Але від самої думки про ніч біля її балконних дверей і про ранок, коли у її чорних очах палахкотітиме нестримний сміх, мене кидало ще у більший жах. Я заплющив очі, схрестив ноги на перильцях тепер уже її балкона і потягся через провалля двадцяти двох поверхів до свого. Як я ухопився за свій балкон, як переніс на нього обважніле від страху тіло, не пам'ятав ніколи, не пам'ятаю і нині. Мовби сам добрий янгол переніс мене. Відтоді, до речі, я і повірив у себе як письменника: отже, якась сила берегла моє життя, аби я таки сотворив свої "нетлінки"... Але любов моя до циганкуватої москвички якось непомітно проминула, ніби випарилася. Нервове потрясіння, страх перед готельною височінню мене вилікували. Я повернувся до своєї делегації, яка зосереджено, з московською діловитістю перепивалася. Усе ще тремтячими руками я налив із півсклянки коньяку Московського коньячного заводу і перехилив у себе. Делегація дружно і схвально зааплодувала мені, непитущому, про мою принципову тверезість теж усі знали. Я повторив спробу звичного єднання радянських людей у зарубіжжі, трохи не захлинувся коньяком, але знову, хай і через силу, — допив до дна. Під нові бурхливі оплески мас. З того вечора у Гавані пам'ятаю ще одне: мій сусіда по кімнаті, парторг цеху коньячного заводу, вкладає мене у ліжко, а потім кладе на лоба мені рушника, намоченого у холодній воді. І пам'ятаю благодушно-тріумфуюче визнання його:
— Нарешті, Володимире, ти стаєш человеком...
СЕКС ЛІКАРНЯНИЙ
Сексу у радянському суспільстві не було, це правда, але ж діти — народжувалися, отже, щось таки — було. Особливо коли тобі — дев'ятнадцять літ. Це тепер: підемо до дівчат — якщо вітру не буде... А тоді — жодні атмосферні фронти не впливали на духовну, і не тільки, потенцію. Шкода лише, що у часи нашої молодості дівчата були менш зговорчиві... А може , і добре це, є що згадать. Бо головне у любові (слова с е к с ми тоді майже не вживали) — штурм вершин. Можливо, тому, що ми тоді ще не були такі підковані у техніці любові, як нинішня молодь. Чесно кажучи, я мріяв дожити до сексуальної революції і не боявся робити з цього приводу напівофіційні заяви, навіть у перерві партійних зборів. Моя мрія здійснилася, але, на жаль, у моєму віці найсексуальніша революція не видається такою вже принадною. А може, тому, що багато вітряних днів на року випадає нині...
Так ось, одного серпневого дня п'ятдесят восьмого року сотворив я репортажик із колгоспних жнив Олишівщини, де починав свій трудовий журналістьський шлях, і поспішив попутною машиною до Чернігова, у редакцію обласної газети. Уже в кузові автомашини стало мені гіршенько, в редакції — ще гіршіш, а через якусь годину я уже лежав на операційному столі в обласній лікарні — гнійний апендицит. Вивели мені гумову трубочку із живота, якою довго сочився гній, і ще цілісінький місяць, тримаючись за бока, валявся я на ліжкові у палаті, де лежало десятків півтора тяжкохворих (хірургічне відділення!), або тинявся коридорами лікарні. Житгя брало своє, і вже десь на третій тиждень, щойно зняли шви із рани, я вже був по вуха закоханий у високу, грудасту медичну сестру. Була вона трохи старша роками і вже встигла побувати замужем та розвестися, але мене це не зупиняло, навпаки, від самої думки про її зрілу жіночість мене усього обсипало гарячим приском. Через кожні дві доби вона чергувала уночі. І, коли хірургічне відділення пірнало у задушний лікарняний сон, ми подовгу, часом трохи не до ранку, розмовляли біля столика для чергових медсестер у коридорному закутку. На столику під металевим грибком затишно блимав нічничок. Я упівголоса, щоб не розбудити когось із хворих, читав їй свої поези, і давні, і нові, про мою любов до чарівної медички. Вірші я писав удень під розкішною липою, що вже ронила зжокле листя, у саду обласної лікарні. Незадовго перед тим у Чернігові вийшов літературно-художній альманах "Десна", де видрукувано було і мої два поетичні шедеври "Здрастуй, день!"та "Перед скульптурою ланкової": "...У серці пісня щастя грає. А поряд весь колгоспний люд. Твій подвиг у Радянськім краї Зовуть величним словом — труд". І так далі, і тому подібне. Звичайно, я попросив родичів принести мені цей альманах у надії, що поетичне друковане слово допоможе мені упокорити серце медичної сестри. Вона попросила дозволу узяти альманах додому до наступної зміни, аби показати батькам, бо інакше не повірять вони, що у її відділенні лікується така заслужена особистість... Я великодушно дозволив — хай, мовляв, широкі народні маси знають своїх героїв. З яким жагучим нетерпінням чекав її наступного чергування! Любовниий сюжет в уяві моїй сягав апогею: я рішуче підійду до столика, на якім блимає нічник, і признаюся у своєму коханні, а вона радісно накине мені на шию солодкий зашморг рук своїх у білосніжних рукавах лікарняного халата, тут я прочитаю нового, щойно написаного під золотистою липою вірша: "Коханій у білім халаті..." Звечоріло, у палатах поміряли температуру, повечеряли, потроху вкладалися спати. Знову і знову визирав я у коридор — біля її столика на боковім стільці розвалькувате сидів довгов'язий телепень, який нахвалявся, що знає десять тисяч анекдотів, і справді, лускав ними, як соняшниковим насінням. На стадіоні під час футбольного матчу його стукнули по голові пляшкою з-під пива, голові нічого не сталося, але пляшка розбилася від удару об голову на друзки і скельця посмугували шию, довелося накладати шви. І ось він уже тиждень розважав хірургічне відділення анекдотами. Медсестра реготіла, відкидаючись на спинку стільця і звабливо випинаючи футбольні м'ячі грудей, провокуючи на пенальті. Я демонстративно раз, і вдруге, і втретє промарширував коридором повз столик чергової, але вона навіть не завважила мене. Цього вечора, що я на нього покладав стільки надій, згоряючи у любовному вогні, для грудастої медички існував лише цей кам'яноголовий телепень із його примітивними анекдотами. І я — потроху розчаровувався у ній. Кинута раптово у вічну мерзлоту ревнощів, моя розпалена любов давала тріщину за тріщиною. Нарешті десь близько півночі лікарня уже геть спала, мішок із анекдотами попхався до своєї палати. Я рішуче підійшов до столика чергової і неголосно, але твердо (уже я почувався вільнішим від чар її) сказав:
— Вибачте, але мені потрібна к н и г а!
Ось тут, власне, і починається секс. У паленіючій уяві моїй. У сімдесяті роки я довго і мужньо боровся з редакторами своїх книг за народний вислів: у голові — свайба, а в матні — похорон... Дев'ятнадцять літ — це вік, коли ще весілля —г не лише у голові. Медична сестричка підвелася з-за столу, обсмикнула халат на своєму пишному бюсті і понесла його у глибину коридору з тією ж гордістю, з якою Брежнєв згодом носитиме свої незчислимі ордени та медалі. Оскільки ж я безпорадно тулився до стіни, як солдат, що не розчув команди начальника, вона повернула до мене своє фахово усміхнене лице і втаємничено-солодким, багатообіцяючим голосом проказала:
— Ходімо зі мною...
Ми ішли довгим коридором повз двері до палат, повз кабінет завідуючого відділенням, кімнату лікарів. "Мабуть, вона веде мене у сестринську, сестринська нині порожня..." — гарячкове думав я. Кімната для медичних сестер була у торці коридору, після півночі чергові дрімали в ній, відчинивши навстіж двері. Але і сестринську ми проминули, зійшли по сходах на нижчий поверх, знову — коридор, геть порожній, безлюдний, бо тут містилися усілякі операційні, маніпуляційні, де нині дрімала ніч. Я не знав, куди ми ідемо, чого шукаємо, але — здогадувався і від самого здогаду весь пашів вогнем: досі я хоч і возив редакційним мотоциклом олишівських дівчат на береги Десни, але лише для того, аби під зоряним небом, під тихий плескіт деснянських хвиль читати їм напам'ять вірші, свої і — Сергія Єсеніна, якого теж мав за значного поета, хай і з відчутними мотивами занепадництва... Нарешті вона відчинила двері кімнати, клацнула вимикачем. У глибині кімнати, біля стіни я побачив тапчан, застелений білим простирадлом, його відгороджувала така ж біла ширма, у кутку виблискував умивальник, а біля нього на гвіздкові — червона гумова грілка із тонким шлангом і пластмасовим наконечником на ньому. Але чув я єдине — як повернувся ключ у замкові, вона — замкнула двері зсередини, усамітнивши нас двох, відгородивши від сонної, але багатолюдної лікарні. "Лягайте, я — зараз", — сказала вона. Дерев'яніючими від юначого хвилювання ногами я додибав до вузького, явно не розрахованого на двох тапчана і розпростерся на нім, тулячись до самої стіни, аби й вона могла лягти поруч. Але вона — затримувалася. Шуміла, клекотіла вода в умивальнику, за ширмою шелестів накрохмалений халат, десь у саду, за вікном підвивав пес. Я заплющив очі у передчутті однієї з найважніших таємниць життя, що ось-ось перестане бути таємницею для мене. А коли розплющив їх, вона стояла над тапчаном із гумовою грілкою, повною води, під рукою, мастила вазеліном пластмасового наконечника і сердито казала до мене:
— Як ви лежите? Давно слід було приготуватися! Я через вашу клізму хворих залишила!
Я клубком, бо усе ще болів розпанаханий і зашитий хірургом бік, скотився із тапчана і зашипів, як гусак на подорожнього, бо від пережитого раптом забракло голосу:
— Я просив вас повернути к н и г у ! Ви що, глуха?!
І, рвучи останні ланцюги любові, я повернув ключа в дверях, кинувся у напівтемний коридор. Останнє, що я бачив і чув у кімнаті: медсестра опустилась на край тапчана і задихалася від сміху, із гумової грілки на підлогу дзюрила вода. Повернувшись на свій поверх, я ковзнув у палату, упав на ліжко, накрився з головою пропахлою ліками і людським потом казенною ковдрою. Уже я не любив ту глуху тетерю, уже я майже ненавидів її. За те, що мої найполум'яніші, найвисокіші почуття звела до такої прозаїчної, приземленої клізми. Воістину, від любові до ненависті — один маленький крок. Мабуть, і недавня любов моя не дуже прагнула мене бачити: уранці вона передала альманах через свою змінницю. І, здавши зміну, зникла на два відгулочні дні. За ці дні я зумів поспіхом виписатися з лікарні, запевнивши завідуючого хірургічним відділенням, що рана давно мені не болить, а газета в Олишівці без мене — гине, і відповідальні товариші з обкому партії просять мене якнайшвидше узятися за своє бойове газетярське перо...