Столи вгиналися під повними мисками й збанами меду.
Найстарший із огнищан,12 старий Остромир, від імени пожильців складав князеві Києві подяку й закінчив:
— А в память того, що це князь Кий построїв цей город, нехай же він і зветься Київ город!
— Славно, славно. Згода, згода! — кричав народ — Київ, Київ хай зветься!
Раділи люди, раділа й природа вся! Небо було чисте, чистісіньке — ні хмариночки не було на ньому. А сонце світило так ярко! Дерева в лісі шуміли радісну пісню, пташки, скриті в густолистих гіллях, слали щиру подяку до неба...
І рознеслася вістка по світу про новий город над Дніпром. Стали з'їздитися в город гості з усіх усюдів. І араби й греки й
________________________________________
[13] Нормани — старогерманські мешканці Скандинавії. Вони наймалися в Греції та в інших державах на воєнну службу.
[14] Хозари — народ фінсько-тюркського походження. Заснував свою державу над рікою Волгою. При гирлі Волги до Каспійського моря була їхня столиця Ітиль. Спершу були вони погани, а потім прийняли жидівську віру.
нормани13 й хозари.14
Багатів Київ. Став ласим шматком для диких орд, що по степах ганялися, постійного пристановища не мали.
Та кріпкі були вали Києва, сильний був острокіл, а ще кріпкі були груди, ще сильніші були руки оборонців його, що одностайно живим муром в обороні рідного города стояли.
Росла слава Києва, світами лунала. А з нею неслася слава й про незвичайну красу сестри Кия, Либеді золотокосої. І слалися до князя Кия посли за послами від князів сусідніх, руки князівни Либеді просити.
Та вона все відмовляла. Що вже й Кий не навговорювався її!
— Ні, та ні! Я буду Русланова, або нічия! — казала...
І князь Кий вже й не перечив сестрі.
— Маєш вільну волю — казав.
І занесли хозарські гості славу про город багатий, про країну чарівну та про князівну, ще чарівнішу, над кралі кралю, аж у той Ітиль, у столицю царства хозарського.
І каже хозарський
________________________________________
[15] Каган — зн. Великий хан, цебто великий князь — так звався хозарський володар.
[16] Бег — хозарський високий урядовець.
каган15 до бега:16
— Треба нам висватати для нашого каганенка цю київську князівну-красуню. Їх город багатий і землі просторі й родючі, як я чув від гостей наших, що туди заїздять.
— Добра твоя думка, могутній кагане! — каже бег. — Воно краще часом землі женитьбою здобувати, ніж мечем. Та вишли туди разом із сватами військо, щоб, коли відмовлять руки князівни, силою змусити князя Кия віддати сестру за нашого каганенка.
— Мудра твоя рада, розумний бегу, — сказав каган — так і зробимо!
І рушило могутнє хозарське військо з-над Волги над Дніпро. А попереду посли-свати з дарами багатими...
І вкінці літнім ясним ранком стало хозарське військо під Києвом, а хозарські посли підходять під київські ворота:
— Ми посли могутнього кагана хозарів до князя Кия — кажуть.
Відчинили воротарі ворота, й хозарські посли ввійшли в город.
— Ми прийшли від кагана нашого могутнього, просити в тебе руки твоєї сестри, Либеді, для каганенка нашого.
А князь Кий:
— Я проти цього нічого не маю, та силувати сестри не буду. Її воля — схоче добре, а ні, так вибачайте.
Тоді посли:
— Ми не самі прийшли, ми з військом великим! — Не схочеш віддати сестри, так ми її силою візьмемо, ще й ваші землі завоюємо.
Покликав князь Кий сестру Либідь та каже їй:
— Хозарський каган прислав сватів до тебе. Чи згідна ти вийти за каганенка хозарів?
А князівна своє:
— Я буду Русланова, або нічия! Тоді князь Кий послам:
— Ну, що ж, панове сватове, спізнилися з посольством своїм...
— Даремно князівна відмовляється, — кажуть посли. — Не хоче по волі, то ми її по неволі візьмемо, ще й твій город і землі твої завоюємо, княже.
Зажурився князь Кий, бо війська в нього обмаль, а хозарів перед Києвом хмари, хмари...
Та що діяти? Збирає князь усе своє військо й до бою вирушає.
І стали війська проти себе... Велике хозарське військо — та невеличке князя Кия.
Але завзяття в київському війську велике:
— До останнього згинемо, а не посоромимо землі рідної. Силою не то князівни Либеді, але й звичайної дівчини, киянки, ворогам узяти не дамо...
І бачить вожд хозарів, що хоч і невелике київське військо, та хто зна, чи переможе його хозарська орда, — таке завзяття б'є йому з очей... Подумав та каже до Кия:
— Пощо проливати нам кров усіх наших військ! От визначи ти свого борця, а я свого. Переможе наш борець, так князівна наша, а переможе ваш, так ось моє лицарське слово, що відійду спокійно назад у свою державу.
А говорив він так тому, бо був у його війську силач над усіх силачів.
Задумався князь Кий. Аж тут приступає до нього Руслан.
— Княже, — сказав — я готов іти на бій із хозарином.
— Хай буде, — каже князь — годжуся.
І сказав полководцеві хозарів:
— Хай буде по-твоєму! Я вже визначив борця! Вишли й ти свого!
Стали борці проти себе. Хозарський борець — велетень, а по дужих раменах пізнати, що силач силенний. А Руслан, хоч і не слабий, так ніяк не рівня хозаринові.
Та не злякався...
— Мушу побороти, або згинути — Сказав собі.
Визначили місце недалеко річки, що плила долиною й понижче Киева вливалася в Дніпро.
Почався бій. Як виступив велетень, то, князівні Либеді дух заперло з тривоги та жаху.
— Ой, не збороти Русланові велетня того, — шептали стривожені уста її — не збороти!
Та як борці кинулися на себе, слаба іскра надії збудилася...
— А чей при помочі, Божій вдасться йому?
Так вміло завдавав Руслан удари противникові, так звинно уникав його ударів!..
Велетень став нетерпеливитися:
— Що цей хирляк тільки труду мені завдає?
І схопив Руслана за рамена. Руслан і собі впився руками в кріпкі та дужі рамена хозарина. Ногами вперся сильно в землю.
— Що за мара! Щоб я його з ніг не звалив? — думає велетень.
Тріщать кості в раменах одного й другого. Руслан зціпив зуби, щоб болю не чути... Нараз похитнувся, падає...
— Ох! — роздається оклик жаху Либеді...
— Ох! — чути викрики в рядах київського війська.
Та Руслан потяг за собою й велетня. Качаються по землі. Велетень хоче звільнити рамя, щоб із-за пояса добути ножа й покінчити з противником. Годі. Мов у кліщах держить його Руслан.
Та ось вирвав хозарин праве рамя.
— Пропало все! — скрикнула Либідь і зімліла, падаючи в рамена Хорива...
Радіють хозари:
— Наша перемога, наша!
Але в цій хвилині Руслан вихопив хозаринові ножа з-за пояса й миттю вбив йому в груди його власний ніж.
Зачервоніла кров, закричали радісно київські війська:
— Наша, наша перемога!
А тоді й Либідь відкрила очі:
— Нема Руслана, не живе?! — перші її слова були.
— Живе, живе! — кажуть їй, — хозарин упав.
— Руслан живе, і Київ вільний! — скрикнула радісно.
А вождь хозарів сказав:
— Я додержую слова й відходжу мирно з невеселою вісткою для кагана про відмову князівни Либеді.
— Скажи каганові твоєму, що я роззую17
________________________________________
[17] Роззую — вийду заміж. В давніх українців був звичай, що молода роз-зувала молодого. Цей звичай зберігся в нашому народі ще й до сьогодня.
того, що переміг хозарського борця! — сказала Либідь гордо.
А Руслан увесь аж сяє від радощів.
Небаром справили весілля.
А річку, що над нею відбувся двобій за князівну — і досі звуть Либіддю.
ДИВНА ДАНИНА
І знову минули літа. Поховали князя Кия, а за ним і Щека і Хорива не стало. А кожного поховали на горі, де поселився був і жив. Кия на горі, де був в'їзд Боричів,18
________________________________________
[18] Вїзд, уїзд Боричів — так звали головну дорогу в Київ. Вона круто підіймалася від річки Почайни на гору, попри кріпосний вал, у якому від заходу були одинокі ворота, а перед ними міст.
Щека на горі, що від нього й прозвали її Щекавицею, Хорива на горі, що теж від нього прозвали Хоривицею. Нестало й Руслана й Либеді не стало. І вимер Київ рід.
Тоді серед киян настали свари й чвари. Муж на мужа, рід на рід наставав. Із незгоди їх користали сусіди. Стали нападати на київські землі, а вже найбільше докучали киянам деревляни. Настали тривожні часи, підупадало хліборобство, підупадав промисел, підупадала торгівля.
І кажуть гості хозарські, що вернулися раз із Києва в Ітиль, хозарську столицю:
— Ослабіли кияни, можна їх використати тепер, зажадати в них данини за обіцянку оборони перед сусідами.
І послав хозарський каган послів у Київ.
— Кияни! Деревляни й інші ваші сусіди не дають вам спокою, напастують вас. Дайте нам данину, а ми боронитимемо вас — переказав послами.
І зійшлися кияни на раду: дати хозарам данину, чи не дати? Були такі, що казали, щоб не давати данини. А найбільше був проти данини Боємир Лютославич, молодий боярин.
— Данина, це ж неволя — говорив він. — Будемо згідні, то оборонимося.
Та більшість була за тим, щоб дати хозарам данину.
— Багато ворогів маємо, не дамо їм ради самі — казали.
Бачить Боємир, що більшість киян за данинy і знову говорить:
— Коли вже маємо давати данину, то не таку, як звичайно дають підбиті переможцям. Даймо їм по мечеві від диму.19
________________________________________
[19] Від диму — від ватри, цебто від кожного дому.
Нехай знають, що ми не без зброї. Сподобалася Боємирова рада киянам.
— Згода — кажуть — даймо по мечеві від диму.
Дали. І понесли хозарські посли данину в Ітиль каганові своєму та старшинам своїм і кажуть:
— Це найшли ми данину нову.
І питаються каган і старшини:
— Що ж дали?
А посли показали мечі.
А хозарські старшини, як побачили дивну данину, сказали:
— Недобра це данина, могутній кагане! Ми воюємо зброєю, на один бік гострою, цебто шаблями. А їх зброя гостра на обидва боки, вони мають мечі. Вони будуть іще брати данину від нас і від інших країн.
Задумався каган, а вкінці каже:
— Яку дають, таку берім. Мечі придадуться.
І прийняв каган київську данину.
НОВІ КНЯЗІ
І платили кияни таку данину хозарам щороку. Аж одного разу надплили Дніпром суднами воїни, в залізній зброї. Здалеку побачили город на горі. І спитали в рибалок на Дніпрі:
— Чий це город?
А рибалки оповіли їм:
— Були колись три брати: Кий, Щек і Хорив, що построїли город цей. Вони померли, а ми, що в городі сидимо, їхній рід, і платимо данину хозарам.
Тоді дружина витягла судна на берег, і частина з них під проводом двох мужів у дорогих одягах і зброї кращій підійшла під ворота Києва.
— Ми Варяги.20 Ми пустилися походом на Царгород.21
________________________________________
[20] Варяги — скандинавські войовники, нормани.
[21] Царгород — столиця грецької, або інакше східно-римської держави.