Він оглянувся і одразу ж наткнувся на погляд жінки, яка стояла позаду, і той погляд різонув його, наче ножем.
Василь Гнатович похитнувся, наче його зненацька вдарили. Одвернувсь, зіперся на ціпок. "Що це?.. Хто вона?.. Ні, це мені здалося!.." — Хоч уже знав: не здалося, очі аж палахкотіли ненавистю, вони пекли його й зараз — у сіпшу, в потилицю, він міг би напевно сказати, куди вона зараз дивиться... "Та ні, цього бути не може! — Василь Гнатович подумати не міг, щоб хтось його отак ненавидів...— Дурниця якась! Божевілля! Просто жінка чимось знервована... На когось, може, розсердилась, а мені здалося...— заспокоював себе, але погляд пік та й пік йому спину.— Це хвороба... Й досі хвороба... Ху ти, що вона може зробити з людиною!.." Василь Гнатович мусив-таки оглянутись — пересвідчитись, що то йому здалося, але боявся знову обпектися об ті очі.
Врешті, наважившись, оглянувся ще раз.
І знову, мовби на ніж, наткнувся на погляд жіночий.
Вона дивилась на нього поглядом того, хто розстрілює,— нещадно, незблимно, з такою жагучою ненавистю, що Василя Гнатовича так жаром і обдало, і він, не витримавши, одвернувся, але від того стало не легше: очі знову пекли йому спину. Вже пе було сумніву, що той погляд не випадковий: жінка дивилася саме на нього, йому адресувала жагучу ненависть.
"Та що ж це таке?.. Господи, що ж це?!"
Лишатися в черзі вже не міг. Хвороба наче знову повернулась до нього, всередині заворушилося, зібгалося, стиснулось, перед очима попливло-попливло, затремтіли коліна. Боячись, що він от-от упаде, Василь Гнатович вийшов з черги, притулився до ятки: учепитися, обіпертись, перестояти — ні про що вже більше не думав, і тут йому в спину, у вуха ударив пронизливий, ненавистю загострений голос:
— Не давайте йому поза чергою!.. Звикли без черги!
Кричала та жінка: Василь Гнатович міг би заприсяг-тися, що тільки вона.
Хтось їй відповів, що навіщо кричати, не бачите хіба — людина ледь на ногах тримається.
— Прикидається, щоб без черги пролізти! — закричала жінка ще дужче.
— Та побійтеся бога — отаке на чоловіка казати!
Черга заворушилася, загаласувала, наче заведена, одні
нападали на жінку, інші її підтримували, люди стьобали одне одного дошкульними словами, крику не жаліючи,— Засиль Гнатович поспішив забратися геть.
Знову йшов вулицею — не йшов, а волікся. Опиравсь па ціпок, порожній бідончик бив його в ногу, а в спину штовхали сердиті голоси.
— От...— сказав Ліні.— Набрав молока...
Т кинув порожній бідончик.
Дружина жахнулася, звісно:
-— Що сталося, Ііасю?.. Та па тобі помає лиця!
Ііаси.ш, Гнатович, пі слова більше не сказавши, пройшов важко до спальні, як був у костюмі, упав па ліжко. Все у ньому застигло, не хотілося нікого бачити й чути, билося тільки одне: "За віщо?"
Дружина метушилася наполохано, наливала якісь ліки, і щоб тільки одчепитись од неї, Василь Гнатович випив, знову ліг, стуливши міцно повіки, а вона все допитувалася, що, може, він хоче заснути, наче не бачила, що він уже й очі заплющив,— врешті таки догадалася вийти, спасибі й на цьому, двері хоча б зачинила! Василь Гнатович із злістю подивився на одчинені двері, йому вже здавалося, що дружина те зробила навмисне,— о господи, й померти спокійно не дадуть! — але зачиняти двері не став, бо для цього треба було зводитись, а йому зараз хотілося одного: заплющити очі й померти. Зникнути з цього незатишного, злого, осоружного світу, де люди ненави-
дять одне одного. Він застогнав, пригадавши крик жінки й цовні жагучої ненависті очі...
Хтось подзвонив (Василь Гнатович аж здригнувся), хтось прийшов, слава богу, не до нього, бо пішли одразу ж на кухню. І забули ж, звісно, причинити за собою двері. їм аби язики почесати, а що людина хвора, те їх не обходить. Ну, нехай та, чужа, а Ліна... Невже вона не розуміє, що він прагне зараз лише одного: тиші й спокою?
Жінка торохтіла, Василь Гнатович упізнав її по голосу: дружина бухгалтера Паїеія Федорівна, така ж бодня з квашнею, як і її чоловік, все за серце хапається, бо хвора. А плескать язиком, бач, не хвора: Василь Гнатович ненавидів тепер усіх на світі жінок, а особливо оцю, Паї-сію Федорівну.
Згодом, слава богу, пішла — щоб ти більше сюди й не верталася! А в дверях з’явилася дружина (вона таки його доконає сьогодні!):
— Васю, не спиш?
— Ні,— відповів непривітно.
— Ну, як тобі?
Підійшла, поклала на лоба долоню. Долоня прохолодна й приємна, але Василь Гнатович навіть цього не хотів од дружини: мотнув головою, скинув геть руку.
— Як ти себе почуваєш?
— Ніяк! — буркнув не дивлячись. "Ох, одстаньте від мене, дайте спокійно померти!"
— Чому ти мені не розповів?
— Що саме? — спитав роздратовано.
— Те, що сталося в черзі.
"Ага, таки принесла на хвості!" — подумав про дружину бухгалтера.
— Нічого було розповідати!.. І взагалі, дай мені спокій...
— Ось я піду й добре її вибатькую! — В голосі спокійної, завжди врівноваженої Ліни бринять гнівні нотки.— Як вона посміла?
— Не смій! Чуєш, не смій! — Бракувало, щоб дружина пішла сваритись. Потім запитав її вражено: — Ти її знаєш?
— Ще б не знати! — пирхнула сердито дружина.— Разом колись працювали... Соплячка, в підметки не годилася, а дерла носа, наче щось путнє. Ось я їй!..
и
— Не смій! — знову сказав Василь Гнатович.— Я забороняю, чуєш?
— Оце добре: вони нас ображатимуть, а нам і рот® розтулити не можна!
— Образили ж не тебе — ти й не мішайся... Я сам якось раду дам...
Дружина, насуплена, вийшла, навіть двері цього разу причинить не забула, тиша врешті залягла в кімнаті, і від неї побілішали стіни, посизіли вікна. Загурко незчувсь, як заснув (мабуть, подіяли ліки, що наковтався), але краще б не спав: прокинувся весь мокрий од поту, липкого, бридкого, а голова розболілася, як на похмілля. Довго лежав, не в силі поворухнутись, потім примусив себе таки звестися, скинути костюм, краватку, сорочку, знайшов таблетку, розжував і ковтнув. Таблетка була гірка, як смертна кара, але Василь Гнатович навіть не скривився: стільки перепив-перековтав різної погані, що давно уже звик і до гіркого, й до пекучого. Знову ліг, заплющив очі, розслабився, чекаючи, поки вгамується біль.
Прочиняючи обережно двері, двічі заглядала дружина — Василь Гнатович обидва рази вдавав, що спить, і таки справді заснув, і це був важкий чорний сон, який несе не полегшення — втому. Йому снилося щось і не спилося, марилося й не марилось: щось розколошкане, каламутне, важке та гнітюче огортало його, засмоктувало в себе й душило, а він ніяк не міг вирватись: хотів проснутись і по прокидався. А коли нарешті прокинувся, то і'олова вже не боліла, але була важка та несвіжа, і все тіло розбите, і настрій такий, що хоч одразу в зашморг. Уже й не вставав, поїв прямо в ліжку, щоб тільки одчепилася дружина, чекав, щоб швидше скінчився цей день, а коли дочекався, коли й вечір минув, і Ліна, натомлена, лягла й одразу ж заснула, для нього настала ніч іще важча, ніж день, бо знову думав про жінку в черзі, знову чув її крик, бачив її очі, повні жагучої ненависті.
І ніяк не міг зрозуміти, за віщо вона його так ненавидить.
Міг би заирисягтися, що ніколи з нею не зустрічався.
А в підсвідомості, в найглухішому закутку якомусь ворушилося настирливо: таки десь зустрічався. Мусив зустрічатися, бо не може людина отак, ні з сього ні з того, зненавидіти іншу.
Вранці спитав дружину:
— Ти знаєш, де вона живе?
— Ти що, в гості до неї збираєшся?
— В гості.
Щ Ліна одразу ж стала відмовляти: та забудь ти про це! Якась дурепа щось там сказала, а ти отак караєшся! Як усе брати до серця, той жити не можна! Але Василь Гнатович стояв на своєму: обов’язково мусить дізнатися, звідки така ненависть. Ну як вона не розуміє цього?
— Чи ти хочеш, щоб я швидше помер? Тоді давай, добивай!
Врешті Ліна здалася: розповіла, як пройти до будинку, в якому жила ота жінка.
— Давай я хоч проведу.— Боялася, певне, що він і не дійде.
— Не треба, я сам!
Вийшов роздратований: ну й ці жінки!
Було ще рано: Василь Гнатович і підхопився раніше, щоб застати ту жінку вдома. Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі,— вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина. Якби це було вчора, Василь Гпатович обов’язково зупинився б спитати, що він ото робить (любив поговорити з дітьми), але зараз поспішав, боячись запізнитись.
Будиночок з найшов одразу ж. Колись, проходячи повз нього, він зупинявсь мимоволі. Та й трудно було не зупинитись: невеличкий, ошатний, стояв він на моріжку такий кокетливий, що й усміхнутись хотілося. Одразу ж видно було, що його будували не абияк, а з любов’ю великою — будували, немов малювали, і ось він стоїть, дзвінкий та веселий, світлими фарбами сяючи. Василь Гнатович постояв вагаючись, йому не вірилося, що ця жінка живе в такому будинкові (уже знав од дружини, що чоловік її півроку тому вмер, що вона живе з дочкою удвох. "Дочка доросла?" — "В першому класі, здається".— "То вона ще молода!" Досі думав, що мав справу з літньою жінкою). Василь Гнатович постояв вагаючись, уже й боячись наступної зустрічі й можливого крику, уже й думка майнула, чи не краще повернути назад, поки не пізно, та пригадав ніч минулу і скільки таких ночей ще чекатиме на нього, отим криком отруєних,— рішуче насупився й повернув до будинку.
Поки виліз на пагорб, став увесь мокрий. Спускався, мовби нічого, хвороба таки одступилася наче, а тепер знову огидна кволість, і в очах тьмяніє. Але перепочивати не став (здавалося, що весь виселок дивиться в спину), зайшов одразу ж у сіни.
Постукав у двері.
— Зайдіть!
Голос веселий, дзвінкий: Василеві Гнатовичу здалося, що він помилився адресою.
— Та заходьте ж! — гукнули ще веселіше.
Кімната була залита світлом, яскравим, нестримним, що лилося весело у вікна,— світло так і хлюпнуло в обличчя Загуркові, так і вдарило в очі, і він, осліплий, якусь мить нічого не бачив. А коли призвичаївся, то вгледів посеред кімнати, на барвистій доріжці, жінку в яскравому одязі, а поруч дівчинку в шкільній коричневій формі, з яскраво-червоним бантом на чорнявій голівці.