святий! Він святий! Він не індиферент-но дивиться, як працює бідний народ, так сказать, про-летарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. В цій груді (він вдарив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я... плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! — гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся,— з нас сміються всі. Це — наша доля... Індиферентизм — от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..
Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись "артистичними" пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артисти протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.
— Сьогодні ми граєм,— почав він знов і зупинився передо мною,— п'єса розиграна... Збор... не менш двух-сот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!
— Невже? — здивувався я.— Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б...
— Правда? — живо підхопив він.— А от же!.. І мусить пропадати... Нема суфльора,— сумно додав він.
— Як? Та в кожній же трупі...
— Єсть суфльор? — гірко перебив він мене.— Може, скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив "порядочній"). Не бійтесь, моя-то вже трупа порядочна... Да!.. Но... наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно, і повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальон телеграму: "Играйте без меня, заболел". Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злостную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?
Признаюсь, я, крім його вилуплених мудрих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.
— Тепер пропадає все... І врем'я, і праця... і... збор... Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані... О!
Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!
— Ні! — вмить енергічно зірвав він руку і заходив по кімнаті.— Я найду! Я... Індиферентизм мене не побачить... О ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю ввесь город, а найду. Найду і наплюю в саму морду нотаріусу. С-скотина, мер-рза-вець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж... Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі... Ха, ха, ха, ха!
Він саркастично зареготався сухим, робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.
— Нотаріусу, куриному перу, доручить п'єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтож-ність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора і без його. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене... у нас суфльором! — раптом зупинився він проти мене і милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать:
"Гляди! Може, й ти такий, як нотаріус!"
І я таки почув, що я справді такий, як нотаріус, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.
— Одказуєтесь? — похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун.— Не хочете?
— Ні, не те...— промимрив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись.— А, бачите, у мене робота... і дуже спішна робота... Я б з великою охотою...
— Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і... афіші... Він опустив свою руку і одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. В коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.
— А роботу ви не можете оставить поки? — тихо кинув Гаркун, і в голосі його зачулось щось жалісне ^справді сумне.— Виручіть нас... Тут же недовго: прийшли, прочитали... Та й читать що там: раз, два, та й усе... Абсолютно... Нам тільки пози та жести... та щоб звикнуть хоч трохи до суфльора... Ну, і ввечері ще на спектакль... Пожалуста... Га? А ми б, може, і в роботі вашій помогли... Пожалуста...
— Ні... то робота не така... Ви не зможете. Ій-богу, не знаю, що робити...
— Ну, я вас умоляю... Пожалуста!
Він навіть схопив мого ґудзика і почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.
— І недовго ж... часа три-чотири загубите... А як не можна в роботі, то якось так... їй-богу... Сидимо тепер без копійки грошей... їсти нема чого... Ви ж самі знаєте, яке життя актьора...— криво всміхнувся він і випустив ґудзика.
Я згодився.
— Ну от! Ну от і спасибі! — радісно заговорив він.— Часа три, не більше... Репетиція... Тепер котра година?.. У вас часи в? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі... Така жалість! Часи, я вам скажу, розкош... Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор... Веліколєпниє часи... А перстень аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців... но навіщо продавать?.. Подарок, так сказать... Я вам покажу, прямо поразить...
— Тепер без чверті десять...
— Ага!.. Ну, добре! Так в дванадцять я вас прошу буть в театрі... Тільки прошу не спізнятись... У нас, знаєте, акуратно...
Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що, може, хвилин на десять, п'ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що нігде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.
— О ні! — гордо усміхнувся він.— Превратноє поня-тіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте... Ні, я вас дуже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть в 6. Ні, це у мене поставлено не так... Перве — це дисципліна... Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!
По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені "рівно 12!" і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.
III
Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно й пристойно ходили парами повбирані жиди (тоді були якраз якісь їхні свята), звернув у якийсь глухий переулочок, де, крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад — і нічого похожо-го на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром,— не було.
"Чи не помилився я?" — подумав я, але, перевіривши себе, мусив таки признати, що це таки та вулиця.
— Дивно! — стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред вулиці. А на ній хоч би одна жива людина,— неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушать назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і, оглядаючи одне одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів, що то жидки йшли на плац "у праходке". Почекавши, поки вони порівняються зо мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.
— Теа-а-атр? — перепитав мене сіренький жидок.— Вам на приставлєння хатіться пасматрєть?
Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.
— Что значить "на приставлєння пасматрєть"! — вмить визвірилась на його червона жидівочка. (На голові у неї був ще солом'яний капелюшок з зеленою великою птицею). Тібє спрашувають, де театр, так ти скажі. Что значить "пасматр-є-єть!"... Ви пайдіть прямо до єтому большоє дерево... Вот...
~ там ^Діїь вивіска сапожнік... Так ви...— перебив п сіренький, але мусив замовкнуть, бо жидівочка зараз же з презирством зупинила його:
— Что значить "вивіска"! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні нє знають, как студова іті?.. Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідітє большоє дерево, так ви станьте... Там ви павідітє афіше... Так ви зайдьотє у фортке і пайдьотє уп'ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр...
— Толькі там тіпер нічєво нє-є-т...— знов уміш-ався сіренький, але знов зупинився.
— Что значить "нічєво нєт"? Какое тібє дєло? їм нужно тєатр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє нє спрашувають, куда ти ідьош... Так ви ідіте прямо, і больше нічєво... До сві-данія!
Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.
Я подякував і пішов. Найшов "большоє дерево", вивіску шевця і... афішу. На ній стояло:
"19— Город N. С дозволения начальства —02 г.
Сего N... месяца N... числа в зданий театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управлением режис-сера й антрепренера В. А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки импера-торских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:
ЛЮТЕ СЕРЦЕ. АБО Ж. ЧОТИРИ СМЕРТІ РАЗОМ.
Драма на 4 дії Сьогобврежнього.
II
ОНА ОДНА Водевіль від. соч. Мансфельда.
Далі "участвующия лица", "ценьї местам со включени-ем благотворительного сбора", "начало ровно в 8ч вечера" і знов великими літерами: "Антрепренер й режиссер В. А. Гаркун-Задунайский".
Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев'яною повіткою, продерся ще .,, крізь якісь кущі і... опинився в кінці саду.
— Ну, а де ж все-таки театр? — запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників в густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір'ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.
— О! а я вас шукаю! — вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.— Що це, "обозревали окрестнос-ти"?
— Еге ж,— одмовив я,— шукав театру, та щось не найшов.
— Театр? — скрикнув здивовано Гаркун.— Та ви ж коло його стоїте! Оце ж театр!
От тут-то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев'яна, повітка і були театром.
— Так оце він?
— А ви ж гадали де?..