Але щоб віддати останню данину минулій ліриці, написав їй з дороги листа:
"За вас оддав би все своє життя. За те щастя, що з вами перебув. За те, що тим щастям попрощався з молодим віком своїм, з вірою в людей, в синє небо, в красу душі... Без вас тепер тієї віри вже не буде. Вмерли ви для мене, вмерла і віра моя. А без віри яке життя?"
Так писала рука, а в душі наростали нові поривання.
Поет писав сумні слова про смерть, а сам почував, що в кожній кліточці його тіла грає життя, почував, ііГо він житиме, житиме... Як? Байдуже, як. Тільки б жити...
А дівчина з-над моря? Дівчина? Справді... була собі така славна дівчина... Була собі така велика радість, а далі велике горе... А тепер ні горя, ні радості, що дівчина давала грою душі своєї, нема. Є тільки радість, що можна жити і що не треба вмирати.
— Ех, дівчино моя, радосте моя! Видужав я! Чуєш? Видужав і поки не прийде друга слабість, друга радість... А може, й не прийде вже... Нічого не вдієш. А тепер гра скінчилася, і я таки попрощався.
Була небезпечна гра. Грало надто чутливе "я", грали нерви, грала огрядна шия агрономова. Грали в любов — і був прекрасний момент. Він минув. Будувати на ньому не можна нічого — правду сказав Долотов.
* * *
І сівши в кур'єрський поїзд, щоб швидше порвати НИТ-. ку минулих моментів, вернувся поет до городської біганини, здоровий, веселий.
А дівчина з-над моря? Розуміється, не прийшла і слова не додержала: таке вже те слово дівоче.
Сором було?
Хто там її знає. Тільки одного разу, угледівши поета (здається, через рік) в трамваї, вона швиденько пішла з вагона, опустивши вниз голову.
Чого ж то так?
Хто там її знає...
А поет незабаром подався на північ. Узяв службу в мертвому місті — і став одбувати своє життя.
Якось прийшов йому лист від товариша-лікаря звідтіля, де одбувалася отся сентиментальна подія.
В листі між іншим стояло:
"Ага! Щоб не забути... Була в мене пацієнтка. Знаєш, хто? Твоя знайома "дівчина з-над синього моря". Пам'ятаєш, як ти хотів стрілятись через неї? Тепер вона схудла, змарніла. Вприскував я їй миш'як. Розговорились. Виявилось, що знає тебе. Згадала про тебе і смутна стала. Одного разу сказала про тебе так: "Я вдячна йому повік..." А за що, не сказала".
Сей лист щось давнє, тепле, молоде розбудив на душі... Узяв жаль, що пройшли молоді літа і облізла голова. Узяв жаль, що самотньо тиняється людина по світах і замирає повільно душа, яка колись поетичною була і вміла огнем горіти.
Ще через якийсь час товариш-лікар писав з півдня.
"Твоя "дівчина з-над моря" зробилась законною дружиною якогось агронома. Завели зразкове поле, садять і сіють усякі дивовижні злаки і добре заробляють..."
* * *
От що Лука Щербатий записав у свій синій зшиток. Вийшло сентиментальне оповідання, яке він і віддав до друку.