Тирлик

Зайди — медом пригощу…

При одній лише згадці про мед рішучість Тирликова м’якне, як віск. Мед він дуже любить, ласував би день і ніч —"медяник" —каже про нього бабуня.

—Такого ти ще й не куштував, —спокушає тим часом дід Ос­тап. — Щільниковий…

— А дратуватися будете?

— Сказав же — не буду!.. Перехрещуся — хочеш?..

Тирлик урешті зводить очі на голос. Дід Остап завис на во­ротях, весело киває червоним обличчям. Він геть лисий, і голова у нього так блищить, наче він її щодня мастить олією. Ніс у ді­да Остапа великий та довгий, на кінчику червоний, аж синій."Від горілки", — кажуть на хуторі, хоч давно уже його не бачи­ли п’яним: він захопився бджільництвом, а бджоли не переносять горілчаного духу. Іще подейкують, що дід Остап — характерник. Лікує одному йому відомими травами, збира їх опівночі в лісі. А то й може на­врочити — наслати хворобу чи перекинутись у вовка. Побачивши, що Тирлик повернув до воріт, дід Остап зашку­тильгав швиденько до хвіртки.

Одна нога в діда Остапа своя, другу втратив на війні й про те розповідати не любить. "Одпанахало тай усе!" — відповідав якось аж сердито. Тирлик тільки дивується, як дід Остап, отакий характерник, досі не додумався украстив когось ногу та й приточити замість отієї дерев’яної ступи. А може, уже і вкрав, тільки не хоче на люди виносити?

—Де ж це ти пропадав? —цікавиться дід, одчиняючи хвіртку. —Я за тобою вже й очі прогледів.

Проходять за хату, у садок, де стоїть пасіка. Вулики, мов ма­ленькі хатини, на високих ніжках, пофарбовані в синє, а внизу попід кожним посилано річковим піском. Від того здається, щотут і сонця удвоє більше, аніж на вулиці, воно так і пронизує на­скрізь. Пахне вощиною й медом, висне рівномірний приглушенийгул, тисячі бджіл снують туди та сюди золотистими літачками.

— Не бійсь, вони тебе не вкусять, — каже дід Остап, ведучи Тирлика до високого куреня. — Вони злих людей лише кусають.

— А я не боюся! — бадьориться Тирлик, однак щоразу втягуєв плечі голову, коли бджола пролітає мимо.

Біля куреня Тирлик сіда на пеньок, за дощаний стіл, що теж пахне вощиною й медом: аж хочеться його лизнути. Дід тим ча­сом іде в курінь і повертається з дерев’яною тарілкою.

— Ану, козаче, пригощайся!

Перед Тирликом —мед. Золотистий, запечатаний білим щіль­ник, порізаний на акуратні скибочки. Мед витікає з розрізаних навпіл чарунок, сповза на тарілку важкими золотими краплина­ми. Тирлик обережно бере першу скибку, підносить до рота.

— Смачний! Тирлик лише зітха від повноти почуттів. Мед тече йому напідборіддя, він збира його пальцем, крадькома од діда облизує. А дід виносить іще й кухоль води, і Тирликові зовсім уже свято…

— Давай мінятись носами! — раптом каже дід Остап, і Тир­лик, що потягнувся був за останньою скибкою, враз одсмикує руку.

— Не хочу!

— А то чому? — щиро дивується дід. — Дивись, який у меневеликий та гарний!.. Я тобі ще й додачі дам: відро меду…

— Не хочу!!!

Тирлик ухопився за власного носа, перелякано поблискує на діда очима. Уже і не радий, що зайшов. Цур йому, пек, тому ме­дові, коли доводиться платити за нього отакою ціною!

-Ну, не хочеш —діло хазяйське, —відстає врешті дід. —До­ їдай мед, чого ж ти?

— Не хочу! Тирлик сповза із пенька, усе ще притримуючи носа рукою.

— А цього робити не слід, каже дід. — Шматок оцей, як ти його не з їси, уві сні до тебе заявиться — душитиме. Так що не­ одмінно мусиш доїсти!

Тирлик вагається. Він би доїв, та боїться, що дід знову запро­понує мінятись носами. Врешті зважується:

— Я із собою візьму… Удома доїм…

Дід — що йому лишилося робити? — дістає шматок паперу, обережно загортає щільник. Загорта і приказує:

— Гляди ж не викинь! Як викинеш, то ніс мій одразу до тебе прилипне!

Тирлик знову лякається. Тремтячою рукою бере загорнений мед, питає в діда:

— А як хто його з’їсть?

— Отому мій ніс і учепиться!

— А вам його перечепиться?

— Аякже!

Тепер у Тирлика додаткова морока: кого пригостити оцим ме­дом. Думав, думав і врешті надумався: дам-но Котькові! У Котька ніс довгий, ще довший, ніж у діда Остапа, та ще до того ж і чорний.То Котько не буде й журитись, як поміняється носами з дідом Остапом. Баба Олька, хазяйка Котькова, недалеко й жила: через три двори на четвертий. Була наймолодша серед бабів: щоб не збре­хати, так років за сорок. На хуторі її не любили: за гострий язикі кляту вдачу. Бабуня казала, що од такої треба поли різати тавтікати. Не боявся баби Ольки один лише Тирлик. Більше того: здавалася вона йому найцікавішою на весь хутір людиною. Баба Олька воювала на фронті. "Як повіялася (бабуня так і казала, "повіялась", не пішла, а "повіялась") … як повіялася із са­нітарною частиною, то повернулася аж після війни. Наче без неїне могли тих німців і розбити. Принесла чотири медалі й маленьку дитинку. Дитину чи то їй дали на додачу, чи так уже випросила, — Тирлик не знає. Та вже й не застав дитини тієї: Тирлика ще й насвіті не було, як вона, та дитина, виросла та й подалася з хутора. Медалі ж бачив на власні очі, навіть тримав у руках: дві срібні і дві бронзові.

Баба Олька обіцяла, як Тирлик трохи підросте, по­дарувати одну на вибір. То як таку бабу та не любити? Навчилася ще баба Олька на тому фронті пити горілку. Як на­пивалася, то навішувала на груди медалі, ходила вулицею і грізно кричала:

— За що ми тоді воювали?!

У такі хвилини люди боялися і на вулицю потикатись: ще вче­питься та поб’є. Один лише Тирлик викотився якось їй назустріч.

— Ти хто?

Баба Олька, висока, костиста, нависла над ним п’яною тінню.Приглядалася так, наче досі й не бачила.

— Тирлик, — відповів незалежно. Не знав досі, що таке страх: усі баби і діди мало не молились на нього.

— Теж мені — Тирлик!.. Гостинця хочеш?

— Не хо’!..

— А чого?

— Бо ви, бабо, п’яні!

Баба Олька аж похитнулася:

— То ти отак на дорослих?.. Хто це тебе так навчив?

— Ніхто, — набурмосився Тирлик.

— Ану ходи, я тобі щось дам! Узяла за руку та й повела.

Тирлик ішов, не опирався: цікаво,що йому дасть баба Олька. А вона, ведучи його за собою, скар­жилась, наче дорослому:

— Ти думаєш, я горілку ту п’ю?.. Біда моя п’є!..

Завела Тирлика в хату, порожню, незатишну, посадила застіл. Сама сіла напроти, обперлась підборіддям на руки, дивиться на Тирлика і плаче. Тирлик совався, совавсь, а потім з ослона і зліз; так йому стало марудно!

— То я, бабо, піду. Про гостинець обіцяний уже й не нагадує. Та й баба Олька забула про нього: плаче та й плаче.

— Ви, бабо, не плачте… Подумав, подумав, що б іще сказати втішливе та, так і не на­думавшись, рушив тихенько з хати. А в дворі його перестріла бабуня. Підбігла, засапана, ухопила сердито за руку:

—Ти чого сюди прийшов?.. Щоб я тебе більше тут і не бачила!..Щоб і ноги твоєї тут не було!..

Однак Тирлик вряди-годи таки провідує бабу Ольку. Так,щоб бабуня не бачила. Баба Олька завжди йому радіє, як не знатий кому. Вгощає цукерками, дозволя скільки завгодно бавитись ме­далями. І ніколи не гнівається на Тирлика. Навіть коли бува п’яна.

Спершу, ніж гулькнути до баби Ольки у двір, Тирлик сторож­ко оглядається: чи не видно бабуні. Та на вулиці ані душі, усі абов себе на городах, або на роботі в колгоспі, тож за Тирликом ніхтой не зирить. І він уже сміливо заходить у двір. Побачивши Тирлика, баба Олька ставить на землю відро, витира об поділ руку, наче збирається ручкатись.

— Що це тебе так довго не було?.. Чи не хворів часом?

— Ні… Я, бабо, до вашого Котька, — переходить Тирлик одразудо справи. — Він удома?

— А де ж йому бути?

— А він мед їстиме?

— Їстиме… Той чорт усе їстиме!.. Учора курча живе схламав —і не скривився… А ти що, меду приніс?

— Приніс, — показує Тирлик у папір загорнений мед.

— Оце добре: собаку вгощаєш, а мені, бач, жалієш!

— Я не жалію, — відповіда Тирлик. І, дивлячись на бабин дрібненький ніс, додає: — Вам, бабо, не можна.

— А то чому? Цього вже Тирлик не може сказати. Хто його зна, як поста­виться баба до його наміру. Ану ж не захоче, щоб Котько міняв­ся із дідом Остапом носами!

— Ну, як знаєш, — каже врешті баба Олька. — Іди вже, уго­щай, раз націлився…

— Я вам, бабо, іншим разом принесу, — обіця зраділий Тир­лик і притьмом біжить до Котька.

Котько його зустріча коло будки: заліз од спеки в ним же вириту яму, тільки голова зверху стирчить.

— Хочеш меду? — пита його Тирлик. Котько, звісно, хоче. Де б це знайшовся такий дурень, що від­мовився б од меду!

— На! Котько хламкнув — тільки слід липкий лишився на долоні вТирлика. Витерши долоню об землю, Тирлик сідає в тінь і неспуска погляду з Котька: боїться пропустити ту мить, коли в со­баки появиться ніс діда Остапа.

Стікає година. Од жари, од непорушного сидіння в Тирлика починають злипатися повіки, і він їх щоразу тре кулаками, трясе головою. Котько повозивсь, повозивсь, а потім знову забився вяму — виставив наверх тільки носа. Великого, чорного, саме для діда Остапа. Урешті Тирлик не витримує: або дід Остап його обдурив, або не подіяли чари. Він зводиться, кида останній погляд на Котькаі простує на вулицю…

Бузина росте аж у кінці хутора, за крайнім подвір’ям. Цілі­сінький бузиновий ліс: забратись у нього, то не одразу додому йстежку знайдеш, чи то од того, що вона така густа й висока, чиод того, що тут уже низина, тільки в будь-яку спеку земля тут прохолодна й пухка. Тирлик не одразу пірна в густі оті хащі: ба­буня не раз страхала, щоб не лазив, бо мало якої нечистої силитам може бути!

— І вовки?

— Та, може, й вовки.

— І гадюки?

— Та й гадюки ж…

Тирлик, наставивши перед собою одкритого ножика, довго прислухається: чи не гаркне що, не шелесне? Але попереду сто­їть сонна тиша, вовки, якщо і є, то десь дрімають собі, зморені спекою, а гадюки позабивалися в нори. І Тирлик уже сміливіше лізе в повні зеленого мороку хащі. Урешті він знаходить те, що йому потрібно, — прямий, як стріла, стовбурець, не дуже товстий, але й не тонкий — саме на пукавку. Прискіпливо його оглядає і починає зрізати. Порався Тирлик не так щоб і довго, а все ж довелося помо­рочитись. Ножик хоч і новий, та не дуже щось гострий, а туті незручно: обступа з усіх боків бузина, тисне, муляє — не дає різати. Тирлик уже і лягав, і навколішки ставав, поки-таки зрізав.Ну, а витягти стовбурець з хащів та обрізати його зверху —то вже півбіди.

Повернувся додому якраз на обід.