Не пустимо! Не пустимо! Нізащо не пустимо!
Невідомий (загадково осміхнувшись). Прошу панів вислухати мене.
Панна Рома. І слухати не хочемо! Ви мусите в нас залишитися.
Пані Люба. Скидайте ваш плащ і будьте, як у себе. Я піду зараз накажу дещо зготувати до вечері, та будете у нас вечеряти. Стасю, панно Ромо, не пускайте пана командира, я швидко. (Пішла.)
IХ
Пан Маркел. Ні, ви вже не кидайте нас в таку годину.
Пан Стась. Ми пана командира пошануємо таким медом, що його тепер не знайти по всіх льохах на Поділлі.
Панна Рома (швидко). У вашому війську, певно, є музики?
Невідомий (сміється). Ну, то й що буде?
Панна Рома. Ми покличемо ваші музики і влаштуємо сьогодні вечірку. Гаразд? Мені чогось здається, що пан командир кохається в танках, у співах, у музиках...
Невідомий (дивуючись). Та ви часом не ворожка, паненко?
Панна Рома. А що, вгадала?
Невідомий. І танки люблю, і музики. Горе тільки, слушного часу на їх немає.
Пан Маркел (стиха, до ксьондза). Симпатичний пан.
Ксьондз. Добряга, видно. Душа!
Невідомий (до пана Стася, сухо). Маю говорити з вами в поважній справі: скажіть, ви давно арештували жінку Кармелюкову?
Пан Стась (насторожившись). Либонь, буде тому тиждень.
Невідомий. Я буду прохати вас передати в’язня моїм людям.
Пан Стась. Зараз?
Невідомий. Гаяти з цим не можна ні одної години.
Пан Стась. Залюбки і з приємністю.
Невідомий. Вона далеко сидить у вас?
Пан Стась. Ось тут, за стіною.
Невідомий. Проведіть мене до неї, я маю її про дещо розпитати.
Пан Стась. Там темно і вогко... не було куди, то ми її посадили в льох. Краще я звелю привести її сюди.
Невідомий. Я хочу говорити з нею наодинці.
Пан Стась. Гаразд. Ми залишимо вас наодинці. (Виходячи.) Зрештою, ми будемо дуже раді позбутися цього клопоту.
Виходить. За ним навшпиньках виходять пан Маркел і ксьондз.
X
Панна Рома (пильно дивиться на Невідомого). Ми з вами ніде не стрівалися, пане командире? Мені здається, ніби я вас десь уже бачила.
Невідомий. А де саме?
Панна Рома. На бенкеті у Закревських не було вас?
Невідомий. Не буваю на бенкетах.
Панна Рома. А в панів Соколовських на полюванні не були ви?
Невідомий. З цими панами я не знакомий.
Панна Рома (думає). Де ж я вас бачила? На думці вертиться...
Невідомий. Може, вам здалося.
Панна Рома (певно). Ні, ні, я вас десь бачила. Ваше обличчя занадто знакоме мені... Недавно я десь стрівалася з вами... Ось я зараз вам пригадаю... (Думає.)
XI
Увіходить Кармелиха, молода, але марна жінка; на ногах вибрязкують кайдани. Тихо стає коло дверей. Панна Рома, побачивши її, здригнула. Кидає на неї зляканий і зацікавлений погляд і швидко виходить. Невідомий, побачивши Кармелиху, мовчки придивляється, ніби впізнає, далі сідає коло столу і схиляє голову. Пауза.
Невідомий. Ти жінка розбійника Кармелюка?
Кармелиха. Я, пане.
Невідомий. За що взяли тебе?
Кармелиха мовчить.
Ти мене не бійся, молодице, а людина не лиха і поганого тобі нічого не заподію. Опісля ти довідаєшся, хто я, а тепер кажи мені всю правду; я тебе хочу визволити.
Кармелиха (заходиться слізьми). Як перед богом, як перед святим хрестом присягаюся — не буває він у мене, не бачу я його й здалеку,— ні сном, ні духом не відаю, що він у світі й робить. Я не знаю, за що тільки так знущаються з мене.
Невідомий. Чого вони хотіли од тебе?
Кармелиха. Кажуть, ніби я знаю, де він крадене ховає. Бодай уже вони стільки про свої діти знали, як я про це що-небудь знаю. Три роки минуло, як я його й у вічі бачила. Коли б уже він і зовсім був не вертався з того Сибіру — легше було б мені отут жити з дітьми.
Невідомий. Не кляни його, Кармелихо, бо він у світі теж не має долі.
Кармелиха. Отож і його таке життя у світі; цілий вік свій кайданами дзвонить... (Гірко.) Правди, кажуть, шукає... Яка тепер правда? (Брязкає кайданами.) Ось де правда... (Витерши сльози.) А ви, паночку, не в гнів вам, хто ж такий будете?
Невідомий (мовчить, далі виглянув за двері і щільно причинив їх. Підходить до Кармелихи, нерішуче). Ти ж не злякаєшся, коли я скажу тобі?
Кармелиха (стурбовано). А хіба ж ви хто такий, щоб я вас лякалася? (Приглядається, раптово здригнула — кидається до його.) Ох, моя доле! Устиме?! (Далі злякано кидається од його.) Ні, ні, я помилилася — пробачте мені, паночку...
Кармелюк (дивиться на неї з жалем). Бідна моя Марусе...
Кармелиха (знову кидається до нього). Устиме, соколе мій, навіщо ж ти покинув нас, бідних?
Кармелюк. Тихше, почують.
Кармелиха (знову сполохано одкидається). Устиме, чого ж се ти тут? Вони ж тебе знову закують! Вони ж заб’ють тебе тут!
Кармелюк (спокійно осміхається). Цього не бійся — всі вони в моїх руках. Як же ся маєш, Марусе? Горюєш?
Кармелиха. Боже, як же мені радісно і страшно... Тільки... тільки чого ти такий? Я не впізнаю тебе... Ти мов не той став?.. В тебе й мова одмінилася.
Кармелюк. Так, Марусе, я вже не той.
Кармелиха. Що ж подіялося з тобою? Од тебе, мов огнем, одкинуло мене. Мені аж страшно стає...
Кармелюк (задумано). Тепер моя доля — по світу блудити...
Кармелиха. Чого, милий? Кайданами дзвонити?
Кармелюк. Буду дзвонити, поки є сили.
Кармелиха. Та яке ж тебе лихо, яка недоля жене? Пам’ятаєш, як уперше ти вернувся з Сибіру, казав: "Кину все, буду жити по-людському!" Кидай, милий, та хоч яке-небудь знайдеш собі пристання на світі...
Кармелюк (схиляє голову). Так, так... думав колись, сподівався трохи спочити на світі... Не судилося...
Кармелиха (з надією). Чого ж не судилося? Виберемось кудись на ті далекі степи або за Дністер, будемо жити тихо, і ніхто там не буде знати, хто ти такий... (Гаряче.) Годі вже тобі, Устиме, поневірятися в світі, ти ж і так уже вік свій знівечив. Вертайся до мене... Устиме мій, рідний мій і милий! Вернися, вернися до мене, може ж, іще не зовсім пропав наш вік!.. (Пауза.)
Чути — грає сурма. Кармелюк кидається од задуми, встає.
Кармелюк. Ой, забарився я тут: треба швидше кінчати. Ось же що, Марусе: зараз мої хлопці одвезуть тебе на хутір до Шайдюка. Там буде тобі спокійно. Будеш жити там хоч і до смерті. Прощавай!
Кармелиха (хапає його за руки, з жагою). Устиме, зажди трохи. Дай же хоч я надивлюся на тебе, бо я ж бачу: не вернешся уже ти до мене. Устиме, хоч недовго поживи зо мною, хоч один рік. Може, хоч на часок вернеться те наше коротеньке щастя.
Кармелюк (твердо). Ні, Марусе, того, що було, вже не вернути. Розбили наше щастя — вдруге його не стулиш. Тепер інший шлях лежить передо мною: і не прохай, і не збивай мене, бо, може, ще й гріх за теє буде. Прощавай!
Кармелиха. Устиме, а діти? Вони ж забули вже, який ти!
Кармелюк (стурбовано). Діти? Що таке з ними? Чому ж ти про їх нічого не кажеш?
Кармелиха. Ти не питаєш — я не кажу. Думаю, може, ти й зовсім одрікся од їх. А коли б же ти знав, як вони, сердешні, дожидають тебе, як виглядають! Нема того дня, нема тієї години, щоб не питалися: "Коли вже до нас тато прийдуть?" Дверима рипне хто, під вікном застукотить — вони вже, як ті пташенята, посхоплюються, порадіють. Уночі часом прокидаються, питають: "Чи нема ще тата?" Живемо, як ті сироти, без тебе. А до того недостатки. А злидні! А неслава! (В розпачі сплескує руками.) А хоч порадь же мене, як мені з ними у світі без тебе жити!
Кармелюк (сідає знову, схвильований, погляд темніє, потирає рукою чоло). Люди нічим вам не допомагають?
Кармелиха. Люди? В домовину лягти допоможуть люди! Ніхто й віри не йме, що ти нам нічого не передаєш. Очі вибивають тими казанами золота, що ти грабуєш та нам пересилаєш. Отаку подяку маєш!
Кармелюк (хмурніє). Люди? Люди про це кажуть?
Кармелиха. Оце ж ті люди, що ти свій змарнував вік за їх, своїх дітей піднедолив. А моє життя? Скільки вже тягали мене по тих судах та острогах, не знаю, як іще душа осталася в тілі! А скільки тієї наруги, скільки знущання. Ось хоч і тепер — за що? (Плаче.)
Кармелюк (підводить голову, стиха, грізно). Били?
Кармелиха мовчить.
(Нетерпляче.) Чого ж мовчиш? Я питаю,— били тебе?
Кармелиха. Було всього... (Трохи вагається, далі рішуче оголяє руки, розстібає пазуху, показує синяки на руках, на плечах, на грудях.) Дивись: ось! ось! ось! Ізсинили всю, знівечили, як самі знали. Зробили всю, як ожина, синю. Бувають недобрі пани, скрізь на їх люди нарікають, а такого ката, як цей панич, і світ не родив. Каже: "Тобі ще не те буде, коли не скажеш, де крадене переховуєш!" Душу вже, мабуть, буде виймати з мене.
Кармелюк. Звірі! Нелюди! Чого, чого, а цього я не сподівався... Не сподівався. (Ходить, збентежений і гнівний.) Думав, із ними по-людському, бачу — ні!.. Ну, гаразд, будете ж ви знати Кармелюка. Будете знати!
Кармелиха (пильно на його дивиться, стурбовано) Устиме, що ти гадаєш робити з ними?
Кармелюк (криком). На їх звіра треба! Ката! Щоб шкуру спустив із їх! На шматки розтяв!
Кармелиха (злякано). Що з тобою діється? Устиме, мені страшно стає. Не роби цього. Не роби, Устиме! Не бери гріха на душу.
Кармелюк (запам’ятливо). Я їх живих на огні спряжу! Я їх, собак скажених, своїми руками передушу! Я їм горло зубами перегризу!
Кармелиха. Що з тобою сталося? Устиме, опам’ятайся, що ти кажеш? Господи, краще б я не казала тобі нічого... (Плаче.) Устиме!..
Кармелюк. Ні. Одна для їх, недолюдків, правда є на світі: темна ніч та гострий ніж! (Щось пригадавши.) Стій. Підожди трохи. (Гострим поглядом озирає земелля, швидко іде до столу, починає шарити в столі, далі йде до ліжка пані Люби й шукає під подушкою). Коли сам не подумаєш — ніхто не подбає ні за тебе, ні за діти, ні за твою жінку... (Виймає з-під подушок золотом шиту калитку, заглядає в неї, далі оддає жінці.) Бери! Не бійся!
Кармелиха (одступає до порога, з жахом, од махується руками). Ні! Ні! Не візьму. Нізащо в світі не візьму!
Кармелюк. Бери, тобі кажу: в тебе діти!
Кармелиха. Краще вмерти, ніж краденим жити.
Кармелюк (гнівно). Пам’ятай, що ти жінка розбійника!
XII
Увіходить пані Люба, спиняється коло дверей здивована.
Побачивши її, Кармелюк змовкає і швидко ховає калитку під полу.
Пані Люба. Здається, ви робите тут допит? Вибачте, мене не попередили, то я так і йду. Може, мені не можна сюди? Я зараз піду. (Порядкує коло столу.) Вибачте, забарилася трохи з вечерею. Затесався, знаєте, на людську якийсь заволока. Зібрав коло себе всю челядь і почав розповідати про Кармелюка такі дива, що я заслухалась якось та й забула навіть, чого пішла.