Я намагався йому пояснювати, але він різко запитав: "Ти, значить, ні в чому не винен?! Всі, виходить, чорненькі, а ти — біленький?!"
Завжди він мене розумів, а тут не захотів зрозуміти.
Шкода. Бо досі з нас усе було добре. Я розповідав батькові про всі мої прикрощі, і він не поспішав читати мені нотації. А це ніби щось зробилося з ним. Не хоче й слухати ніяких виправдань. Може, так виходить тому, що він останнім часом хворіє і став дуже дражливим.
Мати й словом не обмовилася. Вона в усьому завжди покладається на батька. Його думка — її думка.
Отож живу сподіваннями на кращі часи, коли батько нарешті вислухає мене і не судитиме так категорично.
Ціцерон і далі приходить у клас і верзякає зі свого жовтого конспекту абищо. У нас із Марадоною посипалися двійки з історії. Він умудрявся ставити їх нам навіть тоді, коли ми щось знали. Інна ж — завжди безнадійна відмінниця — одержувала в Ціцерона тільки трійки. От вам і великодушність, і принциповість! І педагогічна етика.
Мабуть, саме тоді Марадона й вирішив перейти до іншої школи, хоч він мені про те ще нічого не казав. Ми, як і раніше, ходили на тренування і в кіно, а вечорами висиджували в нього біля телевізора. Я й не помітив, що Марадона став дуже мовчазним.
Якось нарешті він мені сказав:
— Ти знаєш, не можу я далі вчитись у цій школі...
— Не можеш? — розгубився я. — Чому?
— Сам знаєш чому...
— Знаю,— зітхнув я. — А що ж робити?
— От я і думаю.
— Нічого не придумаєш.
— Здається, придумав.
— Що?
Він помовчав, щось зважуючи.
— Поїду я звідси.
— Поїдеш?.. Куди?
— У Києві живе моя бабуся. Ми з матір'ю вже говорили. Мене давно запрошували туди в футбольну школу... Ще як жили в Черкасах, приїздив тренер... Забув, як його прізвище... Казав, що моє місце — там. Казав, що, може, колись і в "Динамо" гратиму.
В тому, що він колись гратиме в київському "Динамо", я анітрохи не сумнівався. Кому ж тоді грати, як не йому?! Але раптом мені стало на душі дуже кривдно. "А як же я?" — заболіло в мені безглузде, як я зрозумів уже згодом, запитання.
— Слухай, Марадоно, ти не поспішай отак швидко вирішува-
I— Я не поспішаю... Я довго думав.
— А це вже вирішив остаточно?
— Ага.
Звичайно ж, мені захотілося переконувати його, що так робити не варто. І я з усіх сил те робив.
Марадона слухав мене уважно, але заперечливо хитав головою. Коли я стомився говорити й нарешті замовк, він сказав:
— Розумієш, Дон-Кіхоте, це єдиний правильний вихід... Не думай, що я злякався Ціцерона. Просто так усе збіглося. Час би вже подумати про майбутнє. Ми ж усі повинні кимось стати...
— Ти вже став.
— Ким я став?
— Ти — Марадона.
— Який з мене Марадона? З мене Марадона — як з собачого хвоста сито... Я дивлюся, як грають Гулліт, Ван Бастен, Каре-ка і той же Марадона — отак би колись грати! Треба дуже багато вчитися...
— А тут хіба ти не можеш учитися?
— Вирости можна тільки в хорошій команді з класними гравцями.
Ясна річ, класних футболістів у нашому раймістечку немає.
Я добре розумів Марадону, але мені так не хотілося залишатись без друга.
Коли потім розповів Інні про нашу розмову, вона сказала, що в мені говорив егоїзм. Мабуть, правильно сказала. Бо я тоді думав не про Марадону, а про себе. Очевидно, це властиве кожній людині. Вона ж сама собі найближча. І найперший її рефлекс завжди продиктований її інтересами. Десь я про це читав.
— Тобі добре, Марадоно, в тебе вже все відомо, як буде в твоєму житті,— з заздрістю сказав я.
— А в тебе не відомо хіба?
— У мене!.. У мене ще нічого не ясно...
— Ти ж хочеш стати письменником! От і ставай ним!
— Легко сказати: ставай! Треба багато вчитися...
— То й учись. Хто тобі не дає?
— А ще треба, як пишуть у біографіях письменників, вивчати життя.
— То вивчай і життя. Правда, як же його вивчати?
— Якби ж я знав!
Я завжди вдумувався в ті незрозумілі слова, силкуючись збагнути, що вони значать. А під час тої розмови з Марадоною нараз подумав: життя — це все, що з нами відбувається. Життя — це й Ціцерон із підковами бруду під нігтями, і Княжна Мері, що знає напам'ять сотні віршів, і мій хороший друг Марадона, і завжди задумлива Інна, і язиката, брехлива Валерія, і вождь шпани Гібрид, і хворий батько, і школа, і пахучий бузок при дорозі, і голоси птахів, і школа — оце все-все і є життя.
Вже напередодні екзаменів був фінальний матч першості міста. На цю гру прийшла не тільки наша школа. Було багато людей з усього міста. Наш стадіончик заповнився вщерть. Люди ходили дивитися на Марадону, як в кіно.
Що він виробляв на полі! Від самого центру жонглював м'ячем, поминаючи по п'ять-шість гравців суперника, проходив до воріт і або викладав майстерний пас, або сам стріляв по воротах. Ми грали з командою школи-інтернату, яка була незмінним чемпіоном міста, району, а кілька разів і області. В ній усі були як на підбір: рослі, прудкі, технічні. Школа-інтернат постійно поставляє гравців для "Колоса", що грає в другій лізі. Нам ніколи й не снилося б перемогти їх, якби не Марадона.
Закінчився перший тайм, а рахунок був уже три нуль на нашу користь. Усі три м'ячі провів Марадона. В другому таймі ін-тернатівці з усіх сил прагнули взяти реванш. їм пощастило забити три м'ячі. Але Марадона забив чотири. Такі голи прикрасили б і матч майстрів. Спершу він, як слаломіст, пройшов од кутового прапорця, обминувши кілька суперників, потанцював трохи в штрафному майданчику, стоячи спиною до воріт. Очевидно, хотів розвернутися до них обличчям. Але йому не давали цього зробити. І тоді він раптово пробив у падінні через себе. М'яч влетів у "дев'ятку". Стадіон вибухнув свистом і ревищем. Здавалося, що на трибунах сидять темпераментні італійські "тифозі".
Я твердо переконаний: наш стадіон, одколи він існує, не бачив ще такого гравця. Часто в містечко приїздить і "Колос", але подібного технаря тут ніколи не було.
Четвертий гол також був чудом віртуозності. Марадона втік од "сторожів" аж до свого штрафного майданчика. Воротар легенько викинув йому м'яч. І Марадона розпочав свій затяжний рейд. Він обвів, мабуть, усю інтернатську команду. Як він йшов! М'яч був мовби прив'язаний до його ніг. Навіть гравці з команд майстрів часто дивляться на бігу собі під ноги, а тому й не бачать поля. Я читав, що рівень класу футболіста визначається саме цією обставиною: якщо він веде м'яч і при тому не дивиться на нього, мов заворожений, а тримає в полі зору поле,— значить, це екстраклас. Отак веде м'яч Марадона. До того ж він уміє прикривати його корпусом — ні з якого боку не підберешся.
Отож Марадона завдяки філігранному дриблінгу пройшов майже всіх інтернатівців, виманив на себе воротаря, обвів його і легенько закотив м'яч у сітку. Усі сім голів — його.
Ми несли Марадону з поля на руках. Він виривався й вигукував:
— Хлопці, ну пустіть! Ну незручно ж!
Така доля героїв, такий ритуал їхнього віншування. І прийшов він до нас, очевидно, ще аж із часів стародавніх греків. Так вони вшановували героїв Олімпійських ігор. Саме героїв. Бо переможців змагань одразу ж проголошували національними героями.
Марадону під заздрісними поглядами інтернатівців принесли з поля аж до роздягалки. І тільки там опустили на землю. І тут я побачив рябого Гібрида, який стояв, заклавши руки в кишені, й зневажливим поглядом дивився на всю цю веремію.
— Теж мені футболіст знаменитий! Чемпіон пузатий!.. — сказав і презирливо чвиркнув під ноги.
Я рвонувся до нього:
— Мовчи, нікчемо! Тобі таке й не снилося. Ти ж тільки знущатися з менших можеш. Геть звідси!
За мить Гібрида наче й не було.
До чого ж дивна істота! Все обмаже своїм брудним язиком, всіх хоче принизити. Інколи мені здається: якби на світі було більше людей типу Гібрида,*то людство повернулося б назад на дерева або в печери. І звідки такі беруться? Батько його, кажуть, був злодієм, з тюрем не вилазив, мати — алкоголічка. Мабуть, од неї і навчився пити, бо дудлить уже як бугай, хоч йому тільки шістнадцять років. А що з ним буде далі, уявити не важко. Піде по батькових слідах. Він уже й сьогодні в них ступає. І найстрашніше, що він злий на весь світ. Ніби всі винні в його бідах.
Вже після того матчу я говорив про Гібрида з Марадоною. Він раптом сказав, що таких треба жаліти. Я здивувався:
— Чому — жаліти?
— Бачиш, як він живе... Мов полин при дорозі — нікому не потрібний. Ти маєш хорошого батька, хорошу матір, життєву мету, а в нього всього цього немає. Ти знаєш, як погано без батька? — сумно сказав він.
Я ніколи не запитував, де його батько, і Марадона ніколи про нього не говорив. А тепер запитав.
— Вони розлучилися, ще як я був зовсім малим. Я його нітрохи не пам'ятаю.
— І ти його ніколи не бачив?
— Ніколи.
— А аліменти платить?
— Та приходять...
— А хотілося б його побачить?
— Не знаю...
І з його голосу я зрозумів: хотілося б. Якби я знав адресу того чоловіка, то неодмінно написав би йому листа. Написав би про те, який Марадона першокласний футболіст і вірний товариш. А ще написав би, що він неодмінно повинен приїхати до сина. Треба ж мати совість. Звичайно, зробив би те потай од Марадони, бо він ніколи не дозволив би таке. Він — гордий. Він з тих, які ніколи не покажуть своєї слабості. Одне слово, твердий характером хлопець.
Той матч був для Марадони прощальним. Без нього ми знову ставали слабаками. От уже й екзамени закінчилися, починались канікули. Він готувався до від'їзду. Ось уже востаннє ми пішли в кіно. Дивилися "Каяття" Тенгіза Абуладзе.
Ми вийшли з кінотеатру й довго мовчали. Над містечком висіла зоряна літня ніч. Звідусюди назустріч нам линули густі запахи квітів. Звідкись долітала музика й надтріснутий голос намагався когось переконати:
Не надо печалиться — Вся жизнь впереди... Надейся и жди...
— Ти знаєш, Дон-Кіхоте, у мене таке відчуття, що від цього фільму я став уже зовсім-зовсім дорослим,— задумливо сказав Марадона. — Які страшні речі відбувалися! Ти думаєш, усі Вар-лаами померли?
— Не знаю.
Я дивився на вихоплену з темряви світлом ліхтарів дорогу перед нами. Пообіч неї сторожко мовчали одноповерхові будинки. Вікна багатьох голубіли телевізійним світлом.
І раптом мені виразно уявилося, що настане той день, коли я теж поїду звідси, було навіть передчуття прощання з містечком. Дивний стан.