І день сьогодні не здіймається турботною ластівкою, день скрадається морочно-повільно, м’яколапо, мов хижак із гір.
— Хто?
Дзенькнув десь неупевнено, запитливо мідяний полумисок — заклик пересувної кухоньки. Але сьогодні, мабуть, не продасться стільки пиріжків, як учора. Сьогодні трудніше потрапляти з міста до передмістя,
Проте, кому конче треба, той перехопиться,— чи бистрою тінню, чи щедрим гостем, чи сміливим роблено байдужим мешканцем...
Вартовий позіхнув востаннє й широко розплющив важкі очі.
Уже шпилі серпанились легеньким лілово-голубим мереживцем, і в передмісті чіткіше виступали угинисті контури буддійської кумирні та строгі контури бавовняної фабрики. Передмістя спідтиха крекнуло й поволі зрушилось, наче плоти на великому сплаві. З’явились потривожені сірі зграйки муштрованих людей, потяглись, закружляли, задрібцювали...
Але ніде ще ні одного пострілу.
Фей-хань скерував одних на тимчасові кордони, а більшість стягував докупи на приміський майдан.
Фей-хань мав на думці пильно оглянути їх, ще раз перевірити, зважити,— хотів кинути при нагоді докір за невдячну службу й застерегти од вагань, хотів підбадьорити і твердо пообіцяти не лише перемогу, а й велику нагороду.
І зграї мовчазно, сквапливо стягались, ладнаючись прямокутними плямами, рівненько шикуючись перед незримим іще ватажком.
— Лi-джен! — зойкнуло, розкраяло останню світанкову тьмяність.
Здригнулись. Завмерли.
Він наближався віддалік, стрункий, гарний, у супроводі свого почту. Він крокував швидко, пружно, упевнено. Він здавався таким сильним, сміливим, невідступним, наче ніколи не зустрічав перепон і ніколи не схиляв голови. Він, звичайно, знав, що не тільки військо, а й добра частина довколишнього люду вважають його за чесну й правдиву людину, яка нічим себе не зганьбила і яка зичить усім найкращої долі. Він холоднаво, хмурно поглядав з-під застиглих брів, але на устах його леліла хтива й радісна усмішка,— він добре знав, що переможе.
І саме в цей момент десь з-поміж сірих людських прямокутників випливла йому назустріч постать невеличкого солдата.
Постать одразу звернула на себе увагу, але всі сторопіли й трохи ще вагалися: вона-бо йшла з порожніми, байдуже пущеними руками і мала при собі лише тесак, що висів при боці.
Коли ж почет захвилювався і випередив ватажка, коли з боку частин знялися застережливі оклики, постать зупинилась.
— Вітаю славетного старшого брата і друга! — сказав цей солдат, поштиво вклоняючись ватажкові. — Хай не дивується він на щиру приязнь і хай не боїться відважний беззбройного. Хай дозволить мені сказати кілька слів солдатам, і тоді він переконається остаточно.
Фей-хань як зупинився був із підведеною рукою, так і застиг. І все: і його недокінчений жест, і його недокінчений крок, і злегка нахилена вперед постава і раптові півсумнів-піврадість в очах,— все це і всім одразу сказало, що він дуже здивований. Всі зрозуміли, що вчинок солдата така ж зухвалість, як і щось інше, важливе, про що може знати тільки Фей-хань,— отже, нагальних заходів вживати не треба.
Не міняючи пози, Фей-хань одним порухом уст затримав старанну варту, і в цей коротенький момент з чиєїсь невідомої, незаперечної волі ніби приросли вони всі кожний до свого місця: укісно, кроків за п’ятнадцять від ватажка — невеличкий солдат, а далі, ще кроків за тридцять — частини.
В ту ж хвилинку, повертаючи голову до частин, невеличкий солдат високим голосом вигукнув:
— Солдати, перед вами людина звідти, з міста!
Фей-хань, аж тепер прокинувшись, здогадливо сіпнув бровою і наказав, щоб зухвальця все ж таки обшукали.
— Солдати,— тим часом продовжував той,— хто це сіє серед вас ворохобні чутки? Хто каже, що в місті платять більше?
І ватажок, такий завжди рішучий, цього разу знову став нерішучий і коротким рухом голови скасував допірішній наказ: обличчя його проясніло радісним здогадом.
— ...хто каже, що Фей-хань зрадник? Каже, що це Фей-хань хотів зґвалтувати дівчину? Що це він убив п’ять човнярів? Що він не революціонер? Що він зганьблений? Що не можна служити йому, бо на руках його кров примусової смерті? Що треба негайно покинути Фей-ханя, негайно приєднатись до міста й скерувати свою зброю на самого Фей-ханя та заморських чортів? Чуєте, солдати? Той, хто це все каже, той каже правду! Фей-хань справді заслужив на кару!..
Здригнулась земля. Блискавичним громом розпанахало повітря. На тому місці, де стояв Фей-хань, метнулась д’горі раптова суміш диму, бистрих струменів піску та якогось кольористого шматовиння...
Тільки наступної хвилини всі зрозуміли, що солдат кинув бомбу великої сили, яка розірвала ватажка, і тільки тепер помітили, що солдат чимдуж тікає майданом навкоси.
Кілька сухих, лунких, душогубних потрісків йому навздогін. Солдат вхопився рукою за плече, спіткнувся, проте біг далі.
А вже з лівого фланґу відокремилась низка офіцерів і, дедалі звужуючи коло, почала оббігати втікача півколом.
— Солдати, рятуйте! — крикнув він і круто повернув убік.
Та й звідси назустріч поспіхом уже наближалась нова жива загородь.
Він опинився в пастці. Він бачив, що йому лишається кільканадцять кроків, щоб умкнути, але почував, що бракує сили. Він зрозумів, що й солдати дуже розгубилися і не можуть одразу перемогти вагань. І він знав, що ось-ось його неминуче схоплять — зараз же буде страшний допит, неймовірні тортури, страждання, буде довга смерть. Тоді прибічники Фей-ханя цю подію обернуть на виняткове злочинство і саме нею остаточно спантеличать солдатів і населення.
Солдат блиснув у повітрі тесаком, якось неприродно скорчився, упав.
Хвилинка раптової тиші.
І хтось сказав:
— Ганьба.
Ранішній вітрець перебіг, торкнув тисячні уста і рясніше, сміливіше, одностайніше залунало звідусіль:
— Ганьба! Ганьба!
Прямокутники тріснули, мішма загойдалися, хвильно збурились.
— Ганьба!
Це сталося швидко, несподівано. І було це остаточним, вирішальним, як невблаганна смерть: ніколи нащадки акадів не ходили й не підуть під прапором, заплямованим кров’ю страшної саможертви.
Ніколи!
Вони, досі суворо-мовчазні, непорушно-суцільні, були схожі тепер на той буремний потік після щедрої зливи, що, прорвавши загати, запінено, люто шумує, реве, летить сліпма на всю свою могутню широчінь і без вагань, немилосердно трощить усе, що потрапить на його путь.
Аж тепер вони якщо й не зрозуміли всього, то без сумнівів, рішуче повірили невідомому солдатові і ніби спокутно всією нестримною численною лавою повернули до міста.
Гукаючи погрозою на адресу шматованих решток^ що їх збирали тепер прибічники ватажка, бігли вони й топтали самих прибічників. І вони не зважувались зупинитись, поглянути на самогубцю-солдата.
Самі вони служили чесній смерті, а на таку жорстоку, примусову, оскаржену віками смерть навіть дивитися — злочинство.
Лише дехто, особливо зацікавлений, збочував до невеличкого натовпу, що мінливо танув і знову гуртувався.
Там, у порохняві, в іржавих патьоках нерухомим, назавжди застиглим, зім’ятим клубком лежав він — такий ще молодий солдат. Він цупко підібгав ноги, наче й досі намагався утримати своє криваво розперезане нутро, а в розтулених устах терпко срібніли два зуби, наче й досі не скінчив він останнього віддиху...
Дехто одразу сіпався вбік і йшов геть. Дехто нерішуче перемішався, нахилявся ближче, заглядав у помутнілі зіниці.
Хто знав, той упізнав. Це була найкраща, перша жінка Китаю — маленька Ю.
Харків, 1928