А про що я кажу? Про Землю. Це ж великий космічний корабель, і всі люди — космонавти. В ескадрі, яку Сонце веде на просторах Всесвіту, Земля — най-краще устаткований корабель. Які багаті палуби і трюми! Які розкішні басейни! Це не те, що твій Місяць — ні атмосфери, ні води…
Геннадій дав волю своєму красномовству. Хлопець і так був не з мовчунів, а тут ще кортіло похизувати-ся перед дівчиною. Часом і Ярині вдавалося вставити слівце, але вона охоче слухала. Геннадієві балачки відвертали її від нелегких думок про посадку "на борт великого космічного корабля", заглушували тривожні передчуття.
Висмоктавши із тюбиків "обід", Геннадій комічно заплямкав і сказав:
— Калорії… А на смак наче зубна паста. Ось побачиш, яка смакота на Землі! Підемо в ресторан…
Дівчина відчувала — Геннадій і сам побоюється, може, тому й словами сипле. Зітхнула:
— Скрізь побудемо на зеленому вашому… твоєму кораблі. Якби тільки…
Та як не готувала себе Ярина до приземлення, воно виявилось у сто крат страшнішим і тяжчим.
— …Просьба до пасажирів зайняти положення "лежачи".
Ярина дивилася на плафон, і в міру того, як її голова наливалася свинцем, світло плафона пригасало, тьмарилось і нарешті погасло. Тіло терпло, німіло від жахливого болю, Ярині здалося, ніби на неї обвалилася гора. Відчуття болю зникло, тільки перед очима плавали чорні плафони, і з них падали снопи чорного промін-ня. Оце і є смерть? А що ж буде…
Ракета ввійшла в густі шари атмосфери, і навстріч їй шугнула Земля.
IV
Перше, що почула Ярина,— монотонний, заспокійливий шум. Наче їй щось шептало: спи, спи, спо-чинь…
Розплющила очі — над нею похитуються густолисті крони дерев, і крізь те зелене мереживо голубіє якесь незнане видиво. Небо? Невже то небо?
Зажмурилась, розплющила знов — не зникає. Дерева похитуються під вітром, шумлять, а воно — глибо-ке, бездонне — обіймає все: і гаї з їхніми шумами, і моря, і гори… Яке ж воно прекрасне…
Ярина дивиться і п’є, п’є небесну голубінь, і їй легшає в усьому тілі. Ой, як ніжно колихають її долоні Землі! Глибоко в небі зринають якісь темні грудочки. Птахи ширяють, ну, звичайно ж, то птахи. Ось вони спус-тились нижче. Крила, крила… Це ж чудо природи…
— Ожила! Чуєте, вона розплющила очі!
Чий це голос? Хто це говорить? Ярина силкується щось пригадати, але ніяк не може зосередитись. Поряд гомонять, вона пробує повернути голову, і, коли це не вдається, скошує очі, щоб таки побачити, хто тут є. Нікого не видно, тільки дерева із світло-коричневими та білими стовбурами. Поміж гіллям пурхають пташки, в деяких червонясті вола, а на самісінький вершечок білокорого дерева сів довгохвостий білобокий птах, гойдну-вся кілька разів, заскреготав і полетів геть. Ярина проводжала його поглядом, і нараз їй здалося, що й дерева рушили вслід за тією птицею.
М’який поштовх. Над нею схилилося чиєсь обличчя. Сивуваті брови, примружені очі.
— Як ви себе почуваєте?
Ярина хоче сказати, що їй хороше, гарно, але слова застряють у горлі.
— Не хвилюйтеся, бачу — все йде на краще.
…Сім днів і сім ночей в Інституті космічної медицини йшла боротьба за життя юної селенітки. Коли дів-чину винесли з ракети, серце її зупинялося, пульс був ниткоподібний. Посинілі губи не ворушилися, очі не реа-гували на світло.
— Шок.
— Лице Гіппократа.
І Геннадій бачив тінь смерті на Ярининому обличчі, але короткі фрази, якими перекидалися лікарі, вці-ляли йому в самісіньке серце.
— Вона житиме?! Скажіть: житиме?
Лікарі знизували плечима. Шансів мало, ну, просто вони мізерні, майже нуль. Але…
І ось спрацювало оте саме "але". Усмішка на обличчі старого лікаря — батьківська, любляча, підбадьор-лива — та ще доброта в його вицвілих очах додали Ярині сили.
— Мені добре, — спромоглася вимовити. — А що це за ефекти? — Ярина обвела поглядом шумливі кро-ни дерев.
— Ефекти? — Обличчя старого лікаря знову засвітилося усмішкою. — Ні, все це так і є. І дерева, й не-бо… Увечері побачиш і свій Місяць. Тут ніяких декорацій немає, дівчино. Бо хіба ж є кращий лікар, ніж сама природа?
Отак почалося знайомство з ласкавим і грізним світом Землі.
Ярині розповіли, як її, майже безнадійну, доставили сюди, як почали лікувати за спеціальною методикою і що лікарняним ліжком для неї є озерце між деревами, а в ньому — цілюща вода… І повітря, насичене фітон-цидами, напоєне ароматом трав, і голубінь неба — все тут допомагає заспокоїти біль, впоратись з тими руйна-ціями, які заподіяло перевантаження.
З кожним днем Ярині кращало, та й лікарі обнадіювали: скоро наша русалочка вийде на берег!
— Відбувається адаптація організму, дівчино, — говорив старий лікар. — А потім одягнемо костюм з корсетом, уже замовлено…
— І я зможу ходити?
— Авжеж. Спершу, мабуть, на милицях. А потім, коли хребет зміцніє… Резерви молодого організму ве-личезні.
Ярині кортіло дізнатися, чи він так і думає, чи всі ці заспокійливі розмови — лише психотерапія. Зосере-дилась, але ніяких інших думок не сприйняла. Виходить, слова ідентичні думкам, це ж добре! Очі їй повнилися блиском, життям. А як зраділа, коли нарешті було дозволено відвідини Геннадію!
— Та ти й справді живеш, як русалка! — Хлопець став під березою, щоб Ярина могла його бачити. — Можна, і я до тебе?
— Русалки ж топлять — не боїшся? — кволо усміхнулась Ярина.
— Ба не боюся, — весело відповів Геннадій. — Ти ж мене любиш!
Дівчина зашарілася, повела очима навколо: чи ніхто не чує?
— Не лякайся, тут нікого нема, — продовжував зухвалець. — Вони ж знають, що ми закохані, от і…
Отак, жартуючи, Геннадій освідчувався в коханні, а дівчину обсипало жаром, їй здавалось, що він просто кепкує, бо навіщо йому отака руїна? Але як не зосереджувалась, прихованих думок не вловила.
— Ти в цьому плавучому мішку, Яринко, немов оранжевий кокон…
— А… а можна хоч трохи помовчати?
— Для тебе я згодний на все! Мовчу. Послухай тишу, вона теж…
— Ну, я ж прошу, Гено…
Хлопець затулив собі рота долонею і стояв, кидаючи на Ярину сміхотливі погляди. Вона не відводила очей, дивилась пильно, аж брови їй збіглися над переніссям, та марно — "радіостанція" мовчала.
— Ти чимось невдоволена? — Геннадій опустив руку. — Що тобі сказала тиша?
— Підійди ближче, посидь коло мене.
Юнак умостився над самісінькою водою біля її узголів’я. Лице його спохмурніло.
Минала хвилина за хвилиною, а тиша так нічого й не сказала Ярині. Дівчині стало ясно: вона втратила такий дарунок природні Аж лячно — тепер вона зовсім беззахисна, немічна… 1 Геннадій її не любить… Авжеж, не любить… Чемність та ще, може, жаль… Жаль до інвалідки…
— Ну, що, вже можна говорити? — обізвався Геннадій.
— Не треба.
— Що з тобою, люба? Губенята надулися, очі сполохані. Чому б то?
Грайливо-насмішкуватий тон ще більше роз’ятрив серце дівчини. Змусила себе мовчати. Заплющила очі й так лежала, мов мумія.
Геннадій устав, постояв ще трохи. Намагався "розворушити" Ярину, але вона не обзивалася. Юнак зни-зав плечима та й пішов, міркуючи про таємниці дівочого характеру. Ну, чого б ото? Чим він її образив?
На терасі клінічного корпусу біля столика з апаратурою сиділа медсестра — літня жінка з посрібленим волоссям. Вона привітно поглянула на Геннадія і спитала:
— Ну, як там наша Яриночка?
— Чогось не в гуморі.
— Глядіть, — жартівливо посварилася медсестра. — На екранах сплески — чи не сердечні діла?
— Сердечні? При чому тут цей насос?
— Який насос? — здивувалась медсестра.
Геннадій скривив обличчя усмішкою:
— Серце, хіба ви не знаєте? Це ж просто насос, його функція — перекачувати кров, та й тільки.
— Та й тільки? — здивувалась жінка. — Е, ні…
— Це ж наукове визначення.
— Визначення… Функція… Дуже мудрі ви стали. — Медсестра замовкла, тривожно поглядаючи на зе-ленкуваті миготливі екранчики. Обличчя їй враз пополотніло: — Ой лишенько! Що сталось?!
Прожогом кинулась із тераси, чимдуж побігла до Ярининого озера. Геннадій — за нею.
Втонула! Яскраво-оранжевий спальний мішок просвічував з глибини, ніби там палало багаття.
Медсестра, як була в халаті, так і стрибнула в воду.
V
Майже тиждень Геннадієві не дозволяли побачення з Яриною, мотивуючи відмову її тяжким станом.
— Та їй тільки полегшає! — запобігливо усміхався юнак, щасливий з того, що життя селенітки врятоване.
— Бач, ви легковажите словами… — втомлено вимовив старий лікар. — А слово — як вогонь, може зі-гріти й обпалити.
Геннадій перестав усміхатися, заговорив іншим тоном:
— Чи я не знаю психічної сили слова? От ви порівняли з вогнем. Гарно, хоча й не оригінально. Та я й не розмовлятиму — хочу змалювати її. Нащо ж я прихопив мольберта?
Старий лікар спочатку нехотя, а потім з цікавістю слухав просторікування юнака, спостерігав, як він час від часу поглядає у вікно — туди, де в затінку поблискує озерце. Що він думає, цей хлопець? Чи хоч розуміє, що Ярина, ця селетінка — новий різновид homo sapiens і на Землі жити не зможе? Такі зовсім різні… Чи саме в Цьому і причина?
— Звичайно, ви можете розмовляти з нею про що завгодно, — нарешті обізвався старий лікар, — та тіль-ки не травмуйте…
— Серця?
— Я хотів сказати — нервової системи. Це дівчина незвичайна… Спроба самогубства свідчить про слаб-кість нервової організації. А обставини тяжкі… На Землі для неї оптимальних умов немає і не може бути, пове-ртатися на Місяць боїться і не хоче — скафандри і тунелі остогидли до смерті, хіба, каже, там життя?
— Та я ж несу таку радісну новину, що вона затанцює! Чи вже сказали?
— Про що? — скинув густими бровами лікар. — У нас була тяжка ніч…
— Та про ухвалу Організації Об’єднаних Націй. Прийнята одноголосно… Е, та ви, бачу, не чули. Чи не звернули уваги? Схвалено генеральний план опанування Місяця!
Лікар підвів сиву голову і, немов хлопчак, протер кулаками очі.
— Ага, так. Це добре, дуже добре. Ідіть до неї, юначе, ідіть. — Він підвівся і, підійшовши до Геннадія, поклав йому руку на плече. — А позитивні емоції теж… треба прийнятними дозами… Психіка також потребує гігієни.
— Ну, а як же! — Хлопець уже опинився на порозі. — Доза, норма, порція, міра — це ж запорука здоров’я!
Старий з усмішкою дивився вслід юнакові. Зелений ще, в кишеню за словом не лізе, а глибини поки що немає… Чомусь стало трохи сумно і… заздрісно. Махнув рукою, наче відганяючи осу, і почав стягувати з себе халат.
— Добрий день!
— Здрастуй.
Геннадій одразу помітив, як змарніла Ярина.