Але чого він так дивиться?
Вмить пойняла її незрозуміла задьорність. Кинула очима задьорний запит. Та Степан Маркович уникнув красномовного виклику, красномовно вказавши їй очима на другий кінець столу.
Треба було тільки злегка одхилитися,— Ніна одхилилася,— щоб поза спинами сусідів, на тому ж боці, де сиділа вона, побачити Костя.
"Коли? Чому?" — не встигла ще зміркувати, а вже помітила, що Кость, надто захоплюючись суперечкою, ударив кулаком по столі і спересердя налив собі нову чарку.
В уяві Ніни, як бистрі тіні, мигцем прохопились: кошмарна ніч, гнів або сльози, компрес на серце...
Ах, Кость! Неможливий Кость!
Він був блідий. Він шарпався. І він не знав, що прекрасна краватка, над якою попрацювали Нінині руки, вже обвисала зім’ятою шматинкою.
Обурення, одразу затуманивши Ніні свідомість, швидко одлинуло. Натомість почало сповняти холоднаве протверезіння. Вона ніби оддаля, чужинно поглянула на всі ці обличчя...
Так, за малим винятком, усі вони були різні і, за малим винятком, усі подібні. І, зрештою, нічого незвичайного не уявляв собою Кость на цьому квітчастому тлі,— хіба що яскравіше визначався незалежністю, сміливістю. І нічого особливого не було в тому, що він перемінив місце, бо вже дехто помітно, а дехто непомітно вислизав із рядів. Уже в обох кімнатах з’являлися невеличкі, випадкові гуртки. Уже, притискаючи хусточки до уст, поспішно, крадькома просувалися кудись окремі постаті з виразом заклопотаним, ба навіть тривожним...
Але хіба це виправдувало Костя? Хіба треба шукати виправдань? Хіба він не мусив бути кращим, ніж інші,— таким же витриманим, як от, прикладом, Степан Маркович? Хоч би сьогодні, хоч би не тут. Він же знав свою слабкість, він же давав слово. Ось знову налив, знову п’є...
І знову скипіло обурення. Сильніше. Відчайніше. На Костя. На все.
"Коли так — і я нап’юся",— злетіла раптом думка. Щось темне, болюче і мстиве прокинулось у ній. Рука потяглася до келеха.
— Панове! — зненацька пролунав перейнятий захватом голос: — Панове! Зараз нам відомий наш артист...
Тут його перемогли бурхливі акорди універсального монохорда.
Шуміт ночной Марсель
в прітонє трьох бродяг...
— баритон м’яко розправив крила.
Це було наче гаслом: застільна гірлянда різко хитнулася, подекуди тріснула. Гілка по гілці стали з неї випадати.
Мужчіни п’ют там ель,
а женщіни с мужчінамі жуют табак...
— з інтимним, інтригуючим відтінком взявся розповідати баритон, поширюючи коло слухачів.
Скориставши з нагоди, Ніна теж встала й поволеньки протиснулась на край столу.
— Як ся маєте, Костянтине Львовичу? — спитала тихо й многозначно.
— Дуже й дуже погано, Ніно Сергіївно, бо ніхто мене не хоче розуміти. Ви ж бачите, нема ні одної людини, довкола тільки... ах! — і розпачливо похитав головою.
— А ваше серце?
— На ньому... загар.
— А ваше слово?
— Одійди!
— А що ж буде далі?
— Буде... пулька.
— Що?
Кость шарпнувся, з викликом глянув на неї. Але Ніна теж дивилася з викликом, і був її погляд докірливо-суворий, такий проймаючий і такий невблаганний, що Кость не витримав, здивовано одхилився.
— Що ж буде далі? — вона легенько взяла його під руку і, щоб уникнути небажаних свідків, одвела до вікна, у тінь олеандрів, філодендрів та іншої хатньої екзотики.
Тут Ніна глухим шепотом нагадала Костеві за його слово, так легковажно не додержане, за гонор та сором. Ніна вимагала більше не пити, а головне: до карт не сідати. Ніна сказала, що через півгодини конче треба йти додому і, якщо він не погодиться, піде сама або теж нап’ється.
— Не смій! — погрозливо застеріг Кость.
— І ти не смій,— серйозно відповіла Ніна.
— Ну, це потім видко буде.
— Ніяких потім. Через півгодини йдемо. Або... гулять — так гулять!
— Нінко! — ще рішучіше обізвався Кость.
На цих словах вони мусили перервати розмову: веселі гості, готуючи місце для танків, почали одсовувати кадубки з квітами у самий куток. А втім, головне було сказано. Він повернув до столу, якого вже пробували скоротити і поставити під стіною. Вона лишилася біля вікна.
Довкола (і в сусідній кімнаті) в імлистих пасмах диму, немов веселі примари, сновигали, кружляли гості. Думки тьмарились, мерхли... Пристрасті бухтіли, вигравали, закипали... І все це для Ніни було тут трохи чудне, і все це було дуже знайоме.
Ніна уявляла собі вечірку інакше, особливо напочатку.
Ніна, ще готуючись до вечірки, створила собі іншу картину. Правда, вона не схилялась до скрайніх перебільшень, не плекала в уяві своїй якихось надзвичайних прикрас — цього не дозволяв їй чималий життєвий досвід. А все ж таки, маючи досвід, знаючи взагалі життя та людей, вона ще не знала сповна того куточка життя, куди тепер потрапила. Їй дуже хотілося, щоб куточок цей був не схожий на всі інші, щоб кращий був, принадніший, гідний справжньої поваги та навіть замилування.
І тепер, придивляючись, прислухаючись, вона змагалась сама із собою. Дрібниці, що завжди були для неї важливіші, виступали тепер як на долоні,— вона ловила ці дрібниці, нашвидку підсумовувала їх і в усьому, що здавалося їй поганим, хотіла бачити лише винятки, неминучі винятки. Та винятків було так багато, що тепер їй ніяково ставало за свою недавню ніяковість, тепер навіть діймав легенький жаль і набігало легеньке подражнення.
— Фокстрот! Панове, запрошуйте ваших дам!
Нараз холодок розчарування одлинув, даючи місце приємній теплоті: вона в одну хвилину рішуче переконалася, що в цій стихії почуватиме себе як риба у воді. Вона не чужа. Вона така, як і інші. Чого ж гратися у якусь показовість, у безглузду зразковість? Чому б не дати собі волю, чому б не поринути в гущину загальної веселості?
Немовби шепнув хто, що за нею стежать. Оглянулась — так, кілька пар сторожких, проймаючих очей всмоктались знайомим натяком. О, звичайно, у неї гарна постава і гарне обличчя. Ха-ха! О, звичайно, вони так хотять, так же ж хотять наблизитись — ці сласні, ці вовчі іскорки. Ха-ха-ха! Досить кумедної примусовості! Ось — вихопилась на середину кімнати, притупнула, завмерла у жагучому покликові, і вже заходила, закружляла, затріпотіла... Хто дорівняє? Хто одважиться змагатись?
Перед очима метнулось густе мереживо. На момент усе зникло в якійсь порожнечі, і приплив солодкої знемоги стукнув у серце.
"Але що буде? Що буде?" — Ніна міцно стиснула руки. Ніна старалась перебороти цей порив, щоб і справді не кинуло її на середину в той приворотний вир.
Вона злякалася за себе. Вона згадала за Степана Марковича, за інших поважніших гостей, і ще міцніше, до гострого щемління, вп’ялася нігтями в свої долоні.
Біль пройняв, і згодом над нею затяжило єдине бажання: якнайшвидше піти додому. Не бачити, не чути, не наражатися. Минулий досвід нагадав їй, що там, де люди умисне розпалюють радість, там мусить бути запаморочно-млосно. Там — або відразу кинутись у вир, або ж відразу одійти. Краще одійти.
А Кость? Все ж таки півгодини вона мусить зачекати, бо, поза всім, це зараз скидалося б на втечу, це могло б образити хазяїв.
Фокстрот уже розгортався. Поблизу не було жодного вільного місця. До Костя ж, що стояв у другому кінці та продовжував суперечку, вона поки що не хотіла підходити і, уникаючи запрошень на танок, спритно перехопилась до сусідньої кімнати. Тут переважали чоловіки, і хоч надмірно диміли цигарками, але вікно було напіводхилене. Та й місце знайшлося — затишна, примітивна канапка з якихось скриньок, застелених килимом.
Ніна сіла. З вікна легітно війнула приємна похолодь, і Ніна замружилась. Рада була посидіти отак — щоб ніхто не підходив, щоб не розплющувати очей, не відповідати...
— Проститутка,— несподівано й виразно упало коло неї.
Що це? Хто це насмілився?
Скочила, мов її стьобнули болючою лозиною. І ту ж мить прокинулося в ній нестримне, шалене. І ту ж мить захотілося несамовито крикнути. І захотілося розбити. Все одно — що, але вхопити й з криком, з реготом трахнути об підлогу.
— ... а я кажу, панове, що Америка — стара проститутка...
Захопило віддих. Не могла одразу опанувати себе. І з обуренням, і з подивом прикипіла очима до червонястого, брижуватого обличчя, що за кілька кроків нервово здригалося. Обличчя належало одному з поважних гостей, які зійшлися кружка, і яких, очевидно, захопила тема міжнародних стосунків.
Тоді Ніну обережненько взяли за руку, і Ніна прокинулась. Перед нею стояв Степан Маркович.
— Я вас цілком розумію. Але даруйте їм, вони не помітили.
Степан Маркович сів поруч і ще раз похитав головою на адресу необачних дискутантів.
— Даруйте їм.
"Ах, навіщо я, навіщо? — пролетіло в свідомості. — Інша на моєму місці просто вдала б, що не звертає уваги".
Слово, яке вона чувала тисячі разів і яке почула вперше, це уразливе слово, і ця недоречна поява Степана Марковича, і власна недоречна поведінка примусили її бентежно понуритись. Вона знала, що починає червоніти (привілей не тільки тих, що чисті тілом).
— Не треба так... — тихо й лагідно мовив Степан Маркович,— хоч вам дуже личить...
Якийсь час він не зводив очей.
— Даруйте відвертість, але, слово честі, мені здається, у вас іще стільки... ну, я б сказав, стільки невинного, невичерпаного, гарного...
Ніна невиразно посміхнулася.
— Ви знаєте Рафаеля Санціо? — додав Степан Маркович тим же лагідним, трошки мрійним голосом.
Хотіла відповісти "ні", проте з уст передчасно упало:
— А чому ви питаєте?
— Коли б вас побачив Рафаель, він напевне створив би нову сактинську Мадонну.
— Сатінську Мадонну? — задумано перепитала Ніна.
— Так. Сактинську Мадонну,— підкреслено повторив Степан Маркович, певний, що виправляє як слід.
Між ними поволі зав’язалась балачка. Ніна виявляла побільшену витриманість, за якою приховувала все, чого їй бракувало і що мала у зайвині. А Степану Марковичу, либонь, подобалась ця тактовна серйозність, і, заохочений, він поступово перейшов на ролю дізнаного оповідача.
II
Поведінка наших героїв, може, трохи й відмінна, може, місцями занадто відверта, але треба пам’ятати, що: 1) вони в більшій чи меншій мірі дозволили були собі виткнутися з буденних футлярів, 2) вони — люди, цебто найскладніша, наймногогранніша, найдивовижніша органічна суть, 3) вони — громадяни, що мають право так зватися, не лише за республіканським переписом, але й через те, що відограють в житті республіки не останню ролю (звичайно, в міру своїх сил та здібностей).
І хоч лиха доля позначила сутінню ті укісні, покраяні, різнокутні квартали, де вчувається особливий нудкуватий запах, але хіба якась геометрична форма обмежує щирість думки, хіба сутінь не може бути тлом, на якому ще яскравіше спалахкують шляхетні поривання, хіба, нарешті, з ґрунту, що має відтрутний запах, не зростають прекрасні хризантеми?
"Любити людей, щоб і вони тебе любили — тяжко".