– Я – Котигорошок, а ти – Лихий.
– Он, а звідки ти мене знаєш? – здивувався Лихий. Ще більше здивувала його відвага юнака. – А ти звідки такий відважний узявся? – не витримав Лихий.
– Звідки я взявся, не твоє діло, досить що до тебе. Веди мене до своїх палаців та віддай сестру і братів.
– Ов, бачу я, ти в гарячій купелі купаний, та воно так скоро не піде. Це, небоже, не тако: віддай та й уже. Коли хочеш мати назад Оленку, Хведірка та Іванка, треба тобі виконати раніш умови, які я поставлю тобі.
– Які ж твої умови? – спитав Котигорошок.
Такі самі, які я твоїм братам поставив: мусиш зі мною битися! Побореш мене, візьмеш сестру й братів, а коли ні, буде з тобою те саме, що й з ними сталося. Ти згоден?
– Авжеж, що згоден, – відповів Котигорошок, – ходімо боротися.
– Стривай, – каже Лихий, – раніш нам треба набрати сили. А щоб її набрати, з'їж кремінного хліба та залізного бобу.
– Як їсти, то їсти! Давай! – каже Котигорошок.
Лихий свиснув на слуг. Слуги миттю внесли на золотих мисках хліб і біб.
– Ну, сідаймо, Котигорошку, та й їжмо, – каже Лихий.
– Як їсти, то їсти! – каже Котигорошок знову. Бере і їсть, аж хата ходить! З'їв увесь хліб і біб, а Лихий ще й половини не з'їв.
– Давай ще, коли маєш! – каже Лихому.
А цей очам своїм не вірить, шкіра вже на ньому тремтить. – Ов, з цим видно, не легка буде справа, – думає і їсть далі.
З'їв і він.
– Ну, тепер ходім боротися! – каже Лихий, але вже не такий певний та гордий був його голос як тоді, коли говорив те саме до Котигорошкових братів.
– Що ж, ходім! – каже Котигорошок. Він поправив ремінь на собі, взяв булаву й пішов за Лихим. Прийшли на тік, а там два юнаки лежать неживі.
– Хто це? – питає Котигорошок.
– Це твої брати, я вже убив їх, – каже Лихий. – І тебе таке саме чекає.
– Це ще вилами по воді писане, – відповів Котигорошок. – Я думаю, що переможу тебе.
– Ха, ха, ха! – засміявся Лихий. – Ти, мене? Мене, якого досі ще ніхто не переміг? Ти знаєш? Зі мною на поєдинок ставали лицарі такі, що їм рівні не було в світі, а я дав їм раду. І ти думаєш перемогти мене?
– Авжеж! Та що ми будемо даремно базікати! Я на слова не міцний, а на силу! Ходім боротися, а тоді побачиш.
Почався двобій. Котигорошок схопив Лихого попід пахи, а Лихий його, й почали вони боротися. Лихий пробував кинути ним об землю, як це зробив із Хведірком та Іванком. Але де там! Котигорошок наче вріс у землю ногами. Не зрушити його, не те, що кинути. А жилаві руки Котигорошка стискають його мов кліщами. Лихий вився, як вуж, щоб вислизнути з рук силача, але все було марно.
Довго вони так боролися, аж нарешті зовсім знемігся Лихий. Став він просити Котигорошка:
– Пусти мене, пусти! Я віддам тобі сестру і зроблю все, що ти хочеш!
Котигорошок на хвилину завагався:
– Дійсно, що мені з його смерті? – Може дійсно пустити, коли обіцяє сестру?
Аж тут де не взялася ластівочка, сіла на заґратованому віконці й щебече:
– Не вір йому, не вір йому! Він обдурить тебе! Тепер у біді він проситься, золоті гори обіцяє, а коли ти змилосердишся й пустиш, він не дотримає слова.
Це спам'ятало Котигорошка: "Правду каже ластівочка, він у біді проситься, а коли вийде з неї, буде знов мені шкодити".
А Лихий проситься далі:
– Пусти, пусти! Усе тобі зроблю, що хочеш!
– Не хочу я нічого від тебе! Не мав ти милосердя для моїх братів, не маю і я для тебе! – Підніс Лихого вгору, мов грудку, і як гупне ним до току! Чудовисько тільки раз крикнуло та й по ньому. Став Котигорошок над ним і думає:
– Погано я зробив, що вбив цю потвору. Нехай би був раніш дав мені Оленку! – Враз пригадав собі ластівочку:
– Вона проведе мене до сестри.
І став він просити ластівочку:
– Ластівочкощебетушко, заведи мене до сестрички!
І вона злинула з заґратованого вікна і простісінько полетіла до башти.
Котигорошок за нею. Уже він під дверима! Дивиться, а двері на сім замків замкнені, сімома печатками запечатані.
Але сказав собі Котигорошок:
– Коли хтось чогось твердо запрагне, те мусить досягнути. І як не гупне булавою в двері. Раз!!! Повідлітали всі печатки. Два!!! Пустили всі замки. Увійшов Котигорошок у кімнату.
– Здорова була, сестричко Оленко!
А Оленка глянула на нього й каже:
– Хто ти, лицарю, що зовеш мене сестричкою? Я тебе не знаю! Ти не Хведірко, не Іванко! А я більше братів не мала...
Тоді Котигорошок оповів Оленці все, як воно було. Коли Оленка почула, що Хведірко та Іванко не живуть, вона так почала ридати та заводити, що Котигорошок ніяк не міг її заспокоїти.
Враз прилетіла ластівочка до Оленчиного віконця і стала щебетати: "У гаю там кущ калини, під калиною криниця, а з криниці пливе й пливе всеживучая водиця. Зачерпніть води живої, покропіть братів водою, оживуть брати від неї і віднайдуть силу свою".
Як почули се Котигорошок із Оленкою, не гаялись ні хвилиночки, побігли в недалекий гай. Не довго вони шукали живущої води, бо добра ластівочка летіла попереду них і завела їх до самого джерела. Оленка набрала води й обоє вони повернули на тік, де лежали Хведірко та Іванко, чи то тільки їх тіла.
Оленка бризнула водою на одного й другого брата. І вмить бліді їх лиця зарум'янилися, потім брати почали поволі ворушитися, а там і очі розплющили. І стали роздивлятися, немов після довгого важкого сну. Довго вони не могли вгадати, де вони й що з ними діється.
Нарешті Хведірко перший підвівся. Міцніший був. Підвівся, сів, протер очі та й каже, немов до себе:
– Але ж важкий, важкий сон мав я!
– Ой, братіку Хведірку! Це не сон був, це була смерть. Тебе вбив був Лихий.
Аж тепер пригадав Хведірко все, що з ним було.
– Ах, це я боровся з Лихим за тебе, Оленко, й він переміг мене.
– Еге, раніш тебе, а потім Іванка.
– Й Іванка? І він боровся з Лихим?
– Ходив, ходив, – сказав Іванко, що також уже зовсім прийшов до себе.
Тоді Хведірко:
– Але ж як це сталося, Оленочко, що ми знов живі?
– Подякуйте за се братові Котигорошкові, – сказала Оленка.
– Котигорошкові? Ми такого брата не мали, в нас же не було більше братів, крім нас двох,
– Не було, а тепер є! Котигорошок народився вже потім, коли вас Лихий повбивав.
І розповіла братам усе, що їй оповідав Котигорошок. Зраділи брати і почали розпитувати Котигорошка, як там дома живуть батько, мати й дідусь. А Котигорошок каже:
– Годі гаяти час на балачки, ходім додому, самі побачите все.
– Добре кажеш! – сказали брати.
– А що зробити з тілом Лихого? – спитала Оленка.
– Треба спалити, – каже Котигорошок, – бо може яканебудь мара оживити його живучою водою.
Вони назносили дров, запалили багаття й кинули в нього тіло Лихого. Воно згоріло, а вітер розсіяв попіл по всьому світу.
Гей, як зраділи родичі, коли побачили своїх дітей! А дід Артем аж у долоні плескав на радощах та все приговорював:
– Я ж казав, що вони вернуться, я ж казав таке!
VI.
КОТИГОРОШОК ПОКИДАЄ РІДНУ ХАТУ Й ІДЕ В ШИРОКИЙ СВІТ
От одного разу, вже пізно восени, сказав батько до синів:
– Запрягли б ви, хлопці, волів та поїхали в ліс по дрова, бо зима йде.
– Гаразд, тату, – каже Хведірко, – поїдемо.
Запрягли всі три сини волів і поїхали туди, де найкраща грабина та бучина, трьома возами. Рубали, рубали сини дрова до пізнього вечора і, поки навантажили всі три вози, надворі стемніло.
Очевидно, що найбільше рубав Котигорошок: величезні буки клав він на віз, мов тонке пруття... Обом братам аж заздрісно стало. А вже найбільше Хведіркові. Він не витримав і, коли Котигорошок відійшов був далі в ліс, сказав до Іванка:
– Цей Котигорошок цілком непотрібно прикотився в нашу сім'ю. Краще було б, щоб був не родився. Бачиш, який він силач? Він, хоч і наймолодший, напевно візьме по батьковій смерті верх над нами й буде нам наказувати. 53
Іванко не відповів нічого. Та по виду його впізнав Хведірко, що й він думає те саме. Коли вже всі вози були завантажені, каже Хведірко:
– Годі нам під ніч повертатись додому. Ми втомилися, їхати уночі важко, треба заночувати денебудь.
– Добре, – каже Котигорошок, – ночуймо в лісі.
А недалеко була широка поляна. На поляні ріс віковий дуб. Брати поставили вози так, що вони творили неначе табор. Із цього боку, де табор був відкритий, розвели багаття. Волів пустили на пашу, а самі лягли спати в середині табору. Котигорошок ліг під самим дубом. Вмить і заснув здоровим сном. Хведірко довго не спав, думав щось. Нарешті він спитав тихо Іванка, що лежав біля нього:
– Ти спиш, Іванку?
– Ні, чогось не можу заснути.
– І я не можу. Цей Котигорошок не сходить мені з думки. Все здається мені, що він захоче верховодити над нами тому, що дужчий від нас.
– Знаєш, поки ти мені цього не сказав, я й не думав про таке. А тепер це вже і мені не дає спокою...
– Як думаєш, чи не безпечніше було б, коли б ми скористалися міцним сном Котигорошка і позбулись його?..
– Ти думаєш убити його?
– Ні, та де ж я забруднив би руки кров'ю рідного брата! – сказав Хведірко. – Признаюся тобі, що я вже дома думав над цим і дав ковалеві викувати міцний ланцюг. Я маю його тут, на возі. Ми прикуємо Котигорошка так, як він спить і поїдемо. Віз із його дровами візьмемо в середину, воли самі підуть.
– А з ним, що буде?
– З Котигорошком? Сюди люди дуже рідко заходять. Буде так прикований лежати, поки аж не вмре з голоду.
– Гаразд, нехай буде потвойому, ти старший.
– Отже, згода! Та ще мусиш присягнути мені, що ти нікому й ніде не зрадиш нашої тайни. Присягнеш?
– Присягаю! – відповів Іванко.
І тоді, як він поклявся, зашумів раптом весь ліс і наче щось дико зареготалося. Але брати не звернули на це уваги.
Вони мерщій взялися до роботи. Прикували Котигорошка міцно до дуба. Ланцюг так міцно обвив Котигорошка, що він не міг і ворухнутися. Коли брати скінчили свою погану справу, вони запрягли волів і поїхали. Коли вже приїхали додому, батько і мати зараз спитали про Котигорошка.
А брати відповіли:
– Ми не знаємо, що з ним сталося. Він пішов десь глибоко в ліс і казав, що йде кращої бучини шукати. Ми гукали його і шукали півдня, але все даремно. Він не обзивався. Що ж було робити? Взяли ми його віз в середину та й приїхали...
– Ой, падоньку наш, – зажурилася мати, – може якесь лихо приключилось йому?
Та дід Артем заспокоїв її:
– Не бійся, не з тих наш Котигорошок, щоб не дав собі ради й у лихові. Побачиш, завтра вранці він буде тут.
На дідові слова брати лише завісили голови вниз.