Я дістану його в руки, визволю Оленку. Та поки що визволимо цих бранців, що татари ведуть їх,— ці не втечуть мені. Вони, певно, недалеко ще!
— Не можуть бути ще далеко, вони тут чуються безпечні й ідуть дуже поволі, бо мажі в них не порожні та й бранці помучені, знесилені.
— Прощавай, чернече! Дякую тобі за вісті, хоч і невеселі. Та все ж вказав ти-мені слід.
— Прощавай, княже, хай тебе Господь провадить. Бачу, скривдив тебе ворог твій, та ти не нарікай, не попадай у розпуку. Багато, багато бранок нещасних карається в татарській і турецькій неволі, не тільки твоя дружина, княже! Така воля Божа! Бог карає народи християнські за гордощі серця й гріхи їх. Але Господь милосердний не забуває про нещасних. Твориться нове воїнство Христове, козацтво низове. Уже тепер страшне воно бусурманам. Та прийде час, що Всевишній дасть їм розумного лицаря,_що зробить із них кріпке й непереможне військо,— тоді засвітає кращий день і для нашої мученої землі. І хто знає, може, цей час уже й недалекий. { І глянув чернець князеві в очі: .
— Хто знає, княже,— говорив чернець дальше,— чи в цьому не провидіння Боже, що ворог забрав тобі жінку. Ти підеш на Січ і купно з січовим лицарством воюватимеш. І під твоїм проводом стане Січ славна й могутня.
При останніх словах чернець підніс очі до неба, й вид у нього був немов надприродний, і слова вдаряли так могутньо, мов пророцтво.
По хвилі чернець наче отямився з захвату, наче прийшов до себе й говорив уже спокійним, рівним голосом:
— Княже, ти чув! Це не я говорив, це Господь всевидячий вложив ці слова в мої уста. Тебе жде велика слава, княже!
Князь не відповів на це, тільки поклонився пустельникові й-ударив коня острогами, й вихором помчав наперед, а за ним дружина його.
Чернець довго ще стояв і глйдів за відділом їздців. Легіт розвівав його сивий довгий волос і бороду, а чернець підніс правицю й тричі зробив у повітрі знак хреста святого в напрямі, куди їхав Вощанко Ружинський із дружиною. .
А він, князь Богданко, гнався вихором, та думи не кидали його: "Втретє чує він, що Бог готовить його на щось більшого. А ось цей старий чернець таки виразно сказав йому, що йому слави на Січі шукати. Може, й справді, зостати йому на Січі, що йому вже добра його. Пі;де на Січ і враз із січовиками визволить Оленочку, коли така буде Божа воля".
Праворуч від шляху, трохи подалік була висока могила.
— Ану, в кого бистрий зір, хай вийде на могилу та погляне, чи не видно татар,— сказав князь. ,
Молодий хлопець подався зараз на гору й приложив долоні до очей та стежив.
— Е,— сказав по хвилі,— розтаборилися відсіль на півгодини ходу... Горять вогні, видно, варять обід.
— Рушаємо! —; дав наказ князь.— Ударимо несподівано на непри-готованих і визволимо бранців.
Рущили. Коли вже були недалеко, князь розділив відділ на дві частини й каже: ^
— Із двох боків нападемо на них, так збентежимо їх і легше переможемо,
А татари сиділи спокійно, варили обід та ділили між себе здобич й бранців. Коні їх паслися спокійно на боці. Стерегло їх кілька пастухів.
Аж залунало, загриміло з двох боків:
— Слава Богу! Слава!
І заблистіли в сонці шаблі. Татари змішалися, не знали, що це сталося. Відкіля так несподівано ворог? Де.-де,^ а тут .зовсім не сподівалися нападу. З двох боків уже б'ють на них. Недовго тривала битва. Більшість татар погинула від шабель, а решту пов'язали.
Бранців пустили на волю. Вони дякували князеві й разом пустилися з поворотом таки зараз.
А князь дав наказ:
— На Січ! Привеземо їм татар-бранців і їх коней та й добичу татарську...
4 III
• Гей, гнав, гнав Пшерембський із княгинею Оленкою, як виїхав ранком із хатини ченця. Неначе щось говорило йому, що за ним гонить / сміливий орел — князь Богданко, щоб у нього відбити свою дружину любу..,
Вже й не вговорює потурнак княгині, не старається прихилити її серце до себе — ніколи йому! Якийсь невідомий жах гонить його.
— Ой, не лишить князь Богданко Ружинський своєї дружини любої йому, ворогові своєму, ка поталу! Не позволить йому на це ні велика любов до дружини коханої, ні честь лицарська. Хтозна, чи він уже не на сліді його. І навіщо було ночувати в цього ченця? Він, напевно, виспіває все князеві Ружинському, шлях навздогін за ним покаже. Князь Богдан Ружинський оборонець віри православної, під знаменом хреста ходить у бій із невірними, християн визволяє. Відоме й славне вже його ймення по всій Україні, хоч і молодий він іще! А він, Пшерембський, невірний, ба, гірше ще для ченця, бо потурнак. А чернець, напевно, пізнав, що він це турок, ні татарин, тільки перевернувся в турка,— напевно! По мові його, як він говорив до княгині Оленки. Тікати, мерщій тікати відсіля, з цеї непевної козацькрї землі, де з-за кожного кущика чигає на нього, зорить за ним небезпека, смерть! Тікати під певний півмісяць, між стрункі мінарети— між своїх... Між своїх? Чи свої вони йому, турки-мусульмани? , Авжеж, бо ж він прийняв їх віру, став правовірним мусульманином. Ну, не з пересвідчення пішов він туди, покинув батьківську віру, а для користі! Бо що йому віра, хоч християнська, хоч мусульманська! Йому аби добре було, він на всяку віру перейде! Хай собі хто хоче вірить у Бога, в небо — а він вірить в одне — в багатство, в гроші, в почесті! А там, у Стамбулі, добився він їх: і майна, і почестей — він уже баша турецький. Правда, не тільки жадоба почестей і багатств веліла йому кинути батьківську віру, а й ненависть і любов — ненависть до князя Богдана Ружинського й любов до його жінки, до Оленки... 1
Тепер він здобув це, чого бажав: його люба Оленка в його ру-
ках, а двір князя Ружинського спалений. Тепер заживе він, щасливий 4та вдоволений, у Стамбулі чи де-небудь інде в турецькій державі. Олен-ка не любить його, ненавидить! Байдуже! Привикне, а ні то силою, буками змусить її, щоб стала прихильна йому й забула свого князя. О, так, він змусить її!
Коли б тільки якнайскоріше з цієї проклятущої козацької землі, де не милують зрадників, де з-за" кожного кущика смерть зазирає в вічі,— коли б тільки якнайскоріше під півмісяць безпечний, під мінарети стрункі, коли б тільки цей сміливець князь Богданко не наздогнав його...
Ось такі думки снували в голові Пшерембського, й він наганяв коней, не жалкував їм нагаїв.
Гнав він щодуху, а за ним страх блідий, а за ним тривога вслід.
А вона, Оленка! Вона нічого вже не думала! Ослаблена, виснажена, знесилена, з заплющеними очима лежала вона на коні, прив'язана посторонками. Часом тільки блиснула в її розпаленій гарячкою голові думка.
"А може, він, її Богдан, ще в час повернув та, може, не гаяв часу й погнався з оружним відділом у погоню за Пшерембським і відіб'є її в ворога.
Може? Ні, вона певна, що він, як тільки довідається про горе, яке стрінуло її, не гаятиме часу — орлом сизокрилим полине степами вслід за потурнаком, за злющим... Полине, вона певна,— та чи в час довідався?!. Ой ні! Ось вони вже над синім Дунаєм, уже перевезли їх на той бік. А там! Там уже не гнав триклятий потурнак Пшерембськйй! Велів доставити собі мажу й на мажі повезли її в Царгород..."
Пшерембськйй аж легше зітхнув, коли найшовся вже по турецькому боці.
"Тепер уже не досягнеш мене, ясний княже! — сміявся він у душі.— Тепер уже я тут пан, а твоя голубка буде в моєму гніздечку. Так, княже, так!"
І звертаючись до княгині Олени, сказав голосно:
— Ну, княгине, тепер уже тобі нема що надіятися на те, що твій князь визволить тебе з моїх рук! Тут уже тобі не козацька земля, а турецька! Треба тобі вже забути свого князика. Тепер я твій князь і пан! Тепер мусиш мене любити, коли хочеш, щоб тобі добре було.
, Затулила лице долонями.
— Ніколи, ніколи! — скрикнула.Олена.
— Ніколи? Ну, побачимо! Знай, що в мене є способи присилувати . тебе, ласкава пані, знай це! /
— Можеш мене вбити, клятий потурначе, але присилувати не зможеш! — сказала твердо й рішуче княгиня.
Пшерембськйй заскреготав зубами й ухопив нагайку, та скоро отямився, опустив руку з нагайкою.
— Побачимо! — сказав.— Як будеш вже в мене дома,.то там я тебе привчу слухняності. Тут мені ніколи. Не місце й не час на це! Та я думаю, що в тебе є доволі розуму, щоб отямитися. Будеш мати до вибору: або будеш слухняна мені й будеш першою жінкою моєю, а ні, то зроблю тебе найнижчою рабинею своєю.
Княгиня не відповіла нічого. Замовк і Пшерембський. Як приїхали в дім Пшерембського, він покликав стару доглядачку й сказав до неї:
— Слухай, стара! Віддаю тобі під опіку оту молодицю! Дбай, щоб їй добре тут було, та старайся вмовляти її, щоб вона стала прихильна мені, щоб полюбила мене. Ти це вмієш, я знаю!
— О пане ласкавий! Хто в силі тобі опертися! Будь певний, що й вона буде тобі прихильна й серце її буде тільки для тебе битися,— сказала стара й поклонилася низько.
— Поки що не б'ється для мене! Поки що думки її линуть до того, що я її в нього видер. А ти подбай, щоб вивітрила з її голови пам'ять про нього, щоб її серце, як кажеш, билося тільки для мене. Тепер іди й переодягни її в турецький одяг,— сказав.
Стара приступила до княгині Оленки й промовила до неї щось по-турецьки.
— Вона не розуміє по-турецьки,— сказав.— Вона українка. Вибереш їй до прислуги дві невільниці-українки. І їм накажеш, щоб старалися нарозумити її.
Стара взяла за руку княгиню Олену й потягнула її за собою. Княгиня пішла за нею добровільно, щоб тільки не бути біля ненависного Пшерембського.
Стара покликала дві служниці, родом українки, й сказала до них:
— Будете услуговувати цій пані. Вона з вашої країни й віри вашої. Баша любить її, та вона тужить іще за своїм чоловіком на Україні. Говорив баша, що коли ви зможете прихилити її серце для нього, то великі ласки вас ждуть, може, й пустить вас на волю. Тож добре дбайте, щоб вона полюбила башу. Тепер поведете її в купальню та переберете в достойний турецький одяг.
Як почула княгиня, що обидві невільниці заговорили до неї рідною мовою, аж полегшало їй на душі.
Одна з невільниць, Оксана, була родом із Полтавщини, а друга, Катерина, з Волині. Вона стала розпитувати їх про те, як вони в полон попалися, а'там і не стямилася, як і своє горе оповіла їм.
Усі три відразу заприязнилися. У нещасті4 на чужині свої люди скоро заприязнюються.
По купелі прийшла княгиня Оленка до себе, А як переодягли її в чужинецький турецький одяг, як глянула в лискуче дзеркало, то їй аж самій смішно стало.