Він обійшов її навколо. Час од часу бився носом об берег. Здавалось, він шукав відсіля виходу в море.
Та вихід був завалений. Навіть вельбот ледве зміг перебратись через замілену протоку.
Хлопці протягли свій човен через ту протоку, що залишилась між бухтою та морем.
"Погонич блакитного кита" стиха рокотів своїм мотором. То була його перемога.
Двоє людей надзвичайно раділи з тієї перемоги. Це були Офіура та Темар.
— Тепер, — казав зоолог, — я напну на березі цієї бухти намет. Буду проводити науково-дослідну роботу. Я докладно вивчу цього звіра, його життя, його звички.
— А чи не можна, — питав Темар, — приручити кита? Зробити його свійською твариною?
— Спробуємо, — сказав зоолог.
— Го-го-го! Хлопці, тоді ми станемо пастухами китів! — гукав Анкауге.
— Я б їх привчив припливати до берега, як у дзвіночок подзвоню, — пропонував Ейпин.
— Тільки тоді не дзвіночок, а дзвін такни, як гармата, доведеться ставити, — зауважив Тайо.
— А давай спробуємо йому посвистати, — подав думку Анкауге і заклав пальці у рот:— Ф'ю-ю-ю-ю!
— Ф'ю-ю-ю! Ф'ю-ю-ю! — допомагали Анкауге, Темар та Ейпин.
З води висунулась голова кита. Він дивився на берег, наче прислухаючись до свисту.
— Чує! Чує! — закричали всі разом. Кит знову сховав голову у воду.
— Ну, а тепер, — звернувся до всіх Офіура, — їдьмо похвалитись нашою вдачею капітанові.
Темар першим зійшов на вельбот.
1933