За руку навіть його держав. Хотів був з ним побалакати, але він не схотів того зо мною! — обізвався до мене знов той спірит попередній.
Я знов тільки руками розвів.
III
— Тепер, коли ви не від того, то побалакайте ще ось з високоповажним нашим природничим філософом паном Вербицьким,— сказав мені пан Обруч, показуючи ще на іншого вже з тих, на рижебородого і лисенького панка.
— Та чи буде моя бесіда до пана цікавою задля його? Що до того, то я сподіваюся, швидше ні, бо ж продукт моїх думок, гадок і покладів є щонайбільше сухий і зовсім не задля кождого цікавий! — обізвався той пан.
— Але вибачте, пане, мене цікавить усе розумне, то й певне, що ваш продукт здасться задля мене не на сум, бо ж він, як кажете, є плід ваших думок.
— Ну, коли так, коли ваша хіть до того та ще коли і терпеливість маєте ви, то я тими своїми гадками, покладами і догадками поділитися буду радий.
— От за се спасибі! А я радий буду почути вашого слова.
— Чи звертали коли-небудь увагу вашої думки на себе далечінь простороні і час?
— Як то так? Я не тямлю.
— От бачите! А мене вони саме тепер,та й ось як дуже цікавлять.
— Що ж саме?
— Та те, що здається мені, буцімто на світі немає ані далечини, ані довжини часу.
— Як то так?
— А так, що їх не можна втямити як слід, зовсім ніяким робом не можна обмежити. Формулювання того і другого залежить від безлічних основ і буває щонайрозмаїтіше. Час і далечінь навіть при однакових умовинах далеко не однакові задля всіх істот не то космічних, але й земельних. Не однакові вони навіть повсякчас і задля однієї і тієї ж істоти бувають; от хоч би і задля людини: іноді то й година, здається, буває кождому з нас за ось яку коротку хвилину; буває ж, що і хвилина, навпаки, тягнеться, тягнеться, така довга, як година. Перечувати се оттак доводилося кождому з нас. Далечина і час існують задля нас такими, якими ми їх тямимо, але чи тямимо ми їх такими, які вони насправжки? Не можемо ми їх тямити справедливими через те, що ми здебільшого ще темні, зовсім сліпі, такі сліпі, що не бачимо навіть того, що сливе виразно робиться ось перед носомг перед очима навіть нашими. Через те ми багацько, багацько дечим поки що користуватися не вміємо. З того ж дечого багацького є й таке, яке тичеться і до нашого питання, таке, яке собою звичайну тямливість нашу об далечині і часі повертає унівець, бо ж воно зовсім знищує їх, підводить їх під неіснування.
Тепер уже, зараз, я сміливо підходжу до стінки, гукаю у трубочку тієї скриньки, яка висить там і яку ми звемо телефоном, і балакаю, з ким мені забажається, за сотки миль однаково так, якби він був оттут біля мене. Та ще можу я робити се і не по дротові, як досі, але прямісінько у далечінь можу посилати свої слова через повітря, та й годі. Ті невидимі задля нашого ока хвилі повітрові таємного задля нас електричества, перепони тієї, яка зветься нами далечиною, у космосі зовсім не мають. Ті хвилі повсякчас згідні бути до послуги нашої і дожидаються тілько, щоб ми догадалися собі користуватися ними у всьому широко. Добродій Мар-коні5, молодий італійський учений, щасливо розпочав уже сю справу, приладнавши поки що здатність тих хвиль до телеграфу. Вже зараз він ними посилає телеграфічні ієрогліфи через Ла-Манш, з французького його берега на англійський через воду, і що головне, в усяку погоду і непогідь однаково добре. Едісон 6 напав на слід пересилати на далечінь наші образи у одну мить. Прийде ж час, і ми дорозуміє-мося, що й цілком себе власно переносити миттю і на всяку далечину зможемо. Я вірю і сподіваюся, що швидко чи не швидко, то вже хто його знає, але настане час, коли гадки, слова земельної людськості полетять з швидкістю блискавичною, чи навіть і такою, яку ми собі виявити не можемо, на сусідню планету задля розмови з тамошніми мешканцями. Я осмілююся ще до більшого простягати свої сподіванки: чи не дійдемо ми до того, що зуміємо перелітати у гості до Юпітера, Марса, Венери і інших там сусідів нашої землі? Та ще й як! Заплющив очі — і нестямився навіть, як уже й там! Се зовсім-зовсім можливе. Ся справа зараз уже до нас стоїть у таких відносинах, як телеграф, телефон, залізна дорога стояла б нехай хоч задля прадідів наших. Чи в голову їм спадало про таке? Навіть і не снилося. Якби їм хто-небудь тоді розказав би і впевнив би їх, що се все буде, що в нас тепер є, то хіба б вони його не за божевільного полічили? Га? Чи, ще гірше, вони його, може б, ще вбили за те, на кострі б спалили. Отож що побачать наші правнуки? Але поки що таке щб-небудь буде, у нас же і тепер уже далечина простороні в дечому значно задля нас губиться. її вже немає задля нашого слова, її вже сливе немає і задля нашого ока, вуха. Отож повинно її не бути, перегодя, і взагалі задля нас.
Що ж до часу, то і з ним у мене народжуються цікаві питання: Невже слонові, який на світі живе триста років чи й більше ще, довжина часу здається така ж однакова, як і задля людини, що існує тілько сто літ на світі? Ой ні, навіть певно, що ні! Певно, що задля слона, возьмемо хоч день, здається він йому втричі коротшим, ніж він є задля людини. Певно, що слон взагалі перечувається всім, переживає все втричі довше, ніж людина, а через те втричі більше і часу йому задля того треба. Хто його знає, але може бути, що коли слон дивиться на небо, то, може, він має змогу бачити, як то сонечко по небові двигається навіть.
Візьмемо інший приклад, візьмемо собаку, яка живе всього тілько десять літ. Певно, що й час у десять разів довшим здається їй, ніж людині. Певно, що обмін матерій усіх взагалі, і фізичних, і розумових, чи там інстинктивних і всяких, виробляється у собаки в десять разів швидше, ніж у людини, і в тридцять разів швидше, ніж у слона. Життя собаче то. навіть можна легко в дечому і простежити, аби б, мовляв, тілько хіть була до того; отже, скілько разів хоч би і на день собака має природну потребу уві сні? Вона декілька разів береться спати. Ненадовго, півгодини, навіть і менше вона спить, але вона заступає їй природну потребу людини раз у добу спати тілько ніч. Собака ж то і вночі напів спить, а напів, чи може, і більше, однаково навіть, як і вдень, бадьориться.
А ось, якби ви звернули увагу та і простежили б усе життя того метелика, який з сонечком нарождається, а з заходом його вже і вмирає. Яким то задля його здається той час? Ось він сів на квіточку, ось він миттю напився того смачного квіткового соку, головкою повернувся туди-сюди, розгорнув свої крильця, порхонув, перепорхонув на другу, сусідню квіточку, та там і заснув уже. Але мить, дві і тілько всього, і він уже переслався, він уже прокинувся бадьористим, веселим, до життя радісним; жолудок його вже встиг скористуватися тим вжитком, і метеликові знов уже спати не хочеться і він знов п'є там сік; напившися, він уже втомився знов, він знов засипає на якій-небудь квіточці, і так на день разів сто, може. До вечора ж то він вже досить своїм життям задовольняється, він уже зовсім утомляється існувати, і вмирає він також, бажаючи спокою, як і людина, що прожила сто літ.
Ще краще, ще цікавіше, ще чудніше, як то з оттими бактеріями тощо діється? Задля них же одна тілько наша мить і все їх життя. Мить, і впродовж такого часу бактерія народилася, виросла, діток наплодила, життям уже втомилася і вмерла! Виходить, що наша мить — се не такий уже зовсім короткий час, яким він нам здається, бо ж вона є цілий вік і не задля якої ж небудь, а задля божої ж істоти. Еге, впродовж нашої миті світова істота виробляє всі довгі і розмаїті функції життя свого і сей час є задля неї вік. Еге, певно, що задля бактерій та наша мить є така ж довга у всіх відносинах, як і задля нас наші сто літ.
Та що і наш вік!? Що наші ті сто літ? Чи не є вони та ж, однаковісінько та ж мить в порівнянні з тим, що ми звемо вічністю? Куди там! Може, ще наша мить, то і не в приклад коротша, ніж та мить бактеріальна.
Взагалі ж довжини часу, знов кажу, немає, обмежити його загально не можна; він може тілько здаватися нам, а який він навсправжки, то хто його й знає. Я заклопотаний цікавою для мене працею і, виробляючи її, я й нестямлюся, як минає, проминула вже та година, дві, три і більше. Я дожидаюся кого або чого-небудь. Стежу ту годину по кождій її хвилині, і, боже, якою-то вона довгою-довгою мені здається! Адже ж оттакого кождий перекоштував нечисленно на собі. А що воно, чого воно так? Чого воно одна і та ж година та також різко не повсякчас задля нас однакова?
Я покладаю, що задля землі нашої, як задля космічної істоти, той час життя її, який нам здається отто безконечною вічністю, зовсім не довгий. Він однаковісінький задля неї, як і наші задля нас сто літ. Той час її тілько-тілько постача їй задля того, щоб виробити їй ту мирову задачу, яку, відповідно з її істотою, призначено їй витворити. Яка довга задля нас доба, день і ніч, задля землі ж вона тілько одна мить наша.
От і все вам коротенько про далечінь і про час. Хіба ось можу я вам ще сказати декілька слів своїх і про життя людське. Тілько, що до того...
— Але, вибачте, нехай вже про те іншим разом. Ми ще швидко прийдемо до вас з Олександром Михайловичем. Зараз же то і йому, і мені треба йти вже декуди! — перебив його пан лікар Обруч.
— Ходімте!
І я попрощався зі своїми, як хочете, а цікавими новими знайомими.
Виходячи вже з кімнати, я тоді тільки вздрів невеличкого хлопчика, який притаївся собі був за половинкою дверей та й сидів там увесь час, бач, у задумі, тихенько.
— А се ж що таке?! Що се за дитинка тут?!
— А хвора! — відповів мені пан Обруч.
— Що ж з нею?
— Торік сего п'ятилітнього хлопчика родителі навчили читати та й купили йому книжку з малюнками різних рослин. Читало, читало хлоп'я ту книжку та й спіткнулося своїм дитячим розумом об питання, що чому-то воно і дерево, таке велике, та таке тверде, та товсте, рослина е, і стеблина та, така ж тобі маленька, тоненька та м'якенька — теж рослина? Чому воно так? І не питаючися про те ані в кого, хлоп'я, власне, замислилося об тому. Думало воно, думало, не знайшло ніякого виходу своїм думкам і збожеволіло. Зараз то воно сидить ось і нічого не бачить і не чує, так-то опанували його ті дерево і стеблина, так вони до його присікалися; одна тілько думка про них і заповняє увесь його мозок.
— Нещасна дитина!
— Еге ж.
Пішли ми.