Як стогне вітер! А завірюха скаче в танку казковім. Вся ніч оця, холодна ніч, страшна, як смерть!
І кров холоне. Мороз все кригою моє проймає тіло. Я хочу так тепла, вогню і рідних втішних слів… та ніч, і завірюха, й сніг моїх благань не вчує, ні! І страшно, брате мій, мені!..
…Минула ніч і зникли ті страшні примари. Зирнуло сонце з неба. Горить промінням чистий сніг. Не чути танку смерти. І кров моя нагрілась. Тепліше стало. Всміхається, як день оцей, життя і разом з Ним моя сміється вже душа. Як гарно навкруги!
Народе, брате мій, а ти? Ми ж подолали ніч? Дивись, який став сніг хороший: яке повітря стало чисте. Я бачу – ти не стогнеш, ні! Ти сміливо і певно йдеш на працю, смієшся над життям? Ти не боїшся ночі, брате мій?
Так. Вона минула – ніч страшна...
Моїх сестер, братів веселих я бачу. Сміються, під сяєвом сонця весняним, радіють вони.
Немов ожили мої сестри й брати, немовби воскресли вони.
А сліз я не бачу на очах: не видко. Геть висохли сльози, втомилися плакати люди. Хоч день, хоч на час одпочити хотять мої сестри, брати.
І чудно мені: я звик до сумних їх очей, до сліз цих жінок і дітей. Од батьків і синів я чув лиш прокляття сами, прокляття стражданням, борні за той хліба шматок...
Як вмивається промінням сонця весняного вся природа, – проходить це свято, одвічний, одвічний символ невмирущого життя і каже: Воскрес Христос.
І ця давня звістка щоразу входить нам в душу, як нове гасло відродження, як привіт од нового життя, що кличе до себе пахощами весняних квіток, ясно-зеленим чистим листом помолоділого дерева.
"Воскрес Христос!..
СЕНТИМЕНТАЛЬНЕ ОПОВІДАННЯ
Куточок світу божого, де довелось одбувати своє життя Луці Щербатому, уявляє з себе болото, забудоване хатками під черепицею, заселене якимись такими безбарвними людьми, чужої Щербатому крові. Сі люди благодушно п'ють зранку свою каву, попівдні смакують свій обід, а ввечері впірнають у подушки, без краю задоволені з так раціонально прожитої днини...
Я беру з життя уламки, найгостріші скалки й кажу: страшно жити!
Уламки життя говорять мені:
В повній силі, нагло вмирає одна за одною так пекуче потрібна моєму рідному краєві, народові моєму скривдженому людина. Умирають орачі, а нива стоїть незорана, невижата, стоять сиротою колоски – до землі похилились, ронять зерно в землю, вже змочену осінніми дощами. Нива плаче, сльозами вмивається, а орача немає, забарився; орача покрила вже собою холодна земля...
ТОДІ, ЯК АКАЦІЇ ЦВІЛИ І
...Розкішно цвітуть акації. Білим гіллям зазирають вони в самісінькі вікна. Ще рано. Припікає. Збирається на дощ. Акації пахнуть. В хаті душно. Пахощі акацій дратують нерви.
Аптекар пан Вітольд Диновський дуже неспокійний. Він дожидає лікаря, а лікар чомусь так довго бариться, не йде.
В аптеці нема нікого. Душно. Сьогодні на містечку торг, і одна за одною торохтять попід аптекою підводи, збиваючи куряву.
Пан Вітольд причинив двері, щоб менше налітало пороху...
Такі теплі, навіть гарячі дні…
Час повзе так поволі, наче безжурна черепаха. Повітря тремтить під вогнянно-ясними проміннями сонця.
В саді, під тінистим деревом, сидить молода жінка і любується малим. А він бігає і бігає з місця на місце, качається по шовковій траві, ловить ріжнокольорових метеликів, трав’яних коників, що високо підстрибують біля його, наче граються з ним… Часом забіжить мале над озеро і цікавими очима слідить за хвилями, що раз у раз котяться до берега...