Грицько намірявся однести їх Якову, бо добре знав, що той не забариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.
Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможного і дуже сімейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахміт-ті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти зді-бності до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі ж забувалися домашні злидні, сумні ро-змови про бідування та про горе, — з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з най-кращих школярів, між хлопцями — найкращим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала іноді гостей сво-го сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ла-сощі.
Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходи-ло й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так ту-рбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі інші лекції на завт-ра були готові, в кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, — чого ж більше йому? І, збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гор-довиті погляди.
Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані кра-мариха. Дарма що Грицькова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну, — Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчив-ся на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речі він буде гнутися переднею? Хіба не доволі того, що мати гне пе-ред нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне — нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. "Я с вами не знаком!" — одрі-же він, та й край. Думає, що коли по-панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй — а чи знає ж вона хоч, що то за географія? Чи знає періодичні дроби, граматику?
"Зовсім дурна баба, — думає Грицько, — а ще й паниться".
Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзда. Глянув у прочинені двері зали першого класу, де вешталася "чиста" пуб-ліка.
"А я, мабуть, не насмію піти туди!" — майнула в його думка.
"А отже й не побоюся, зараз піду, — подумав він далі, — іншим можна, а мені хіба й ні?.. Чого ж то так?.."
Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задирку-вато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціант, що крутив-ся між столиками, з підозрінням скосив на його очі. Грицько смі-ливо глянув на його, немов хотів сказати:
"Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї да-си? Дудки, брат — права не маєш!"
Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.
"Мало тут усякої наволочі буває!.." — здавалося, казали його прищурені очі.
"Тож-бо то і є!" — подумав Грицько і заспокоївся.
Потім трохи постояв, пом'якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:
"Ну, бог з тобою — я вже і піду собі... ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся".
Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблиску-вала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзве-ніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. "Здається, ци-ганка там", — подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.
З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, пе-вне, наймичкою.
Грицько підійшов і поздоровкався.
— Здрастуйте, Музиченко! — впізнала його Галя. — А ми спускає-мося... ходіть і ви до нас!
Грицько став, не наважуючись підійти ближче.
— А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? — спитала Галя.
— Зразу вийшла. Пустяк — не задача! — збрехав Грицько: він доб-ре знав, що задача трудна.
— А я морочила-морочила голову — не виходить, так я й кинула. Думаю — хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся... Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. — Ось хо-діть-но сюди — ловко, аж дух забиває!
Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.
Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.
"Воно ніби не козацьке це діло — гуляти з бабами, ну та раз мо-жна", — подумав він.
— Ану, сідайте, я розжену санчата! — промовив він, підходячи до дівчат...
Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.
А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії... Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє...
Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню... Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби... Мармурове личко схиляєть-ся близько, голова туманіє, забиває дух... Санчата скриплять і пе-рекидаються.
Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накрива-ються санчатами. Писк, регіт — навіть не можуть з місця підвести-ся, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: "Може, це сон?.."
Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спус-тилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.
На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав "бабам" у класі руки, — тепер, немов соромля-чись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.
— Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? — лукаво закидає Галя. — Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Анд-рій...
Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько ос-тався сам і дивився їм услід.
"Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? — думає він, осміха-ючись. — Тільки ні: я тобі не Андрій". На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.
"Ну що ж — і зайду!" — подумав він.
"Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, — подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, — я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе".
Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші — здалося нудно. З голови ніяк не виходила Галя. В ушах причувалося то одно, то друге її слово; в очах блиснуть то білі зубки, то лоб, то руки. Ось перед ним у повітрі очі, а потім зразу полинули кудись далеко-далеко, аж до зорь, і дивляться звідтіль. "Та що це вона прив'язла до мене!" — осміхається собі Грицько. А із-за вітей ялини вигля-дало все йому назустріч мармурове личко й немов казало: а вга-дай, що я тобі хочу сказати, Грицю?
"Стій! Це я вже бачу, куди діло гнеться! — сперечається слабо Грицько з якоюсь силою. — Тільки ні..."
Гарячі хвилі одна за одною піднялися з грудей і залили Гриць-кові лице, голову, уші, Грицько спинився й потихеньку свиснув. Потім сів на колоду, що лежала під лісою, й закрився руками. Че-рез який час він підняв до зорь лице, засміявся й подумав: "Ну, значить, закохався!"
Мимоволі зринули в голові його товариство, безпечні виграш-ки, щирі розмови, коли не було чого ховати в душі од хлопців, — зринуло і сховалося.
"Прощайте, хлопці, — тепер уже я не ваш!" — подумав Грицько, і легенький смуток щипнув його за серце.
Знявся з місця, тихо і поважно блукав сонними улицями села. Перед ним носився образ Галі, тільки зовсім уже не тієї школяр-ки Галі, що бачив він кожного дня в класі: лице, постать, уся оде-жа од хустки, що вона завжди запиналася, і до черевиків, кожна складочка плаття, — все здавалося тепер у неї повитим якимись незнакомими йому чарами. Ходив Грицько й марив про те, як ко-лись признаються вони одно одному в коханні, марив на всякі лади, пригадуючи колись перечитані романи, вибираючи знайо-мі місця, вигадуючи фрази. Коли вони таки призналися, Грицько помітив, що він забрів кудись у мало знакоме місце села; подумав і звернув у інший бік.
"Ну, от призналися ми, що ж далі? — думає собі Грицько. — А далі, — придумає він, — ми пригорнулися і, мов на крилах, полетіли під небо; внизу видніється село, над нами зірки, а ми все линемо та й линемо..." Грицько почуває, що все найкраще, найцікавіше в їх-ньому коханні вичерпується. Рішив почати спершу з новими ва-ріаціями. Зійшов на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться.
"А чи не прихватити нам з собою Піхтіра? — думав він, ковзаю-чись і уважно дивлячись собі під ноги. — Чого ж, він гарний хло-пець, мене, здається, дуже любить... Візьмемо!" — звертається він думками до Галі.
Грицько спинився і став уявляти собі, як високо по небозводі, під самими зірками, маленькою хмаринкою несеться їх троє: він посередині, з одного боку Галя, з другого — Піхтір. Малюнок ви-йшов ефектний, і Грицько осміхнувся. Кинув ковзатись, пішов льодом.
Пригадався Піхтір — такий, який він є: от-от щось скаже.
"Ні, мабуть, не візьму я з собою Піхтіра, — думав він, ідучи по льоду, — він, бісової пари Піхтір, має погану звичку — при дівчатах плескати язиком, що спаде на губу. Краще ми так зробимо..."
Недалеко коло його по льоду попливла якась тінь. Грицько на-сторожився, став придивлятися — здається, біжить собака.
— Тю! — на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу на-вперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й ко-ротко виснула, звернула вбік і подалась швидше. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою.