Вона — вся порив, рух, і натовп, багатоголовий, упертий натовп, як одна людина, слухняно йде за першим її закликом. Ні, не я буду, коли, спекавшись згодом частини роботи, що лежала на мені, не візьмусь за усвідомлення її як слід, злучивши свою долю з її долею навіки.
Коли на сході почало ясніти, я підвівсь. Тримав у своїх руках її маленькі, пухкі, тремтячі рученята і не міг одірвати погляду від її хороших, уже трохи стомлених очей.
— Спати хочеш, Нацю?
— Я? Ні... так чогось... Я проведу вас трохи, до степу.
Ми вийшли з вишневого присадку, перейшли широкий битий шлях, звернули направо і поза стайнею потрапили в поле з зеленими ячменями. Пішли проміжком. Мовчали обоє, та чи ж треба було говорити, та й про що, коли ніч така спокійно-урочиста, коли серце співає коханням-раюванням, коли думки всі там, коло нього, слухають не наслухаються чарівного співу. Не треба було розмовляти, треба було дивитись довкола й слухати, що співає серце. Досить сього, щоб забути все на світі. Тріщали, ламаючись під ногами, сухі стебла торішнього бур'яну, цьвохала по чоботях і шуміла потривожена висока трава обміжків. Все — і небо, і поле, і степ — було повне злотисто-темрявого місячного сяйва, і тільки на заході, над обрієм, тремтіли мрійні зорі.
Дійшли до межі, за якою починався степ. Мені, щоб дістатись додому, в Ю-ку, треба було перейти той дугастий степ навпростець, поминути по дорозі кілька шахт, потім спуститись у велетенську лощину, з якої шугав під небо огнем і димом доменних печей завод, а побіч його низками електричних ліхтарів, як багатооке страховище, дивилося в пітьму невеличке, але багате й людне місто.
— Ну, прощай, Нацю,— промовив я, зупинившись на межі.— Не боятимешся сама вертатись додому чи, може, провести назад?
— Що?! навіщо ж, хіба первина?..— відповіла, і в голосі її тремтів смуток.
— Чого ти? — нахилився я до неї й обняв, зазираючи в вічі.— Не хочеться розходитись? Єрунда, голубко, я не забарюсь... О, не забарюсь, не турбуйся. Коли тут такий магніт, то... той, кому потрібен я, може бути спокійним.
Наця спустила очі й навіть не посміхнулася. По тому ж, як сильно билося серце її і вся вона злегка тремтіла в моїх обіймах, я бачив, що вона хвилювалася. Раптом скинула на мене свій погляд, повний такого безпорадного смутку, що я вжахнувсь. Очі, темно-сині, глибокі, прекрасні очі блищали коханням і сльозами.
— Що з тобою, Нацю? ти плачеш?
— Ні..! ні...— ледве промовила вона й знов спустила очі, потім рвійним рухом оповила мою шию і вп'ялася палким поцілунком в губи мені.
— Нічого не розумію,— говорив я, ловлячи її погляд.— Що сталося?
— Нічого,— прошепотіла Наця, а по хвилі додала: — Ви так і не сказали, чи будете інженіром, чи ні... а татусь... спитай та й спитай, каже...
— Дак от воно що...
— ...а то, каже, ходить-ходить, просиджує ночі, їсть і п'є, а чи вийде з того щось, чи ні — не знати... тільки люди язиками плещуть... дурниці всякі... Лають, що досі не довідалася про те...
В мене й руки опустилися. Нацині слова немов батогами стьобали мене по лиці. Кров ударила в голову й миттю одхлинула, лишивши в усім тілі важку утому. Барви злиняли раптом... Ні, не те! Хтось гидкий вирвав із серця мені червоний квіт кохання й хутко, на очах, пообривав пелюстки — одну за одною. Лишився голий, общипаний стовбур...
Я не міг спершу слова промовити, а тільки дивився, як вона, схиливши голову, нервово щипала блакитний кісник перекинутої наперед через плече розкішної коси своєї. Коли підняла голову й глянула на мене, то на червонім личку і в синіх очах вималювався жах. Мій вигляд, очевидно, не віщував нічого гарного й глибоко вразив її чисте, хороше, дитяче серце. Кинулася на груди мені, обнімала й плакала, як дитина, крізь сльози промовляла:
— Не я ж, не я ж, любий мій, коханий... не я се, а тато... Ти... ви... ти ж розумієш, що про мене байдуже, аби тільки ти кохав мене...
Вперше вихопилося в неї теє "ти": до сього, скільки не намагався я, щоб вона зверталася до мене на "ти", нічого не помагала Казала, що їй ніяково, що рано ще. Я оповив однією рукою плечі її, а другою взяв за підборіддя, підняв голівку й пильно зазирнув їй в очі. І я міг сумніватися!.. Я, що знав її, чисту, прекрасну, знав, як сам себе, до найменшого куточка в серці!.. Невимовна радість охопила мене, і тільки десь глибоко всередині бреніли ще рештки моєї несподіваної образи.
— Правда, Нацю?
— Правда... Ти не віриш?..
Хе, міг я не вірити, дивлячись в її очі! смів я не вірити!..
— Знаєш що, Нацю,— промовив я, пригорнувши її і не одриваючй свого погляду від її очей,— перекажи своєму татові, що в мене два шляхи: один — певний — в тюрму!.. ‘ другий — можливий — в інженіри. Але сього останнього занадто довго доведеться чекати. Розумієш?.. А тепера — до стрівання. Час іти, та й заспокоїтись хочеться... Збентежила ти мої почування добре-таки несподіваною своєю заявою. Ну, та нічого... не бійсь, буде не так, як він хоче, а як ми з тобою.
Міцно поцілувавши її, я хутко пішов степом в той бік, де червоний огонь заводу змагався з небом.
* * *
Я не помилився щодо першого шляху свого. Часи й обставини раптово одмінилися. Вже другого дня я мусів поспішати на Ф-ські шахти, де раніше, ніж вирахувано було, вибухнув грандіозний страйк, одразу набравши небажаних для нашої тактики гострих форм. Коли я прибув туди, то дізнавсь, що робітники всі до одного залишили всяку роботу в шахті і її починало заливати водою. З великим зусиллям мені ледве пощастило умовити масу, щоб вона дозволила спуститись у шахту робітникам, які б викачували воду, ставили крепіння й не давали шахті обернутись у руїну, бо в противнім разі малося в перспективі затяжне безробіття навіть тоді, коли б страйк закінчився перемогою робітників. Не встиг я залагодити сяк-так справу на Ф-ських шахтах, як дізнавсь, що страйк перекинувся і на П-ські, і на В-ські шахти, й так само і там потрібна була моя присутність. Адміністрація й без того стурбована й збентежена подіями, що саме тоді відбувалися всюди, занепокоїлася ще більш, і на шахтах, де раніше й духу не було воєнного, загарцювали стражники й козаки. Се не віщувало нічого путнього, і мені, як і товаришам моїм, довелося з ніг збиватись, ночей не спати, аби запобігти необережним ексцесам і не допустити провокації.
Коли мене покликано було на N-ські шахти, то я вже не тільки не обурився, а навіть зрадів. Вже два тижні минуло відтоді, як я востаннє попрощався з Нацею. За роботою якось забувалося се, але варто було годину, другу перепочити, як чарівний образ моєї Наці вже ставав в уяві, вабив, кликав, обіцяв... Душа моя знудилася за нею, а гадка, що й вона так само за мною, вже саме непереможне бажання робило болюче потрібним, а в думках викликало звабливі картини побачення після довгої розлуки. Отже, й кажу, що я зрадів, хоч справді не було жодних зовнішніх причин для доброго настрою, бо мої сновигання по шахтах давно вже звернули пильну увагу тих, хто до того дивився на мої мандрівки крізь пальці.
— Ну, а як ся має там Гайдаївна? — спитав я, вирушаючи в дорогу, Русанова, котрий прийшов попередити мене про стан речей на N-ських шахтах.
— Нацька? — перепитав він, і тінь смутку лягла йому між брів, але, труснувши бадьоро кучерями, він одігнав її від себе й цілком щиро промовив: — Далебі, не знаю. Ніколи було за метушнею та роботою. Сливе не бачив її. Та що там,— додав він, м'яко посміхаючись,— певне, жде не діждеться вас.
— Ви так думаєте?
— Атож... Двоє зайців уб'єте за одним заходом.
Далі вже не балакали про се, а йшли степом, докладно обмірковуючи становище, що утворилося на N-ських, і можливі виходи з нього.
Прибули, коли смеркало вже. На майдані чекали на нас зібрані на призначену годину робітники. Зустріли радо, і за хвилину я, вилізши не перекинену догори дном смоляну кухву, заволодів своїми слухачами цілком. Кінчив, коли стемніло зовсім. Перейшли до обміркування й дискусій. Але крізь натовп продерся Русанов, сіпнув мене за полу й шепнув:
— Ховайтесь, товаришу,— козаки.
— Далеко?
— За управителевим садом уже.
В натовпі вже заворушилися, прочувши, очевидно, про наближення козаків, але ніхто не розходився. Чекали, що я скажу. Я закрив мітинг і порадив тихо розійтись по домівках, маючи на увазі скінчити обміркування справи десь конспіративно з свідомими представниками-шахтарями. Ще не встигли робітники рушити з місця, як у натовп вдерлись козаки на конях і почали розганяти його нагаями. Після хвилевого замішання шахтарі кинулись урозтіч, хто куди, і за хвилину майдан був порожній. По тому, з якою поспішністю оточено було місце, на котрому я допіру стояв, неважко було догадатись, що вони знали про мою присутність тут і що малося на увазі конче спіймати мене. Мусів якомога швидше й спритніш ухилитись від перспективи опинитися в поліцейських лабах. Лишатись, заховавшись у когось з товаришів, на руднику було небезпечно: безперечно, вони шукатимуть, нишпоритимуть по хатах і заглянуть у кожний куточок. Тікати в степ — доженуть. Можна було залягти десь у ячменях, але... Проте роздумувати довго не було часу, і я поза хатами добіг до шляху, оббіг стайню та, почувши за собою тупотняву, перестрибнув паркан і опинився між стіжками з сіном. Кілька вершників промайнули в темряві повз мене й розсипались по ячменях. З вулиці доносилось перегукування, крики, лайка, брязкіт зброї й тупіт кінських ніг.
"Ну, що ж,— думав я,—пересиджу тут, поки все заспокоїться, а там видно буде. Але, стривай... вони ж, певне, ночуватимуть на стайні й братимуть сіно для коней. Чорт!.. Тра тікати, але куди, коли скрізь повно козаків і поліції?.. Що його робити?.."
Я безпорадно озирнувся. Стояв між двома високими стіжками, як у вузькім довгім коридорі. По один бік — паркан, по другий — ожеред соломи, наді мною темне, усіяне зорями, небо. Пішов до другого кінця своїх суточок: і вправо і вліво — знов коридори. Просто перед собою розгледів я на жовтавім тлі яшної соломи високу драбину: певне, вершили ожеред після бурі абощо та й забули прийняти.
"Хіба вилізти на стіжок із сіном та там перечекати?" — мигнула мені в голові думка. Вилізти можна з сього боку по драбині, а спуститись з того боку легко й без драбини, як усі поснуть.