Грамська пішла до кухні й поправила в печі. Їй здавалося, що то мусить бути якась недопалена головня.
Тишина, яка наступила по відході обох пань, ще дужче дразнила нерви присутніх. Поповичеві упала з рук сигарничка й Євгенія стрепенулася, як би сталося щось незвичайне. В куті шоборталася миш, і всі з напруженем прислухувалися тому шобортаню. В другім куті цвіркотів сверчок, а на поді знову щось посунулось.
Жінку вмираючого огорнув розпучливий неспокій. Вона щохвилини зривалася, йшла до покою хорого, та не підходила до постелі й, як би переможена страхом, вертала назад на своє місце.
Конаючий все однаково сопів голосно.
Се, видко, найбільше розривало їй душу, бо вибігла нагло до кухні і кинулася зі спазматичним плачем на постіль, міцно затискаючи вуха руками. Грамська потішала її звичайними, банальними в таких разах, фразами, але то ще більше дразнило її.
Євгенія з Поповичем порозумілися, очима і стали говорити про зовсім байдужні речі, лиш оскілько можна голосно. Се їм удалося. Нещаслива жінка почала дрімати, западаючи хвилинами в міцний сон, змучена через час слабості мужа безсонницею.
Коли бесіда уривалася, вона раптом будилася. Тоді Євгенія зачинала ходити по хаті, рада вже сама для себе заглушити тяжке сапане конаючого.
Ах, те сапане, те сапанєі Воно пригадувало їй щось таке страшне з єї житя, що згладилося лиш завдяки часові, що навчив її настільки володіти своєю душею, аби думати про все інше, а не про те, що найбільше заривало її чутя.
— Ні, ні! — повторяла про себе з вивченою упертістю. — То було не так, то було зовсім інакше!
Паламар часто взивав її і Поповича до хорого без важних причин; видно, що прикро йому було без товариства здорових людей при напів уже неживім чоловіці.
Тогді Євгенія старалася спокійно придивлятися хорому. Та смерть, та страшна смерть, про котру вона не могла думати, зовсім не така страшна, яка лишилася в єї уяві по страті найдорожчої істоти. Та, проте, се порівняне так роздирало єї душу, що вона знову з цілою силою своєї волі мусила відвертати думки, впевнюючи себе, що те, що лежало на дні єї душі, було зовсім щось інше, а не те, що вона тепер бачила перед собою.
Та боротьба змучила її, доводила до одного виразного, сильного бажаня, щоби все те скінчилося якнайскоріше. Се бажане читала вона також на лицях інших, не виймаючи і Урбановичевої. Молода жінка то вставала, то лягала на постіль. Всі єї думки опирались о брата, котрий найскорше з повідомленої родини міг прибути. Щохвилини бігла до вікна, хоть надворі було ще зовсім темно, і допитувалася, котра година?
— Не маєте дрібних? — шепнула Грамська до вуха Євгенії. — Випадало би дати паламареві хоча порцію горівки. Я післала б дівку до найближчого шинку, а тута ні крейцара дрібного при собі не маю. Сидіти цілу ніч при хорім, то так здається…
Євгенія сягнула вже до кишені, але в тій хвилі прийшло на гадку Грамській, що ліпше наставити самовар, а склянка гербати придасться і Поповичу, котрий також змучився. За часок закипів самовар, Грамська знайшла десь трохи хліба і масла.
Гадка була без сумніву щаслива, бо дійсно гербата якось оживила обох мужчин. Для товариства, чи, може, з фізичної потреби, Грамська налила й собі склянку гербати.
— Ви не будете пити з нами? — запитала Євгенію.
Євгенія здрігнулася. Противно й дивно їй було не те, що вони їли, але те, що люди взагалі їдять.
Хорий щораз більше ослабав. Конвульсії, здавалось, слабшали; він дихав свобіднійше й водив очима, як би шукав когось.
— Тут нема ніякого святого образка, тому вони так розглядаються і не можуть вмерти. Принесіть який святий образок або хрест, — казав паламар до Євгенії.
Самостійна думка в Євгенії так уже слабо функціонувала, що вона зовсім піддалася волі паламаря. Вийшла до другого покою і розглянулася по стінах, чи нема якого святого образка. Побачила матір божу і хотіла здіймати, але руки так сильно дрожали, що Грамська мусила її виручити.
Тяжкий віддих конаючого утихав; заповідано близький кінець. Євгенія чула, що нерви єї болючо напружені і що вони ще більше розстрояться, заким наступить удар трагічного акорду.
* * *
Дніло.
Урбановичева вийшла до сіней, бо здавалося їй, що брат над'їхав. За нею пішла Грамська, котра все журилася, що нема нікого з родини.
— Що вдіємо, коли кінець наступить скорше, заким хто приїде?
Євгенія сиділа безсильно, зі спущеними на коліна руками. Попович уперто дивився в посинілі шиби вікна, від котрих блідо і прикро відбивалося жовте світло закопченої лампи.
Через отворені знадвору двері доходив рівний голос Грамської і нервовий, неспокійний, перериваний плачем, Урбановичевої. На подвір'ї піяв когут довгим пискливим криком, а десь далеко брехали пси… На порозі появилася висока постать паламаря. Попович відвернувся від вікна. Євгенія кинула довгий погляд питаня.
— Уже по всьому, — сказав паламар майже шепотом.
Євгенія схопилася на рівні ноги, однак Попович випередив її і кинувся до кімнати умершого.
Тяжке конанє змінилося в образ тихого, спокійного сну. Однак було в нім щось таке могуче й велике, що прохожі станули коло порога й не сміли поступити дальше.
По часі Попович поступив кілька кроків наперед і перехрестився. Євгенії як би щось піднесло, руки, і вона мимохіть по свому обряду перехрестилася три рази.
— Що тепер будемо робити? — заговорила за нею Грамська. — Брат ще не приїхав.
Євгенія сильно обурилася в душі. Ся буденна жура була зовсім суперечна з тим, що в цілій величі і грозі стояло тепер перед нею. Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої Місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої, прозорої хмарки, що підносилася вгору над умершим, немовби ломилася і пропадала поволі. Треба було ще хвилі, одної хвилі, щоби те, що вона бачила, спокійно знялося вгору й відлетіло. Голосний плач Урбановичевої відбився о єї уха і гейби зі сну пробудив її.
Попович і Грамська стали радитися, що робити з Урбановичевою. Не можна було лишити бідну жінку при перших обслугах помершого. Євгенія німо прислухувалася їм, бо думка єї все ще була зайнята чим іншим. Врешті Грамська рішила, щоби Євгенія завела Урбановичеву до неї і лишила під опікою матері.
Нелегко то було виконати. Нещаслива жінка сильно опиралася, і треба було довгого часу, заки вдалось її намовити до того.
Врешті Євгенія завела її. Старенька мати Грамської, побачивши Урбановичеву, здогадалася, що вже по всему, обняла її і поцілувала в чоло з очевидним поважанем для її смутку. Євгенія сіла тяжко утомлена. Тут не мала вона що більше робити; попрощалася й пішла додому.
Хороший ранок грав чудово прозорим промінєм блискучого сонця, що виповзло на край овида, прикрите до половини червоною хмаркою, розливало по небі яркі смуги, золотило доми і промінистою пурпурою обливало вершки гір, що вінком окружали місточко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітре було лагідне, хоть заносило холодом і вогкістю роси.
Свіжість ранку очутила єї і отрясала вражіне сеї страшної ночі. Що се було? Що вона бачила? Чи се правда, що вона шукала нічних страхів, здоймала святі образи, хрестила? Чи се правда, що то все діялося задля него, Урбановича, котрого нема вже між живими?
В тому, що пережила сеї ночі, мала важкий доказ, що смерть чоловіка е щось таке високо трагічне, що не можна єї так легко брати, як брав єї колись Урбанович у своїй "Душі".
Але ж кому вона се розкаже? Адже ж, власне, той найновійший єї доказ сповнився на тім, з ким вона якраз про те сперечалася.
Чи се також не трагізм?
Їй напливали на пам'ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чутя проймали його в ту пору? Чи ті його чутя були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.
Нагода скоро надійшла.
— Чи я хрестився? — питав здивовано Попович. — Я зовсім собі того не пригадую.
Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.
[1] Титул одної повісті Крашевського ("Ostatni z domu Siekerzyńskich") — цей титул увійшов в поговірку у польської, а за нею і української інтелігенції в Галичині. (Прим. автора). /Справжня назва повісті — "Ostatni z Siekierzyńskich"/
[2] Простувати — спростовувати