То і є найщасніше щастя, яке даровано праведним. А грішним судилося вічно товктися по пеклу, гризти свої душі, надіятися на смерть і ждати.
Повернення
...З полотняного неба накрапало.
Благословив мене в дорогу козак Мамарига і поплуганився у свій казан. Я зарився у землю на краю мальованого раю, задрімав. Чув крізь сон, як проростаю гінким пагоном, а прокинувся під ясним сонечком, на купині, в зіллі татарськім, умився та й побрів Замглаєм до прабабиної хати, аж не лишилося й каменя від прабабиної хати. На дворищі жита колосяться. Довкола Пакуля, на пагорбах, вимахують крильми вітряки. Під крайнім вітряком сидить старезний — борошно сиплеться — мельник. Уклонився я дідові і питаю:
— Чи не пам'ятаєте, дідусю, колись тут хата стояла?
— А було. Тільки не за моєї пам'яті, а ще як мій дід без штанів бігав.
— А про Гнатка Копитовича не доводилося чути?
— Се той, що сонце кішці до хвоста прив'язав? Старі люди розказували, чого ж. Тільки ніхто не знає, де той збитошник подівся. Усе, що було, травою поросло, синку, і ми поростемо.
Груші на вербі
...І став я жити — сам у цілім світі, голий, самі дідові шаровари на тілі теліпаються. Пакульські пси валують — чужий. На гавкіт кум Хома, що в селі за отамана, з димаря голову вистромив, покрутив нею, наче флюгер на вітряку, і очі в мене втопив:
— А ти що за нетяга? — Гнатко Копитович.
— Гнатко?! Так ти ж мій кум! Ходи до мене в підсусідки, славний чоловіче. Не для себе добра шукаю — тільки для тебе. Бачиш, хатинка край села на моїй землі стоїть? Од другої саранчі устує. Чорти на дармовицю поласувалися, ночують. Чортів вижени і живи. Відробив...
Подякував я отаманові за його ласку, все ж за шию не капатиме, та й поплентався до хатини на краю Пакуля. Чорти вчули мою ходу, шаснули через Ховхлю вплав, про брід забувши.
Ліг я під горою, Хомину хатку під голову поклав. Ноги через Ховхлю перекинув; валки підвід по моїх гомілках на той берег прямцюють, мені мостове платять, хто чим багатий. З верби, що над головою зеленіє, груші та смажені карасі падають. Вітром закусиш — ситий. Коли ж людина сита, і думки її ситі, круглі. Лежу та про значуще любомудрствую. Що трапить па очі, про те й думаю. Сонечко сяє — "Сонечко сяє",— думаю. Карась на вербі стрепенеться — "Карась на вербі",— думаю.
А довкола — наче в раю мальованім. Небо наді мною блакитніє, білі хмарки, буцім пухові подушки, пливуть, сонце примліває, листя на вербі з вітром шепочеться. І все те — небо, хмарки, сонце, верби — у тихій Ховхлі віддзеркалюється, зеленими очеретами облямоване, леліє, міниться. А ще як згадаю присипану попелом рівнину пекла, та піщану гору, та мальовані вохрою яблука, та завинене в шовк решето — таке любомудрство на мене спадає, що вік би лежав під вербою, карасів та груші у рота ловив, світом живим, дивоглядним милувався, а дарма й пальцем би не ворухнув.
У волоссі моїм галки гніздяться, ґелґочуть, базарюють усенькі дні над головою; в бровах синиці, малинівки, чечітки, вівсянки, жайворонки, плиски, шеврики, мухоловки, вівчарики, очеретянки, кобилочки, варакушки, завирушки, кропивники та інше дрібне птаство гнізда звило, вицвірінькує, бджіл з довколишніх пасік налетіло; на косогорах отари овець пасуться, а вовчі тічки у бороді та вусах сновигають, на овець зуби гострять. На грудях та череві жита колосяться, не знати нивам кінця-краю. Усе те смокче з мене, а я росту, наче тісто в діжі, наповнююся земними соками, і млосно мені, і солодко, що й не сказати.
Дивлюся на мураху, що спішить по долоні, через бганки шкіри, наче люди — через гірські перевали, і сміятися мені хочеться, і плакати з її заклопотаності. "Мураха повзе, — думаю.— Вітер жита розчісує. З верби смажені карасі падають. Сонце щоку гріє".
І здається, що ніколи вже не буде мені так гарно, як цього літа під вербою, на якій груші ростуть.
Спасівські мухи
Але мухи докучають — спасівські, злі. Високе намислиш, а муха шпигоне — забудешся, і зло в душі.
Удосвіта, ледь зоріло, обійшов я навколо Пакуля, позагнуздував вітряки на пагорбах, та й повів за собою, наче коней. Вітряки хвицяють, куряву збили — вранішнє сонце ледь червоніє крізь піщугу. Жорна налякалися, повискакували з млинів, на узгір'ях лежать голічерева, наче житні пряники. Наказав я жорнам слідом котитися — підвелися й котяться. Поки мельники ранкові сни додивлялися, вітряки на мені вишикувалися — від бороди до пупа, і крутяться; хоч вітер і не війне — я на крила подмухую. Мельники поприбігали, побачили таке — годі й сваритися: молодий хлібець достиг, біля млинів завізно. Пообіцялися давати мені з кожного клунка по осьмачці млинового.
А я кажу їм: даватимете, панове мельники, печеним хлібом.
Понавозили мені того хліба — я нумо сухарі на зиму сушити. Якраз отаву на луках скосили. Я луги понад Ховхлею, Жерелом, Коротулькою скибками хліба встелив, було на годині. Лежу, про високе думаю, радію: зиму на печі в Хоминій хатці пічкуватиму, сухарі гризучи, і Хомі за підсусідство сухарями оддячу. Добре мені: жодна муха не сяде, вітряки крильми одганяють. "Осокори над Ховхлею жовкнуть. З хмари на хмару янголи перестрибують..." — почав було я про значуще, аж чую: кіньми по мені скачуть.
Я голову обіруч узяв, до пупа підніс — загін сердюків на чолі з державцем, вбраним в адамашки, в кармазини, оксамити, в чорні лисиці, горностаї, соболі, куниці, у золото й срібло, спішить навскоки по моїм череву. Весь день мчали, а до грудей доскакавши, притомилися їхні коні. Вклалися на дванадцятім ребрі серед поля спочити. Аж на завтра по обіді до моїх вусів добралися.
Розсунув державець шарлатні занавіси коляси, зліз з альтембасових подушок і, поклавши руку на позолоченого лева, а другою взявшись за держак оправленої в золото та смарагди шаблі, наказав писареві читати гетьманський універсал. Писар видобув із срібного погрібця сувій пергаменту, розгорнув, покрасувавшись печатьми, і отаке прочитав:
— "Маючи ми пана Романа Редьку, зацного товариша військового, в особливій ласці нашой гетьманськой яко же славної пам'яті годниє праці й труди його в канцелярії гетьманськой, надаємо єму, панові Михайлу Редьці, в належноє послушанство при звиклой повинності Гнатка Копитовича з млинами, полями, лісами, сіножатями та усякими угоддями, що на нім, а також з народом посполитим, людьми тяглими, огородниками і льозниками і наказуємо Гнаткові Копитовичу, даби він ніяких пререканій панові Редьці не чинив, а роботу йому панщиною отправовав три дні в тиждень, а ще різних датків давав без спреки, як оказуєт звичай і в чім господар йому розкаже; якщо ж Гнатко Копитович дерзає преслушником бути, вольно державцеві виною по його вині скарати і до послушанства каранням схилити..."
І хоч як я намагався за того читання схильнішим та покірливішим з обличчя бути, по останніх писаревих словах великих сміх мене пойняв: "Мовчи, Гнатко! — гримаю подумки на себе. — Мовчи, аби гірш не було!" Тільки ж сміх не слухається і все більше мене розлоскотує. Прорвало: як реготну, як вибухну сміхом — черево, груди, плечі ходором заходили. Млини, підводи, сердюки, бундючний державець і золочена коляса застрибали на мені, мов горох у решеті, мені ж з того скоку ще смішніше стає. Як захлипаю з дурного реготання, як пирхну, , буцім мені в носі голоблею полоскотали,— підняло сердюків з кіньми і на Волощину занесло, державця з колясою в Чорне море вкинуло, там його турки до галери прикували. Вітряки ж та вози із збіжжям по довколишніх лисо-горах порозносило.
Птаство з голови та брів хмарами в небо знялося, вовки й домовики по селу виють. Хомину корову під Звенічив зацургелило, вертала вона лугами і всі мої сухарі язиком злизала. Тільки й зосталося буханців, що в хаті на полиці.
А тут, як на лихо, і Ховхля обміліла — осінь суха, погідна. Курям по коліна стало, пакульці на курях та півнях ріку переїжджають і збіжжя везуть, не стало мені й мостового.
Отак воно в житті: ніби все має людина, аж зирк — і згинуло, і розвіялося, і пропало.
Любомудрощі...
Живу наче і серед людей — по мені товчуться, мене орють, мене засівають, на мені жнуть, а самітний. Бо у всякого свій рай, власною уявою мальований, з першого до останнього дня свого бреде людина через попіл буденщини, надіється і жде, коли небо розчахнеться над нею і забовваніє угорі солодке, утішне марево, щоб за мить зникнути, розтати, загубитися в сірій млі.
Гукаю — не чують, показую — не бачать, і тихий смуток сповиває душу мою. Як сотворив бог людину, сказав — іди! І вона пішла, а куди, навіщо, про се й гадки не має.
Біжите, то й біжіть, думаю, шукаєте, то й шукайте — вітра в полі, вчорашнього дня, снігу в петрівку, сонця вночі, зір опівдні. А в мене — мої любомудрощі і нікого мені не треба.
Але ж і самота тоскна, особливо нацривечір, коли косарі підуть з лугу, коли полетять до гнізд червононогі лелеки, а по тім і мельники, спутавши вітрякам крила, аби не розлетілися за ніч по світу, почвалають на спочинок. Вистрибують на небо зорі, бісиків пускають з-під сріблястих вій та хороводи хороводять. Місяць бреде в берег воду з Ховхлі цмулити, усеньку ніч блукає по очеретах та хлюпочеться, ріжками, наче світляками, поблискуючи. Прибіжать із Замглаю чорти тютюн молоти, гронами повиснуть на крилах вітряків. Зариплять вітряки, посиплються чорти на землю з вереском та ґвалтом, а від Замглаю уже нові їх гурти чухрають. Ніч спливає, день на підході, і все кудись поспішає, кудись несеться, ніби й гадки не має, чим та біготнява закінчується.
Аж приходить кум Хома та каже:
— Час, Гнатку, підсусідське платити...
— Так платило полетіло, пане отамане.
— Поїдь до Криму по сіль — платило наздоженеш.
Наловив я чортів на Замглаї, у Хомину мажару впріг — удосвіта й полетіли. Звісив голову з мажари, аби пильніше глянути на батьківщину, що її, повиту блакитною світанковою млою, залишав не знати на скільки часу, але ми впливли в білі кучматі хмари, і кожна хмара була наче яблуня в цвіту. Аж ось спалахнув край неба і сів на. пруг, що згойднувся під ним, золотисто-рожевий джміль сонця, і розступилися хмари, і зблиснула просто моїх зворушених очей блакитна стрічка Невклі з нанизаними на неї заводями, старицями та озерами. Наче гребінь, кинутий чарівницею, затемніли внизу стіни ирійського замку, а на видноколі маячіли Живодь та Мрин.