У цім її підтримав Юрко, що зразу ж підбіг до Лілі і, впавши на коліна до неї, й собі розридався. Вікторія Петрівна взялась заспокоювати Лілю, гнівно позираючи на Івана Семеновича. Той, збентежений і засоромлений, вийшов у другу кімнату.
Звичайно, все це були тільки дрібниці, що незабаром були б і вщухли, хіба що зосталась би від них важка й неприємна, як присмак синього каменю, гуща на серці.
Але цього разу сталося гірше. Кинувши якусь гостру фразу, Ліля, збентежена й розпалена, раптом метнулась і, вискочивши в коридор, схопила зопалу кухоль і напилась сирої води, щойно принесеної з криниці,— і це тоді, як звичайно вона ніколи не пила сирої води. Втім, розуміється, й цей факт, сам собою не страшний, незабаром забувся. Однак за кілька днів по тому, як Ліля поралась саме біля грубки, готуючи обід, це й сталося. Була вона задумана й мовчазна, як і здебільшого в ті дні, машинально чистила картоплю і, мабуть, плакала, бо одна сльоза впала на картоплину. По тому, ніби чимсь підтята, вона раптом сіла на ліжко й застогнала. Іван Семенович, збентежений, уважний і чулий, як і завжди по сварках, схопився й прибіг до неї. "Що сталось?" —"Нічого, це, певне, так! Кольнуло в серці". Він же мусить знати, вона вагітна знову! Але цього разу вона хоче, щоб була дитина, справді хоче, щоб була дівчинка, з якою вона могла б і товаришувати, і поділитись своїми думками, бо син ніколи так не зрозуміє матері, як дочка. Розуміється, тут нема нічого особливого! Все це пройде!
Того дня вона поралась до самого вечора. А ввечері злягла. Ніч пройшла у корчах і муках — Ліля все вигиналась, кричала й жалілась на живіт. А другого дня прибув лікар і оповістив, що в Лілі найпевніше, що черевний тиф, і того ж дня її одвезли в лікарню. Хвороба проходила дуже важко; була велика загроза життю, хоч тепер усе йде, здається, на видужання. Втім, великий біль свідомої провини тепер б'є Івану Семеновичу буйним струмнем до серця. І хто ж може зрозуміти цей біль та співчувати йому? Та, власне, хіба від того що-небудь полегшилося б? Значить, зціпи зуби й...
Вони зайшли саме в парк, і Юрко неспокійно засмикав Івана Семеновича, вражений рівними підрізаними кущами жовтої акації та скопаними під квітки клумбами.
Тут гостріш ударило духом зела й розкопаної та заскородженої землі на грядках. Але це пахтіння швидко забив гострий дух йодоформу й колодіуму, скоро вони обоє підійшли ближче до головного корпусу лікарні. Юрко боязко озирнувся, сині очі йому зразу помутніли, і він, затаївши дух, густо, приголомшено зітхнув.
У приймальні їх зустріла сестра холодним невдоволеним виглядом. Іван Семенович наївно й серйозно крізь окуляри оглянув її і помітив, що халат на ній був пожмаканий і забризканий плямами крові чи, може, йодом, а обличчя все було рясно пересипане блошиними крапками. Вона сердито поспитала, у якій справі вони прийшли, і потім невдоволено забрала передачу. З далекого коридора згодом вийшов величезний брезклий чолов'яга, голосно човгаючи капцями. Він спинився серед приймальні, широко розставивши ноги і, вийнявши записки, почав начитувати прізвища і потім передавати боязким і слухняним одвідувачам разом з записками порожні кошелі. Далі так само байдуже й похмуро одібрав щойно принесені передачі й, хляпаючи капцями, посунув у глиб коридору.
Настав довгий тривожний час чекання. Обоє сіли на лавку й прислухались до тих глухих відгомонів, що проходили десь далі в коридорі й палатах. Тим часом Юрка особливо цікавила середина дворища при будинкові, розтягнутому літерою П, бо нею увесь час бігали якісь заклопотані й раді з своєї біганини люди в білих халатах. У коридорі хтось стиха загомонів, передавши комусь якогось наказа, очевидно, охоче й смаковито проказавши його. Потім знову грюкнули двері, підлогою знову засьорбали чиїсь капці, на мить у вітальні показалась цікава заклопотана сестра й зразу ж зникла. І знову настала тиша, і чекати було ще важче й нудніше, ніж перед тим. І здавалось, перо вартової сестри, що роздратовано й хапливо шелестіло на папері, дряпало в самім серці по кволим, нудним болем.
Тим-то, коли вже повернули нарешті кошель і записку, це не здивувало їх. Юрко тільки встав із лавки й зітхнув, а Іван Семенович розгорнув записку і, протираючи окуляри, збентежено почав читати.
Так! Ну, розуміється, тепер уже все минуло, але п'ять день тому вона була на волосину від смерті. Тифозне запалення почеревини спричинилось до викидня. Це були жахливі болі, жахлива річ, і лікарі серйозно боялись за неї. Проте тепер усе минуло. Ліля почуває страшенну кволість і втому, втому від усього життя. І майже увесь час плаче. Властиво, вона нічого не має й проти смерті, тільки шкода Юрка: важко йому буде з самим Івасем жити!
"Отже,— це вже Іван Семенович додав від себе в думках,— вона знову бере цей присуд життя, і тягарі, що лягли їй на плечі, ще глибше вріжуться їй у груди, пройшовши діагоналями прямокутника".
Далі Ліля писала, щоб вони вийшли на середнє подвір'я, проти п'ятого вікна від клумби. Вона хотіла їх обох побачити.
Іван Семенович знову протер очі, потім зібрав речі й сказав Юркові, що вони йдуть на подвір'я побачитись із мамою. Юрко умить підскочив, заляскав, защебетав і перший вибіг з важкої задухуватої приймальні.
Вже коли вони підходили, з розчиненого вікна визирала Ліля, перехиливши голову, і з розчуленою та болісною посмішкою на вустах привітно кивала до них. Обличчя їй було пергаментно-жовте, дві поворозки кіс видавались ще світліші, а губи кривилися до них кволою, але доброю посмішкою.
— Це, значить, ти, Івасю? Ну, що у вас там дома?.. А, і Юрко тут! Я й не помітила. Юрасю, як це ти?
Юрко раптом скочив, підбіг до вікна і, знявши кашкета, дзвінко закричав:
— Мамунечку, здрастуй!
— Юрасю! Дитинко! Прийшов з татом!
Юрась мовчки хитнув головою, а Ліля дивилась і плакала. Юрась збентежено м'яв кашкета, не знаючи, що йому робить. Далі не втерпів і поспитав:
— Тобі дуже болить, мамуню?
— Ні, дитинко, мені вже краще.
— А чого ж ти так плачеш?
— Це я так — тебе побачивши... Ти, Юрасю, схуд за цей час. Мабуть, погано їси?
— Ні, я нічого, мамо! — серйозно сказав Юрась.— Вже й Федорку пасу.
— Що ж вона в тебе — не втекла?
— Ні, нічого! Пасеться добре. І знаєш, там у ярах ми пасли з хлопцями. Там паші сила-силенна, і гарно грати в м'яча.
Ліля болісно посміхалась. Підійшов Іван Семенович і, засоромлено привітавшись, спитав:
— Ну, як тобі, Лілю, краще стало?
— Нічого. Здається, краще. Так принаймні кажуть лікарі. Бачиш же, он устаю.
Вона помовчала й запевнила:
— Нічого, ще житиму. Не клопочись, не помру!
Але далі хитнула головою, струсюючи сльози, що раптом рясно наринули, й додала:
— Тільки як подумаю, що так жити, то краще вмерти. Я всі ці дні те й роблю, що плачу. Лікар усе дивується й допитується, а хіба я можу признатись? Ну, справді, я не знаю, для чого жити, коли тільки самі прикрості й образи. Я не знаю, за які це мені провини доводиться терпіти.
— Та ти залиш, цього більш не буде! Справді, не буде! ^— впевнено сказав Іван Семенович.
— Ой, не вірю. Ти так багато зарікався, а що з того вийшло ?
— Та, знаєш, тепер таке життя. Хіба ж утерпиш? Мені теж нелегко, коли хочеш.
— Хіба ж я не знаю, як тобі важко? Тільки я в тім не винна, Івасю. А ти замість того щоб підійти лагідно, підтримати мене та й самому заспокоїтись, вигадуєш страшенні бешкети. Як наслухаєшся отак твоїх витівок, так утекла б і сама не знаю як і далеко.
Іван Семенович на ці слова нічого іншого не міг зробити, як тільки глибоко зітхнути, і сказав:
— Ну, знаєш, ми просто змучені до краю. Важко живеться. Але цього більше не буде, я запевняю тебе. Ось побачиш.
— Та побачимо,— примирено відповіла Ліля, витираючи сльози. Юрко стояв і стежив за нею похмуро й насуплено. Ліля, певне, не помітила цього й поспитала:
— Ну, ти ж, Юрку, Федорку глядітимеш? Дивись мені, щоб вона в тебе поправилась.
— Авжеж, ще й як,— задиркувато сказав Юрко.— Я тепер знаю, де більше паші. Туди й ганятиму.
Тим часом у палату зайшов вартовий помлікаря, і Ліля мусила нашвидку попрощатись і відійти від вікна. Іван Семенович трохи постояв, а тоді, взявши за руку Юрка, пішов з подвір'я.
Майже половину дороги Юрко мовчав, мабуть, прикро вражений усім тим, що бачив. І тільки доходячи вже подвір'я педтехнікуму, тихо мовив до Івана Семеновича:
— А ми й забули спитати, коли мамуня повернеться.
— Не знаю. А що, Юрасю?
— Та мамуня обіцяла мені пошити костюма. Тепер, мабуть, я буду без нового костюма,— сумно признався він.
Але Іван Семенович на це нічого не сказав.
///
Тепер електричний струм у Івана Семеновича виснажився, і, як завжди після того, на душі було затишно й сумно і хотілось зашитись десь у куток і там на дозвіллі смакувати. Цьому якраз усе й сприяло: Юрко погнав козу на пастовень,
Варвара Карпівна поралась у коридорі, наспівуючи щось церковне.
Іван Семенович здаля й глухо чув той спів Варвари Карпів-ни, а сам тим часом важко роздумував, одриваючись увесь час від монографії про світло. Читалось важко, бо ціла хмара думок заклубилась, хаотично й бунтівливо.
Пізніш, уже надвечір, він насилу скінчив монографію, потім наспіх накидав схематичного конспекта й пішов до фізичного кабінету.
Під кабінет відведено доволі просторе приміщення, цілу велику залу, що раніш призначена була під авдиторію. У часи революції зовсім випадково сюди потрапило дуже коштовне приладдя, і Іван Семенович шанувався в ньому і пильнував усього кабінету, знаходячи тут затишок і розраду собі в години гострих збурень.
З приладь до сьогоднішньої лекції він вибрав собі призму, лупу, проекційного ліхтаря, нарешті, примітивний прилад, як ілюстрацію до кіна. З дому вийшов він увечері по сьомій годині. У коридорі зустрів його вчитель мови і літератури Картека, бредучи додому, певне, п'яним, бо одна пола сірої шинелі, забруджена й мокра, волочилась долівкою. Він зне-важно й насмішкувато оглянув Івана Семеновича й глухо кинув:
— Пресмикаємось? За пуд борошна продаємось?
Іван Семенович нічого не відповів, а той, ще більш цим роздратований, зневажно й роздратовано кинув навздогін:
— За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси! І при цьому промурмотів брутальну лайку.
Навкруги швидко сутеніло, далечінь потопала у фіалково-сивім тумані і незабаром закуталась сутінками, а крізь них витикались промінясті зірки.
Трохи пізніш з темряви вихопився гудок млина; отже, було пів на восьму.