— Швиденько зодягай нові рукавиці й однось кутю на покуть!
Виконавши свою ролю, ми всілися за празниковий стіл. Тато, прочитавши "Отче наш", взяв дерев’яну ложку, ним же ж вистругану, тричі жбурнув куті під стелю. Це для того, щоб знати, якщо прилипли зернята, скільки роїв сплодять бджоли, скільки курчат вилупиться в квочки і яким багатством на копи защедрить біляхатня нива.
Вечерю розпочали з куті й нею закінчили. Ложки і їства не прибирали зі столу. За повір’ям, цієї ночі, начебто, обов’язково мають перевідати нашу оселю душечки найближчих родичів, котрі відійшли в потойбіч. Нехай і вони, думаю собі, посмакують дванадцятьма пісними стравами... Я нашвидкуруч лягаю в ліжечко, але довго не можу заснути. Уявно відтворюю ясельце, в якому пискливим голосом оповіщає про своє народження манюцюпусенький Ісус, до столу зберуться, коли ми полягаємо спати, на Святвечір найближчі родичі, про яких я тільки знаю з розповідей, а завтра бабуся нарешті підігріє кров’яних та м’ясних ковбас, насмажить з цибулею свіжого сала, за яким я так зiскучивсь, адже сім тижнів мені не велено було навіть лизнути жодну шкварочку. Слава Богові, що нарешті скінчився цей найдовший піст.
— Христос рождається! — чується крізь пелену сновидіння бабусин голос.
— Славімо Його! — відказує ненька. З цими словами я засинаю...
Традиційні українські новорічні обряди вельми цікаві. Серед слов’янських народів це найбільш поетичні дійства. Особливо колядки та щедрівки. Напередодні Різдва починали щедрувати дівчата. Хлопці колядували днем пізніше. Юнаки вибирали ватагу,, котрий носив велику звізду, Малайку — перевдягненого в жіноче вбрання заводіяку-витівника, Козу та Лікаря. При гурті обов’язково мав бути й Міхоноша — вайлуватий хлопець з торбинкою, котрий збирав віддарунки.
Обходячи односельців, юнаки просили дозволу завітати до хат Вважалося, що колядники обов’язково принесуть господарям щастя на весь рік. Тому їх чекали в кожній оселі. Обряд починався з величальних пісень господареві, господині та їхнім діткам.
Я слухав дідуся і згадував торішній Новий рік. Поскрипує сніжок, пощипує морозець, а вулицею з масками і зіркою йдуть колядники. Ось вони заходять до нашого подвір’я. Звіздар стукає у вікно. Тато, накинувши кожушину, виходить на вулицю. "Можна вам заколядувати?" — просить дозволу ватага. "А чого ж ні,— кланяється їм батько.— Заходьте, прошу, до господи!"
Під музичний супровід вибухає парубоцька співаночка:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я...
Далі почалася вертепна вистава. Особливо мені до вподоби маскарадна Коза. Вона така чудернацька: змахує головою, висолоплює язика, буцькається навсібіч. Мені трохи лячно стає, і я вилажу на піч. Та Коза наздоганяє: "Я тебе ріжками, я тебе ніжками..." Слідом за нею і Міхоноша з наповненою гостинцями торбою. "Облиш, Кізонько,— зупиняє він вередливу тварину.— Господар пообіцяв нам щедрого гостинця!"
Тато скидають у міх заздалегідь приготовлені віддарунки, а колядники починають співати нам величальні.
Вранці сусідів та родичів вітали з Новим роком хлопчики й дівчатка. Хлопчикам дозволялося засівати оселю зерном. А перевесниці лише щедрували. Одну з таких пісень-щедрівок і пригадав дідусь:
— Я дівчинка маленька,
В мене платтячко рябеньке.
Я ще не знаю ні аз, ні буки,
Дайте мені червінчика в руки!
На новорічні свята обов’язково готували і обрядову кутю, їх було дві — багата, чи щедра (напередодні Різдва, тобто 6 січня, і голодна, або пісна (в переддень старого Нового року — 13 січня). Кожна страва мала своє призначення і пов’язані з нею обряди.
Напередодні Різдва в кожній оселі мало стояти на столі дванадцять страв. Усі члени родини мусили почастуватися ними. Починали вечерю тільки з куті.
— Ну ось і все про давні обряди,— мовив дідусь.— А тепер скажи мені, яку іноземну мову ти вчиш?
— Німецьку,— дивуюся я, бо ніяк не втямлю, навіщо це йому потрібно.
— А по-їхньому як зветься січень?
— Януар...
— Майже так само, як і в російській. Це все йде од дволикого Януса. А ось у білорусів перший місяць року називається студзень. Це коли холодно дуже, мороз землю студить...
— А в нас січень,— поспішаю, аби мене часом не випередили.— Це тому, що сніг січе. Правда ж?
— Можливо, можливо,— смикає себе за вуса дідусь.— Але, може бути, і від того, що місяць пересікає, тобто січе зиму навпіл. Це якраз середина зими. Старші люди казали, що під цю пору вони заготовляли дерево для осель. Вирубаний взимку ліс вважається найкращим. Деревина добре зберігає тепло, її не точить шашіль. Оскільки в давнину ліс не різали, а рубали, тобто підсікали сокирами, то й місяцеві дали таку назву. Про це мовиться і в прислів’ї: "Січень січе та морозить — ґазда з лісу дрова возить".
"Ти ба, — думаю собі, — скільки цікавого заховано в одному лише слові!"
— А хто, дідусю, давав назви місяцям?
— Я, правду кажучи, невеликий знавець,— завагався він.— На те є спеціальна наука. Але, мені здається, справжнім творцем був народ. Скажімо, на Поліссі січень називали "щипуном" і "сніжнем". Щоправда, теперішня назва січня стосувалася лютого. Про це стверджує давня цитата: "Мць феврврь, рекоъін сьчьнь". Її я вичитав у старому календарі.
У хаті вже розвиднялося, і дідусь припав до вікна. На вулиці все біліло, неначе в старому млині.
— Урожайним видасться рік,— сам до себе мовив наш гість.— Усі дерева в інеї. Кажуть: якщо в січні гілки часто вкриваються сніговим пухом, то на дорід.
— Але ж,— встряє в розмову бабуся,— коли січень мокрий та з відлигами — жди холодного літа!
Ну все, почалося, тішу себе. Якщо вже й бабуся прилучаються, то тільки встигай записувати прикмети.
Непомітно просовуюсь на покуть, беру ручку і зошита та й починаю занотовувати.
Якщо на Новий рік рівно випав сніг, то врожай озимини і ярини буде однаковим.
Ворони купаються — до негоди, каркають — на мороз, гуртами літають — на снігопад, сідають на землю — до відлиги, а вмощуються на нижніх гілках дерев — на вітер.
Снігур заспівав, а сорока під дах заховалася — бути хуртовині.
Тетеруки зариваються в сніг — похолодніє, а коли перелітають з полів у глиб лісу — на завірюху.
Гусак стоїть на одній лапці та ще й ховає голову в крило— на мороз.
Якщо миші вилазять з-під снігової ковдри і бігають по снігу — незабаром потеплішає.
Кінь лягає долі й перекидається з одного боку на інший — на хуртовину.
Місяць на небі яскравий — до ясної погоди, блідий і ледь покритий туманцем — на сніг.
Узимку над лісом або чагарниками повітря синюватого відтінку — незабаром потеплішає.
Якщо вдень падав сніг, але під вечір притих — погода покращає...
— Ну то як, цікаво було слухати? — запитує дідусь.
— Аякже,— відповідаю йому.— Дуже цікаво.
— Зима, щоб ти знав, без трьох підзимків не буває. У січні, як кажуть колядники, хоч мороз і невеликий, та стояти не велить. Отож, якби не зима, то літо було б довшим...
Дідусь натяг рукавиці, відкотив шапку.
— Піду вже. Удома свіжина чекає...
— Годованика закололи? — перепитали бабуся.
— Атож. Новий рік зустрічати без свіжини? Вчора ми з ївгою наморочилися з ковбасами, доки поначиняли їх. Може б, ти, новорічний імениннику, прийшов та заколядував для годиться?
— Та я збирався,— виправдовуюсь,— тільки ж ви випередили!
— Для ранньої пташки — всі комашки,— усміхнувся задоволено. — Але не переживай, ще не пізно. А знаєш, як тре засівати? Торік Горопашкові діти наскоком забігли і шарсь-шарсь по долівці манною крупою та рисом. Цілий тиждень видзьобували ми ті мачинки. Де це бачено, щоб манкою посівати. Для цього є жито-пшениця...
— Я знаю, — заспокоюю дідуся,— як це робити!
— Якщо знаєш, то приходь. За гарну колядку віддарую смачним кручеником ковбаси. Тільки не за таку: "Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така — дайте, діду, п’ятака!" Цю всі знають. Я, на всяк випадок, розкажу тобі кілька новеньких, а ти зумій запам’ятати:
Біг баранець
Із нових сілець,
Наставив рожок
На дідусів стожок.
А ви, діду, дайте пиріжокі
Як не дасте пирога —
Візьму воли за рога,
Да виведу на моріг,
Да викручу правий ріг.
Рожком буду трубити,
Воликом буду робити,
А пужкою підганяти —
Вас, діду, з празником поздоровляти!
Або ще ось одна:
Василева мати Василя родила,
Під небесами носила.
Дала йому життяну лужку;
Сюди-туди махне —
Там жито росте,
Святий колосок.
А ви, діду, дайте пиріжок,
А зверху ще й ковбаса —
Ось й колядочка уся.
Я уважно вислухав дідусеві колядки і мовив:
— Я знаю таку, якої ви ще зроду-віку не чули!
— То приходь, почуємо, яка вона,— посміхнувся дідусь.— А на цім слові бувайте здорові!
Скрипнули хатні, потім сінешні двері. Тільки-но наш гість вийшов на вулицю, я швиденько підбіг до порога і, зробивши жест, начебто засіваю дідусеву оселю, почав декламувати:
Житом, житом із долоні
По долівці, по ослоні
Засіваю в вашій хаті —
Будьте дужі та багатії
Щоб збулося все нівроком —
З новим щастям, з Новим роком!
Ото буде дивина для дідуся, правда ж?
ЛЮТЕНЬ СКАЗАВ: "ЯКБИ В БАТЬКОВИХ ЛІТАХ..."
Дві доби без угаву гуляла віхола. Шарпкий вітер позадував стежки й дороги пухким покривалом. Уволю нароскошувавшись, хурделиця врешті вгамувалася. Нині село вже купається в глибоких снігах.
— Ну й намело! Всі шляхи-дороги в переметах,— заходячи до хати з відерцем води, бубонять самі до себе бабуся.— Насилу до криниці дісталася. Недарма кажуть, що лютий — місяць вітрів і кривих шляхів...
Почувши бабусину балачку, я миттю зіскочив з печі. Похапцем зодяг штанці, накинув куфайчину — і мерщій до дверей.
— Куди це так нафундьорився? — дивуються вони.
— Сніжок повідкидаю,— відказую скоромовкою.— Гляньте, скільки поначіплялося його на ваших валянках!
— Ай справді,— схоплюються бабуся й виходять зі мною в сінці.— Січень міст будує, а лютий його руйнує. Бач, скільки нахурделило за два дні!
— Хай хурделить,— байдуже змахую рукою,— все одно лютневий сніг весною пахне...
— До весни, внуче, ще не один комар носа одморозить. Але як би лютий не лютував, а ведмедеві в барлозі бік пригріває,
Я одшукав дерев’яну лопату й вийшов на вулицю. То там, то там повискували лопати і шурхотіли віники.
Щоб не відстати од сусідів, починаю і я прокладати стежинки. Спочатку одкидав сніжок до криниці, потім до хлівця і наостанок звільнив путівець до сільської вулиці.
Від незвички трохи втомився.