Чуєш?
— Слухаю, пані,— витираючи лице і ніс хусткою, невиразно, проте охоче сказав економ.
Княгиня повернулась і швидко покульгала у флігель з грізним, гнівним виглядом.
Всю ніч стояла заметушня у панських будинках. Світилося в одній кімнаті, потім десь у другій і гасилося. Врешті свічка засвітилася в глухому закутку будинків, де містилася домова князівська аптека...
* * *
Поговір у селі аж гуде — хоч не ходи на люди. Яків удень сидить удома, а ночами блукає коло економії, в гаю, понад річкою, крадькома проходить у сад: хоч би здаля її заглядіти, хоч голос її почути. Нема, ніби замурували її там десь у німих стінах. Через вірних людей посилався до неї листами, писав: "Наталю, гінжал ти мого серця". Благав її вийти до його в ліщину.
В кінці листа приписав слова з пісні:
"Причарувала серце і душу, тепер без тебе жити не мушу..."
Всі листи мов у прірву летіли без вороття.
Приятель його, садовник, розповідав йому, що панночка гарно перепрохала княгиню, плакала перед нею, усі руки їй вицілувала, то стара пані все їй дарувала... Казав, що всю провину на його, на Якова, звернула.
Гірко було Якову про це дізнаватись. Засумував, змарнів.
І ось тоді вже, коли Яків знадіявся зовсім, щоб її бачити,— мов сонце засяяло йому — маленький од Наталі лист:
"Сьогодні увечері виходь у ліщину. Буду тебе дожидати". Мовби крила виросли у Якова. Ще й гаразд і не звечоріло, а Яків схвильований і радісний увіходив у ліщину.
Тільки увійшов Яків в гущавину кущів, як з лісу несподівано гогонув: галас, вигуки, висвисти з усіх кінців.
"Бери його! Аджи!"
Гавкнуло, як із бочки,— і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищереними зубами, за ним другий з другого боку, а ззаду — третій...
— А лю-лю! А тю! Го-го-го!..— ішла гука по ліщині, як од дикої орди.
Яків рвав траву, ламав гілля, вертівся між собаками, одгонився — далі ударився бігти.
Коли обірваний і покусаний Яків опинився геть-геть у полі, а собаки поволі верталися до лісу, чмихаючи і потріпуючи ушами, услід Якову чоловічим голосом загомоніла ліщина:
"І що ти у голову собі забрав, куди ти мостишся, куди ти лізеш, дурило! І на що ти уповаєш, що туди сунешся, куди голова не влізе? Попустив кучері, то вже гадаєш, що вже до панів дорівнявся? Дурню ти, дурню божий — тими кучерями тут дворища замітають..."
Довго ще гаморила ліщина, вичитуючи Якову науку. Лаяла, глумилася. Гунява луна, як та недоріка людська неслава, деревляними словами одгукувала з усіх боків чужі олова, перекривляла, реготалася. Тільки одійшовши геть од ліщини, Яків став збирати докупи думки: "Що таке трапилося? Звідки це? Нащо? Може, якась помилка?.."
Швидко вийняв лист Наталі і став приглядатися до знакомих літер, що донедавна були такі лагідні, такі любі...
Почав нашвидку перечитувати, і раптово літери здалися за такі зрадливі, за такі лукаві, ніби то були маленькі гадючки, що поспліталися в ланцюжки.
Звіяло усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи, сорому, жалю... Одна гарячіше другої. Далі вставав огнистий звір — гнів.
"Добре ж!.. Ну добре ж!.." — шепотів він сам до себе, кидаючи навкруги погляди, ніби поблизу видивляючись чогось важкого, міцного. Повернувся і посварився кулаком туди, де на горі біліли під тополями гордовиті будинки: "Заждіть..."
З раннього рання до нічної тіні гуркотить в економії, кипить, мов у казані,— починалася молотьба. Третій тиждень уже лежить стара княгиня в недузі — все господарювання передала до рук Наталі. Наталя знову вернула собі княгинину ласку. Поназдивилися люди, як почала молода панна турляти усіма в економії — і робітниками, і прикажчиками, і всією домовою челяддю. Економ змарнів, як земля, схуд, зігнувся: бігає завжди, аж пріє.
"Ця навчить, як треба господарювати! — казали в економії.— В цієї і трісочки не пропаде марно... І де воно видралося тут отаке зілля".
Над Яковом спершу, було, глузували, після того ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очі.
Проте ніхто того не бачить і не знає, чого ото сумна панна сновига по саду і побіля саду щоночі, як узоріє у небі, кого дожидає...
Ходить Наталя в саду, пішла по ліщині, у березняк навідалась, всі затінки, де колись у парі сиділи, обіходила.
Мала йти до річки, на перелазі опинилась: визирають за садом високі стоги зеленої пашні, як мури, поруч із ними сумують у зірній синяві гостроверхі дахи старовинних комор і стаєнь. А в саду поміж деревами світять боками рівні покоси сухого сіна, над ними посхилялися пругами віти, мов добірним намистом унизані дохожалою садовиною... Скрізь сон налягає. Стиха-стиха, порідко, щоб кого не розбудити, вистукує тільки у клепачку десь, ходячи по економії сторож.
Внизу у воді, мов діти на орелях, [27] гойдаються на хвилі маленькі зорі.
Задивилася Наталя, загадалася...
Тінь...
Наталя вирівнялась, тремтячим голосом:
— Хто тут? — Придивилась, вхопилась за серце: — Яша — ти?..
Висока, струнка тінь у чорному плащі... низько на очі насунутий капелюх... знезнанки спинилась, далі швидко повернулась, рвонулась далі.
— Яша, куди ж ти? Господи... Яша...
Яків знову спинився, стояв як німий.
Наталя придивилась до обличчя Якова і замовкла.
Яків стояв білий, очі горіли, як у п’яного.
— Слухай сюди, Наталю,— схвильованим, урочистим голосом промовив Яків,— я випустив крилаті дракони, і вони знищать прокляте гніздо старої яги. Ти будеш на волі...
— Що таке сталося, Яша, я не врозумію тебе? — спитала вона, здивована і занепокоєна...— Які дракони? Яке...
І відразу змовкла: одежа на Якові, його обличчя чогось стало виявлятися, прояснятись. Червоними виблисками світилися у його над головою листочки з дикого терену, кущ вияснявся, мов на світанку.
Мов хто сіпнув Наталю за поли — повернулася назад...
— Ой! Ой!..— коротко крикнула вона... Острах замер у неї в очах. Високо піднімаючи темряву над садом, із стогів і ожеретів вихвачувався вгору, як казковий звір, крилатий огонь, кидав полум’я кудись під небо, мов переборну корогов... Стиха, сполохано, далі дужче і дужче, і незабаром гудом загув вітер; здіймалась тріскотнява. Все дерево в саду, здалось, ожило, мов сліпими очима замиготіло листям, жахно замахало гілля, мов руками.
— Що ти зробив? Що це задумав? — Важко дихала, позирала на огонь, і в її очах крізь острах проглядало щось незнакоме Якову, чуже, гостре.
Огонь шулікою перелітав на стайні і комори, розливався, як море. Мов панським гнівом — огневими вилисками заяскрились темні вікна будинків. Десь калатав у клепачку, скілько було сили, сторож. Щось закричало на сполох.
У Наталі роздулись несподівано ніздрі, в очах промайнуло щось хиже.
Раптово вхопила обіруч Якова за шию, пригорнула, притиснула до грудей, закричала кілько було сили:
— Рятуйте! Рятуйте!..
— Наталю, Наталю, та заспокойся ж,— тіпав нею, не розуміючи, Яків.
Вона одвертала од його своє лице і не переставала кричати.
І раптово Яків почув, як сильно, вороже б’ється її серце, одчув у себе на шиї ворога лютого, немилосердного. Все стало ясно.
— Ага! Ось як! — погрізливо промовив Яків.
Вхопив і почав розривати її руки, що зчепилися коло його шиї, як залізні обценьки.
Почалася боротьба, дика, запам’ятлива, захоплена.
Яків білі руки її ламав і крутив, затуляв їй рот, тільки виривався з її обіймів, вона знову кидалася на його, як львиця, хапала за шию, за стан чіплялась:
— Сюди! Рятуйте! Сюди!..
Хтось зовсім незнакомий, чужий, за Наталю дужчий, здавалося, змагався з ним: коса розсипалася по спині, очі горіли. Задихалась...
Ставало видніше і видніше, як удень.
Так же, як удень, одживав людський гомін. Наближалося тупотіння кількох пар ніг.
— Сюди! — гукав уже хрипкий голос.
А внизу поміж берегів бавиться блискучим, золотим темна хвиля. Грає, бавиться, навіки прощається:
"Прощайте...щайте... прощав-айте..."
* * *
В камері тихо, парко. З усіх кутків чути дихання сонних. Розкидавшись і розкрившись, спить на своєму матраці Петруня... Уші у його в сонного горять, роздуваються ніздрі. Дихання часом починає частіти, і він зо сну шепоче гарячими губами якісь слова. Всі сплять, часом зо сну блудячи словами. Не спиться тільки одному отаманові неволі, Кошовому, ходить, тихо-тихенько бринить кайданами, думає щось.
Крізь грати видко блакитну глибінь. Туди кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх, перев’язує срібними стрічками, і чаром подихує через грати цвітнівка ніч. Петруні сниться сон. Сниться, мов справді діється...
* * *
Петруня сидить у Наталиній опочивальні, тільки якась вона тепер не та; дивні, невидані квітки з химерним листом, і сонце б’є у вічі, аж сліпить. Жарке, огняне сонце.
У намистах, у стрічках, як була колись на зелених святах, стоїть вона перед ним запишна, горда, суворо вичитує йому:
— Хіба ж ти не чув, Петруню,— теж почала Петрунею взивати,— хіба ти не знаєш, що я вже засватана, чужа... Тобі вже я, Петруню, ніколи, ніколи не буду!
У Петруні холоне серце — правду почуває.
— То оце вже всьому між нами край? Всьому? — з тоскою запитує він.
Наталя пильно дивиться йому у вічі:
— Слухай, Петруню: поки у небі місяць, поки світу-сонця, на всі віки і правіки — тобі я не буду! До останнього знаку! Так мені мама казали, так і я кажу.
Сказала, мов ножем одтяла. Така тоска, такий одчай стискає Петруні груди — волосся на собі рвав би.
І відразу забилося серце, спалахнуло щось сміливе і радісне:
— Неправда! Все це — одні чари.
Він сміливо, жагуче бере її в обійми.
І стає диво: чари відразу гинуть... "Ой, Петруню... не треба! Ой намисто порвеш!.." Наталя горить, і тремтить, і вже сама пригортається до його...
* * *
Кашлянув за дверима дозорець, струснув в’язкою ключів. В Петруні очі розплющуються: мов крізь сітку на очах, бачить він поміж деревом лупані знакомі стіни камери... блищить десь кіптявий каганчик... либонь, під трояндовим кущем... Крізь виноград визирають грати.
"А де ж це Наталя? — озирається Петруня.— Ах, ось де вона!" — поруч із ним лежить на нарах, косу аж додолу попустила. Дивиться кудись чудними очима.
"Де це ми, Наталю?"
Вона осміхається:
"О? А хіба ж ти забув? Це ж золоті будинки.