Злість душила його, але, глянувши на нового Оксаниного коханця, він трохи не зареготався; той сидів, як з хреста знятий, і недбало ворушив щелепами. Видно було, що їжа не йшла йому в пельку.
"Мокра курка",— задоволено подумав Корецький, і серце йому потроху заспокоювалось: він певний був, що таких супротивників не страшно.
— Ти нездужаєш? — спитав він Петра, щоб звернути Оксанину увагу на розкислий вигляд нового героя і хоч трохи помститись. Але спостеріг, як тривожно блиснули її очі, спинившись на Петрові. Той мовчав.
— Чи не з переполоху? Ти, мабуть, налякав його, попе, вночі? — засміявся Шипило.
— Дяче, дяче, не дуже варняче.
— Піп гніватиметься.
— Та він і без ваших балачок сердитий.
— Ну й лукава ж вража Оксана.
— Оксано, чом ти не пускала його?
— Хай він тобі повіситься,-— огризнулась Оксана і з ненавистю подивилася на Корецького.
— Хо-хо-хо!.. Пиши, попе, пропало!
— Чи не в дяка часом втаскалася?
— Ні, за попом, мабуть, чортового батька поспішишся,— зареготав Шипило і встав з-за столу. За ним почали виходити й інші.
З шахти вже чувся довгий-довгий в'їдливий гудок. Забравши своє звичайне шахтарське начиння — лампочки, кайла, обушки, робітники один по одному почали виходити.
Петро виходив останнім.
— Ти нездужаєш? Може, на сьогодні не пішов би в шахту? — змітаючи крихти з столу на поміст, спитала його Оксана й облила ніжним, ласкавим поглядом.
— Так отсе заради тебе і втеряю упряжку,— насупившись, муркнув Петро й вийшов.
— Ха-ха-ха! Боїшся, дурненький,— почув він навздогін знайомий сміх.
Петро почував себе надто кепсько, але не зостався в казармі, аби не бачити Оксани. Він не міг забути минулої ночі. Глухе, невиразне вороже почуття до неї ворушилось йому всередині; він ненавидів її за те, що вона наздобула якоїсь химерної, чужої досі йому, влади над ним, над його серцем, що вона якимсь вихорем втислась йому в життя, щось дороге, гарне поламала, понівечила й зіпсувала його рівновагу. Він почував, що се не жарт, а якась темна сила, котрої важко позбутись, раз піддавшись їй. Се почуття якось прикро в'їдалось йому в мізок і туманило розум. Він відчував тепер настирливе бажання разом скинути з себе сей тягар, чудний, невимовний, незрозумілий йому: здавалося, як зробиш се, то відразу стане .й весело, й здорово.
По дорозі до нього підійшов Корецький.
— Вона до тебе приходила? — не дивлячись на Петра, тихо спитав він.
— Хто? Оксана?
— Ну да.
— А йди ти під три чорти з нею разом! — розсердився Петро.
— Се не відповідь,— блиснув очима Корецький.— Ти кажи мені: була вона в тебе?
— Ну, була... То що?
— Ти кликав її чи вона сама прийшла?
— Сама.
— Ну?
— Що — ну?
— Та що ти дурня вдаєш? Хе... він не розуміє...
— Знаєш що, товаришу, відчепись ти від мене вкупі з нею. Коли хочеш, щоб не ходила, прив'яжи її.
— Та ти не сердься, Петре,— лагідніш трохи почав Корецький.— Ти ж знаєш, що вона моя, ну, й не лізь.
— Чудний ти, як я подивлюся. Що значить — моя. Вона ж людина...
— Вона не людина.
— А хто ж?
— Звірюка, котра може бути або твоєю, або моєю, або ще чиєю.
— А на мою думку, ти здорово помиляєшся: коли б воно було не навпаки.
— Ну-у, дурниці!
— Та далебі... У всякім разі, не нагадуй ти мені про неї: нічого спільного не хочу я мати з нею.
— Хіба?
— Та справді.
— Ну, спасибі... А я думав... Тепер бачу, що й надалі ми будемо товаришами.
Корецький одійшов.
— Чудний,— посміхнувся Петро й здвигнув плечима.
Звідусіль з балаганів (так звали робітники свої нечепурні оселі) виходили шахтарі й простували до шахти: дехто мовчки, а дехто перекидаючись жартами, розмовляючи весело, ніби наближалася не каторжна праця, а веселий, гомінкий бенкет. Молоді коногони з мідяними каганчиками на картузах і саношники до самої шахти стрибали "в довгої лози" й сповняли ранкове повітря дзвінким реготом та гуканням, пересипаючи свої влучні уваги й жарти зовсім не до речі різними сороміцькими вигадками й лайкою. Старі не звертали на се жодної уваги, ніби так і годилося. Видко було, що ніхто навіть не помічає сього і що се — звичайний шахтарський жаргон. Свідомих одразу можна було пізнати: вони не лаялись, трималися гурту й провадили якусь загальноцікаву розмову.
Назустріч юрбі із-за глею почала виходити так звана нічна зміна. Сірі од глею, з чорними обличчями од вугільного пороху, постаті рухалися поволі, мовчки, ніби слабі на сплячку. Зморені очі не реагували навіть на сонце, а коли хто з свіжої юрби звертався до них з привітанням, то вони не відповідали. Тільки клопотливі артільщики, сі павуки-глитаї в мініатюрі, жваво звіряли рахунки загорьованого робітниками за ніч.
Одним скінчилася упряжка-ніч, другим починалася упряжка-день.
V
— Ти гніваєшся? — спитала Оксана, коли Петро виходив з подушкою в степ.
Кілька день вона мало й бачила його, заклопотаного якимись справами, бачила, що він уникає її, що йому не до неї.
— Чого ж мені гніватись? — відповів він, уникаючи її очей, що дивилися на нього з ворожою пристрастю.
— Я прийду до тебе, хоч ти вбий мене,— прошепотіла вона, нахилившись до нього, і очі її блиснули в пітьмі сіней.
— Слухай, Оксано, відчепись ти від мене.
— Боїшся? — засміялася вона зневажливо.
— Кого?
— Демократів своїх, ха-ха-ха!
— А геть к чортам!
— А я, проте, прийду, й ти не проженеш мене.
— Знайди собі кого іншого, тобі ж все одно.
— Справді?
— Адже ж ти до мене скількох уже кохала.
— А тобі не все одно? Ха-ха-ха!..
Вона сміялася тихим, як дзюрчання струмочка, сміхом, а він махнув рукою й вийшов.
Смеркло. Петро виждав, лежачи, поки зовсім стемніло, потім піднявся й зник в темряві.
Оксана бачила, де він лягав. Діждавшись, поки всі поснули, обережно підкрадаючись, мов кішка, підійшла вона до його постелі, нахилилася й остовпіла. Вона такого не сподівалася. Страшенний, палаючий гнів опанував її: вона важко дихала, лиця їй палали. Оксана була певна, що він зробив се навмисне: якби вона не сказала йому, що прийде, то він, безперечно, спав би на місці. А то втік, щоб переждати, поки вона вернеться до себе в хату. Простоявши хвилину, вона сіла на траву. Думки, попереджаючи одна одну, чорні, як грайворонь, вихорем закрутилися в голові. Такої образи вона ще не мала ні від кого. Щоб її, Оксани, ласкавий погляд котрої робив щасливим кожного, кому вона усміхалася ненароком, щоб її так зневажливо уникати? Ні, вона до сього не звикла!
Через копець перестрибнув хтось високий, худий і наблизився до неї.
— Хе-хе-хе!.. Нема, говориш?
Вона мовчала, склавши руки на коліна й притиснувши їх підборіддям.
— Марно час тратиш: він не скоро повернеться.
— Одчепись, попе!..
— Хм... от дурна! Кажу ж, що він прийде хіба аж удосвіта. Не діждеш... Ходімо краще зо мною.
Корецький наближався, присів і обняв її за стан. Оксана схопилася.
— Де він?
— А цікаво? Нехай же покортить трохи.
— Падло!
— Чого ж ти лютуєш?
— Де він, я тебе питаю?
— Не скажу.
— Скажи.
— Ходімо зо мною, тоді скажу.
Вона подумала хвилину.
— Брешеш?
— Їй же Богу, скажу.
— Ходімо.
— От бач, яка ти невдячна,—говорив він їй, сидячи біля дверей на ослоні й обхопивши її стан рукою.— Він не хоче знати тебе, проміняв на товаришів, а ти липнеш до нього. Мені також треба було бути на зібранню, але я не пішов, бо знав, що тебе бачитиму.
— Дак він у демократів?
— Еге ж.
— А я думала...
І вона засміялася своїм чудовим загадковим сміхом.
— Ну, якщо так, то ти мені більш не потрібен.
Вона схопилась, стрибнула в сіни й хутко замкнулась у своїй хижці.
— Виходить — край! — муркнув Корецький.— Ми, значить, в заштаті... Так-ак.. Ну, та чорт з тобою!..
Він зачинив двері в казарму й пішов на зібрання.
VI
Пройшло кілька часу В трудящім п'янім житті "колонії шахтарів" і "колонії служащих" повіяло чимсь незвичайним, тривожним. Ходили чутки про страйки і вливали якийсь новий настрій в темну, задурену масу. Шахтарі вже не так байдужно ставали до роботи, в їхніх рухах помітно було недбалість; у свято було менш п'яних. Вони частіш, ніж звичайно, збиралися купками, чи то на вулиці, чи то в шахті, і жваво, бадьоро розмовляли або змагались. "Демократи" якось раптом зажили собі великої пошани; кожного цікавило, про що вони говорять, що мають чинити завтра, позавтра і т. д. Цікавили всіх і їхні зібрання, але всякий тямив, що то річ недосяжна задля звичайного робітника; тим зібрання сі щодня набували собі все більший авторитет, хоч ніхто гаразд і не знав, про що там, властиво, говорено, які постанови ухвалено; ніхто не знав навіть, де ті зібрання відбуваються: балакали тільки, що кожного вечора демократи вишукують нові місця для ради. Поміж служащими також ходили різні чутки, одна чудніш за другу: говорили, буцім шахтарі збираються вчинити погром і перерізати всю контору, і дивно, що дехто йняв віри сій нісенітниці, збиралися навіть наради й обмірковувались найкращі засоби самооборони. Про сі наради довідалися й шахтарі і страшенно реготались, а свідомі обурювались, бо се дуже скидалося на провокацію. "Чортові буржуї, заячі душі",— незадоволено бурчали вони. Поліція з ніг збилася, вивідувала — де, що і як, але або нічого певного не довідалася, або вдавала з себе, що нічого не знає, вважаючи небезпечним гостро йти супроти людей, котрим, мовляв, сам чорт не брат. "Уб'ють, сучі сини, з-за вугла, що ти з них візьмеш!" — говорили городовики й доносили по начальству, що поки що все благополучно.
Оксана за сі дні не мала нагоди сказати ані словечка Петрові. Вона бачила, що він уникає її, і страшенно лютувала, клянучи на чім світ отих харцизяк, отих демократів, і не ховалася із своєю неприязню. Та ніхто не слухав її, бо їхній авторитет стояв уже надто високо, а харчевники її глузували з неї й дражнили матушкою-удовою.
— Кепська ж твоя, Оксано, справа: наплював на тебе піп.
— Ха-ха-ха! Куди там до Оксани — в демократи пошився.
— А нехай на вас доля наплює, прокляті! — огризалась вона й вишукувала тільки нагоди, щоб побалакати з Петром.
— Петре,— спіймала вона якось його одного в сінях.
— Ніколи, ніколи мені з тобою панькатись,— замахав він на неї руками, навіть не спинився, не глянув. А на порозі стояв навісний Корецький і нахабно реготався.
Оксана пополотніла від такої образи й одразу не змогла промовити ані слова, але хутко прийшла до пам'яті, облила веселого Корецького з голови до ніг поглядом ненависті й презирства й замкнулася в своїй хижці.