЛОДИЙ. Мене послали до Великої Ріки. Я прибув до Великої Ріки пізно надвечір. Я довго сумнівався, чи переходити.. Але мій кінь голодний.. Я розпряг його і він, заточуючись, зайшов у воду.. Я сидів на березі в очереті і не знав.. Але я бачив, як він п’є.. І як він дивиться поверх води на той берег., і як він покликав.. І тоді почав сходити повний місяць. Він зійшов над Великою Рікою, і я відчув, що маю увійти у воду і йти за ним.. Хоч би що чекало на тому боці.. Коли ми перебралися, була ніч, і не вмовкав соловейко.. Нас ніхто не перестрів, хоч десь далеко чув постріл . Але де світ обійдеться без мисливців?.. Мене лише здивувала ця чорна розбурхана земля.. Вона вся здиблена.. Вона вся піді мною дихає.. Я ще ніколи не бачив такої землі.. Вона підводиться назустріч, але коли станеш на неї, вона завмирає., і раптом відчуваєш, як затягує всередину.. Мені темніє в очах, невже я так і не зустріну тут нікого?..
ДІВЧИНА. Я скопала під вікном і перенесла звідти холодну м’яту. Я весь час думала, що то холодна м’ята. Вона мала грубе шорстке листя, і воно пахло.. Але коли розрослась вище за вікно, я побачила між листя згустки і з них бризки крові, і я зрозуміла, що то червона рута.. Вони дуже люблять квіти.. І ще я звідти принесла кущ любистку, але він не прийнявся.. Я люблю садити квіти.. Я люблю їх доглядати.. Я люблю їх нюхати пізно ввечері і на зорі. Я нюхаю кожного разу кожну квітку., до того, як іти до них.. У це важко повірити, але останнім часом я втомилася.. Я втомилася їх нюхати.. Вони стали довше затримувати коло себе.. Вони пахнуть ще густіше і неохоче випускають мене зі своїх обіймів.. І я мушу випручуватись.. Але від їхніх пахощів не відбудешся.. Вони найгустіше пахнуть надвечір, і я цілу ніч борсаюсь у квітах. Вони затягують уві сні до себе, у землю.. Ту, що з вечора я так рясно поливала.. Вони ніби хочуть мене вберегти від чогось ще страшнішого..
МОЛОДИЙ. Ми лише побачили тут здичавілі сади у кропиві і жодної людини.. Я бачив, як раптом із землі вирвався півень, весь у червоній глині, він розчепірив крила і кинувся довбати у череп зіщулену лисицю, аж поки не розтерзав її пишне хутро.. Я бачив, як весь час кудись бредуть корови, спиняючись лише, аби народити, і знову рушають далі.. Вони всі були червоно-вохристі, усі одної масті.. Ми йшли за ними, бо я сподівався, що мають відчувати недалекі вже гори.. Було дивно, що вони позаду лишають соковиті луки, а під деревами винні купи груш і яблук.. Але, видко, високе сонце їх весь час гнало далі, далі, до тих прохолодних печер, де кожен з нас в прохолоді зможе заснути, трохи вгамуватися, і вві сні дочекатися сходу сонця, вже з іншого боку.. Але вчора, вже над вечір, ми несподівано стріли тут жінку. Вона весь час співала.. Її спів був навіть кращий.. О, наскільки він був чистіший навіть як у самій Пекінській Опері, коли я ще зовсім зелений закохався., і кожен вечір пропадав у їхнім підземнім склепі, вони його називали між собою "Комариком", там можна було замовити трохи вина, і я там чекав, прислухався до легких, повітряних кроків на крутих східцях зі сцени, звідки вона спускалася, ще не урвавши своєї арії., і змовкала аж лише в моїх обіймах, відпивши ковток.. Ні, він був інакший, той спів.. То була зовсім інша мова, це правда.. Але спів ніколи не уривається.. І коли ми стріли ту жінку, я раптом відчув у собі бездонний голод і такий самий, ще глибший голод мого коня.. І я очима попросив її нагодувати нас..
ДІВЧИНА. Він сліпий!.. Куди він іде?.. Він мене не бачить!.. На моїм тілі тисяча очей!.. Вони за кожним деревом!.. Я йду. і тисяча очей наближається!.. Я відходжу — і вони відходять!.. Кожен хоче бачити!.. Кожен мріє, щоб зірвався темний смерч і засліпив моє око.. Моє глибоке лоно.. Вони вже вертаються!.. Я чую. вони вже вертаються, щоб знов мене забрати до тої ями.. Уночі я чула крик.. Мені приснилось, я віддаюсь Великому Джмелю в густому кущі червоної рути і ніяк не можу виплутатися зі своєї вогняної спідниці і розпанахую її зубами.. І тоді я прокинулась, і почула той страхітливий крик.. І я зрозуміла, що його вже немає.. Що він уже мене не побачить.. Я.. Я не смію.. Я не можу його нагодувати!.. Я не смію нагодувати сліпого!.. За це чекає всіх нас ще більша., ще страшніша кара, ніж вони заслужили від нього.. Чому їх так довго немає?.. Тепер вони йдуть по нас обох.. Вони вже все знають!.. Вони обходять здалеку, щоб надивитися востаннє!.. Вони чекають, щоб я ще його нагодувала..
Молодий і Дівчина зупиняються навпроти. Він простягає перед собою руку, але в останню мить вона відсахнулася за сніп очерету посеред зали..
МОЛОДИЙ. Переходити річку то тут, то там — і рвати однакові квіти.. Мені здається, тут хтось є.. Хтось привів мене сюди.. Я ніколи не ходив сам у темряві.. Я не можу сам ступити навіть кроку.. Але я знаю, я не спав і йшов цілу ніч.. Обминав кожне дерево.. Мене жодна гілка не вдарила в очі.. Хтось вів мене.. Пам’ятаю, як вийшов з дерев — земля почала підніматись.. І я поповз угору.. Земля була свіжа, пухка., і я в ній провалювався, в’язнув, я ніколи ще так близько не дихав свіжою землею.. Вона дихала підо мною.. Мені здалося, що то міг бути якийсь курган.. Ще свіжий, бо на самій горі не було трави.. Я виповз і аж там мене наздогнало сонце.. І я довго стояв там на вершку, відігрівався.. Я дивився вгору, на нього, і мені здалось, ніби я знов починаю бачити.. Я стояв довго.. Аж відчув, що мої ноги в'язнуть у землю.. І я скотився вниз.. Може, то був покинутий могильник.. Може, колись там ящур викосив худобу, і вона вся там лежала.. Я не міг сам зайти аж сюди.. Може, я йду знов до Великої Ріки.. Увійти до неї. Мені здається, чую запах далекої води..
..сам? ні, я не сам., а може, сам?..
та ні, не сам., хто сам — я? тільки не я!..
серед лісу? вечір? близько ніч?
зривається вітер?
де., що там за річкою?., хтось втік?..
вечір., ніч близько..
Підходить до очерету, обіймає його, занурює в нього лице.
Я знов у Тобі., і тепер я вже не хочу7 з тебе виходити.. Я лишаюся в тобі і вже ніколи не заблукаю.. Я можу ще йти далеко, але вже знатиму, що йду весь час у тобі.. По шию у прохолодній зелені.. Аж тепер я можу трохи спочити.. (Осідас па землю..).
Вислизає Дівчина зі своєї схованки. Похапцем загладжує долонею заступлену Молодим землю.. Здалеку чути шум. кроки.. Дівчина схвильовано кружляє.. Шум зростає.. Дівчина дуже хоче заховатись і не може.. Знов починає арію.
ДІВЧИНА.
Ой заходь, коханий, у стонька пода-ай..
Поцілунок зразу змінить світ у ра-ай..
Ой заходь, коханий, і нікого не цурайся,
Ой заходь, коханий, устонька пода-ай..
Урочисто заходить чоловік. Він увесь слизький, задрьопаний рідкою грязюкою. Незважаючи на поранену ногу, його хода широка, як у водяного павука.. Його лице темне, заросле густою щетиною.. Він витягує соковиті губи, прицмокує, ляскає соловейком.. З усього видно — голодний.. Він заходить якось стрімко, боком, глибоко загрібаючи ногами.. Дівчина розгублено стоїть посередині..