Батенько буде спершу ремствувати, та згодом заспокоїться, а ми опісля поїдемо обоє до Чорториї та його перепросимо...
— Не можна так, моя люба. Не треба старому батькові давати причини до невдоволення. Якби раз тільки між нами зайшло таке непорозуміння, то воно могло б повторитися в чімось важнішім, а я собі цього не бажав би. Причини не їхати нема, й я не бачу причини, чого б ти мала лякатися. Я таки поїду й заберу з собою малого...
— Хоч лиши мені хлопця, Богданку, — просилася княгиня. — А втім ходімо спитаймо матусі, зробимо, як матуся скаже, добре?
Князь знизав плечима:
— Ходім до матусі, так буде, як вона скаже. Старенька княгиня, почувши в чому справа, обняла невістку
за шию й так її розважала:
— Не все, моя дитинко, треба передчуттям вірити. Таке бувало й зо мною за молодих літ, і я не раз дуже мучилася, та один старенький богомільний чернець пояснив мені, що тоді тільки гаряча правдива молитва заспокоює. Тим-то й тобі, моя дитино, так раджу, — піди зараз до церкви й помолися щиро. А Богданко хай їде, коли його старий князь кличе, та тільки дитина хай лишається...
Молода княгиня відчувала, що ніхто не хоче її розуміти, що її передчуття вважають собі за нізащо, Але треба було скоритися и заспокоєння шукати в молитві...
* * *
Це було в серпні, в часі гарячих робіт у полі.
Увесь народ, що був у замку и недалеко замку, ще до сходу сонця виходив. На замку лишалися тільки ті, що робили домашню роботу.
Молодий князь наказав осідлати коні й узяв із собою лише одного чоловіка, чуру15 Петра, що був йому товариш іще з молодих літ. Разом із ним грався, разом грамоти у протоієрея замкової церкви, вчився.
Тепер обидва поспішали до Чорториї.
По дорозі князь розказав своєму Петрові про все, що було дома. Петро слухав уважно, інколи хитав головою, та як князь скінчив, нехотя докинув:
— Скажу тобі, князю, правду, що коли б я був про це знав раніш, я був би тобі щиро порадив послухати княгині й залишитися дома...
Князь занепокоївся. Йому впало на думку як-стій завернути додому, але соромився: лицареві, князеві не слід йняти віри жіночим забобонам...
Петро, наче відгадуючи думку князя, спинив коня:
— Вертаємось?
— Як же воно? Вертатися майже з-під воріт Чорториї? Нас уже княжі люди бачили, ще скажуть князеві, а він міг би взяти мене за примхуватого молодика, це мені зовсім не лицює...
І князь потиснув коня острогами й помчався чвалом: утікав перед думкою, що йому шептала:
* * *
Старий князь дуже зрадів приїздові Богданка. З'їхався весь рід Чорторийських на сім'єву нараду: справа була така, що один із сусідів старого князя забрав йому доволі великий шмат землі й не хотів по-доброму віддати; князь посилав до нього поважних людей, та це на ніщо не здалося.
— Відберемо силою, — сказав один із Чорторийських. — Так залишити не можна, а то згодом усе нам порозшарпують. Хай світ знає, що ми рід великий, що один за одного постоїмо в потребі!
Його думку прийняли всі. Почали укладати план, як до цього братися, кілько котрий має прислати до Чорториї збройних людей.
Богданко весь час ні словом не відзивався: сидів на розжареному вугіллі. Перед його очима стояла заплакана Ганна... Чому він її не послухав? Ця перша відмова, що її почула від нього вірна дружина, пекла його розпеченим залізом... Аби лише швидше додому...
Старий князь вичитав його неспокій з обличчя й хотів знати його причину. Може, не до вподоби йому постанова роду Чорторийських? Не може бути, щоб лицарський Богданко не хотів походу в такій справедливій справі! Князь узяв зятя на бік і почав розпитувати.
Богданко висповідався зі своїх побоювань.
— Здайся, сину, на Бога й Його святу волю. Проти неї нічого не вдієш. Та не бери собі цього так дуже до серця. Коли ти певний, що на границях спокійно, то чого боятися? Орда не гайвороння, непомітно не злетить на крилах...
— Я всією силою відганяю від себе погані думки та перебороти їх не можу. Сиджу тут, а мої думки в Ружині, на замку. Ви, мій батеньку дорогий, не гнівайтесь на мене, не ображайтесь, а я таки зараз поїду додому. Господь знає, що там діється. В мені серце завмирає на саму думку, що там могло скластися яке нещастя...
Старий князь зворушився:
— Я тобі, мій сину, не бороню, та ти побачиш, що нічого не сталося, застанеш усе так, як залишив. Їдь з Богом і зараз подай мені вістку...
Князь вийшов з теремів і пошукав Петра.
— Їдемо, Петре. Я тремчу всім тілом. Не шкодуватимемо коней, аби тільки швидше, бо мій неспокій уб'є мене.
Погнали вихром. Князеві здавалося, що їде на похорон...
— Що це таке, Петре, що ще нашого замку не видко? — спитав князь. — З наших замкових башт можна було розглянути добре всю околицю. І з того місця, де ми тепер, ми повинні бачити замок.
— Може, тепер над ранком наш замок у мряці (вони їхали всю ніч), пояснював Петро, щоб князя заспокоїти, але в самого кров у жилах застигала. Саме тоді повіяв вітер звідтіль, де стояв замок, і Петро занюшив згар...
— Петре, ти чуєш? Щось наче б із пожарища сюди завіяло...
Петро не відізвався: погнав наперед вихром, за ним князь...
Станули на місці... Перед ними — половина Ружина у згарищах, замок у руїні. Догоряли грубі бервена, по церкві й церковних будівлях ні сліду... Де стояв ґанок до княжих теремів, там лежала до половини спалена стара княгиня-мати, а біля неї... трупик малого княжича Михася...
Богданко застогнав, ухопився рукою за серце і звалився з коня зомлілий. Петро прибіг князя тверезити.
— Гей! — крикнув він із усієї сили. — Чи всіх повибивали, ніде живої душі не залишилося?
На той крик виліз із кущів ліщини старий дід-пасічник Панько.
— Пробі, діду, що тут сталося? Давай, ради Бога, чимдуж води князя тверезити, а то минеться.
Панько побіг до струмочка і приніс у пригорщах води, хлюпнув нею князеві в лице, розіпнув сорочку біля серця й почав натирати мокрими руками.
— Що сталося? — питав настирливо Петро.
Очуняв князь, присів і почав протирати очі, як той, що його напрасно збудили зі страшного сну.
Панько розповів, що тої самої днини, як князь поїхав, зараз сполудня з'явилася орда, ніхто її не сподівався, ворота були відхилені, татари влетіли мов шуліки, й заки ратні16 люди позбігалися, вже й замок, і церква, й будівлі горіли... З теремів вибігла княгиня-мати й почала кликати помочі, та її зарубав зараз на порозі татарин. За нею вибігла молода княгиня з малим княжичем на руках, дитина вчепилася мамі за шию й дуже кричала...
Панька наче корч схопив за горло, и він не міг далі слова промовити.
— Страшно, князю, вимовити... — казав далі, зітхнувши. — Татарин вирвав у матері дитину й розбив її голівку до рундукового стовпа. Княгиня закричала не своїм голосом. Татарин схопив її на руку й кудись поніс. Я вже її більше не бачив...
Надбіг старий воєвода із дружинниками. Почалася страшна битва. Багато поганців полягло, але наші не вдержалися проти силенної сили, всі понакладали головами... Мене якось Бог милував, я заховався. Та краще мені було з ними всіма полягти, ніж тепер дивиться на все це...
Дід схопився за сиву голову й почав голосити.
Князь схопився з землі й побіг мов божевільний. Ухопив малого трупика й почав з ним бігати по пожарищі. Потім поклав синка на землю, припав до обгорілого трупа матері, бив себе кулаками в груди й кричав та плакав, то знов затискав кулаки й погрожував у той бік, звідкіля, на його думку, наскочили були ординці, й качався між обгорілими колодами.
Петро боявся, що князь у болю може собі яке лихо заподіяти: прискочив до нього, схопив його сильними руками попід пахи й силкувався покласти його на ноги.
— Годі, князю, вважай. Мертвих не воскресиш, треба подумати, як тут який лад завести, трупів по-християнському поховати.
— Ніякого мені ладу заводити не треба. Для мене все пропало, на що мені жити?
Він добув із піхви ніж.
— Князю! — крикнув несамовито Петро й кинувся виривати князеві ніж.
Та справа була нелегка, князь не давався.
— Пусти, Петре, — крикнув, — а то я й тебе заріжу. Не хочу я жити...
— Князю, душі не губи, ти християнин, не слід із божою волею на прю ставати18...
— Ніякої волі я не знаю, — кричав князь, — пусти... я не хочу жити.
— Князю, — кричав у розпуці Петро, добуваючи останніх сил, щоб держати князя за руку, — князю, хто помститься за твою, за нашу кривду? Ти залишиш поганців не покараними? Великий гріх візьмеш на той світ, більший, ніж самогубство...
Князь випустив ніж із рук.
— Твоя правда, Петре, мені не вільно тепер умирати... Я мушу віднайти мою нещасну Ганну. Як би її й під землею заховали, я її знайду, я визволю... А не найду, не попадайсь мені в руку, татарине, не вийдеш від мене цілий, загинеш у страшних муках! Так мені, Боже, допоможи!
Князь підняв до присяги руку вгору й поглянув туди, де недавно ще стояла церква. Встав із землі, страшно дихав, заточувався мов п'яний. Страшка було на нього глянути: голова вкрилася сивизною, очі запалі, з ямок блищало страшне опиряче сяйво, губи викривилися, кутками спливала біла піна. Він тремтів. Нагадав собі Петрові слова.
— Чи я знаю, Петре, що мені робити?
Закрив долонями очі й почав судорожно плакати, та вже тим чоловічим, сердечним плачем, кривавими слізьми.
Петро мовчав, поки князь не виплачеться. Він знав, що такі сльози зменшують біль зраненої душі.
— Треба буде зажадати помочі від князя Чорторийського. Самі не дамо собі ради. Слухай, діду, підеш у село та знайдеш кого, що в часі нападу був у полі. Хай як-стій сюди приходить, князь наказує. Панько побіг.
— Нема чого на посланців покладатися, — сказав князь, отираючи заплакані очі, — поїдемо самі...
Петро привів коней, що зайшли були в сад і скубли зелену траву.
Коні були потомлені, їхали поволі. Та не було й чого поспішати...
* * *
В Чорториї перестрашилися, побачивши князя.
— Пробі, що сталося? — спитали обоє старі нараз,
— Нема мого Ружина, нема матусі, нема синка, нема Гані, її татари в ясир узяли... Її передчуття справдилося... — говорив Богданко, не звитавшися, присів і спер обіруч важку голову.
Старих мов громом прибило. Князь ходив безрадний по хаті, княгиня ламала руки й голосила.
— Моя бідна дитина буде десь гаремовою жінкою якогось поганця...