Там, може, повно яких бацил! Може, яка-небудь сама настояща зараза!
— Вибачайте ласкаво,— вмішався і офіцер, що сидів поруч із молодою панею,— можна поцікавитись?..— Він посунув до себе горщичок із кутею, заглянув у його, понюхав, потім разом осторонився.— Ох, ні! — покликнув, скривившись.— Не можна!., чимсь таким душить!
— Мужиччиною? — спитала жартливо пані гостя.
— Ха-ха-ха! — реготав офіцер.— Іменно, іменно, мужиччиною!..
Не вспів він те сказать, як сталося щось дивне: щось мелькнуло перед очима, свиснуло, брязнуло, вибило чарку з рук в офіцера.
— Ах!! — скрикнули панії.
"Стріляють!!" — подумали й пани, і всі мимоволі пригнулися до стола.
А тут знов — грюк! брязь! Полетіла шибка з вікна. Тут уже всі кинулися з-за стола врозтіч!
— Стріляють!., б'ють!! Рятуйте!! — репетувала гостя, пані поміщиця, біжачи до слуг.
Інші кинулись у другий бік, у світлицю.
Бабушка випросталася з свого крісла після всіх, зачепила, вилізаючи, край скатерті й звалила додолу скілька тарілок та чарок — так все й брязнуло!
Почувши той брязкіт у столовій, ті, котрі були в світлиці, подумали, що розбійники вже б'ють у покоях, і кинулись куди очі.
Слуги ж кинулись у покої,
— Та що ж се таке було?.. Ніде нікого нема! — гукнув хтось.
Потроху ті, що були ближче, почали зазирати в столову. Пан господар оглянув вікно; в вікні теліпалася неза-щепнена кватирка з розбитою шибкою.
Пан дивився в вікно.
— Нікогісінько нема! — промовив він, дивуючись. Всі зібралися знов у столову.
— Що се було?? Як се було? — питали" один одного.
— Панове! — гукнув одразу слідователь.— Дивіться! Ось на столі, біля розбитої склянки, лежить п'ятак!..
— П'ятак?..
— Еге. Ось, бачите ж.
— Дивись! — мовив пан господар до жінки.— Се ж, здається, той п'ятак, що я дав для того... хлопця, такий самий, новий...
— Такий...— одказала пані й озирнулася на кватирку... Значить, кватирку тоді, після чаду од сосонки, не защепнули..
— Може бути, що се той самий п'ятак...— тихо проказала пані.
— А! — вдався до неї пан офіцер.— Так се ваш прекрасний хрещеник таку штуку утяв?! Спасибі за таку при-ятність! — Брязнув острогами й одвернувся.
Всі заговорили разом: та що, та як, що саме було і як воно все могло статись.
Інші стояли, інші присаджувалися до столу. Ладу не було. Ніхто теж не вважав, що у пань було зовсім розкудовчене, позбиване набік оте штучно вивершене волосся;, не вважали, що у панів убрання було в крейді чи в глині, немовби вони лазили десь по кутках. Ніхто не завважив і того, що бабушки зовсім не було в гурті. Манька пак привела її з кухні попід руки й положила в постіль. (Тепер кдючниця розтирала бабушці ноги мурашковим спиртом, а вона нюхала якусь аптечну гостру сіль, бо все неначе умлівала.)
Одначе Лаврентій, бачивши, що всі інші пани сяк-так зібралися знов докупи, при столі, підійшов до пані господині й спитав:
— Чи подавати компот, що мав бути замість узвару? Пані тільки рукою махнула: мовляв, який уже там компот!..
V
Розгніваний ішов Омелько додому.
"Подлі вони, лихі,— думало хлоп'я,— осміяли, назнущалися! Регочуться! А чого? Ми з їх не регочемось! Адже як пані прийшла до нас, то мати не знали, куди й посадить, і вітали, й приймали, давали дітям і оріхів, і меду, що дід принесли... А вони в себе тілько сміються та лаються. А ми ж не сміємося? Може, й нам було смішно тоді на Великдень, що в панночки на голові зовсім мовби соняшник був начеплений, а в панича штанці по коліна, чобітки по кісточки, а литки голі, так і світить ними! Та ми ж не сміялися? А вони регочуть! І куті нашої не хотіли їсти, кажуть — воняє. Самі вони вонючі!"
Прийшовши додому та ввійшовши в хату, Омелько поставив кошика і почав шпарко роздягатись.
Баба Явдоха вже була на печі, Хведір теж лежав на полу, тільки Оксеня шпорталася ще по хаті, либонь, дожидала Омелька.
Вона зараз же постерегла, що він якийсь понурий, одначе привітненько озвалась до нього:
— А, се ти, Омельку?
А він, замість одповіді, одразу почав дорікати.
— Нащо ви мене послали до панів? Я більше ніколи до їх не піду! Нехай вони виказяться! — так говорив хлопчик, а в голосі аж сльози тремтіли, от-от заплаче.
— Що ж там таке було? — несміло спитала мати.
— Вони тілько сміялися з мене і з усього нашого! Пані покликала в горниці, я оддав вечерю, а вони обступили та все регочуть, що не скажеш. А ще один нахвалявся бить мого хрещеного батька. Потім я бачив у вікно, як вони вечеряли, а нашої куті не дали й дітям, і на хрещену матір напалися, що покуштувала, сказали, що ваша кутя вонюча, що в їй щось погане є!..
— Оце, боже мій! — вкинула Оксеня.
— Ну, я ж казав!..— озвався й Хведір з полу.
— Господи милостивий! — проказала й баба з печі.
— Еге! господи милостивий! А ви ж правили, що таки ж треба панам посилать вечерю, думали, що там Омелька за гостя прийматимуть! — докоряв Хведір тещі.
Його перебив Омелько:
— Не хочу я їх приймання! Пані була дала мені п'ятака, а я взяв потім та й пошпурив їм того п'ятака крізь вікно, у кватирку! Нехай вони задавляться ним, коли вони знущаються з нас! Я не піду до неї більше, я тілько до хрещеного
батька носитиму вечерю! Він, бідний, сидить там... а вони кажуть, що його треба ще нагайкою бити! Хлопчик почав плакати.
— Годі, синку! Годі, моя дитино! — умовляла його мати, хоть у самої були сльози в очах.— Ну, що ж робить!! Бог :і ними... А ти не плач і не кляни: гріх...
— Я їх ще й битиму, як виросту! — правив своє хлопчик.
— Годі, моя дитино, не кажи такого!.. Поки ти виростеш, то, може, буде вже іначе. Хіба ж таки довіку не буде правди на світі? Та вона ж таки колись настане!
Хлоп'я потроху заспокоїлось: материна рука голубила його, а материні слова вливали в його дитячу душу надію, що таки настане колись правда на світі!..