Побуду з вами тижнів два перед Антарктидою.
— Тато за тобою скучив.
— Я теж за ним скучила. Як там ваш заповідник?
— Все гаразд. Там такі бізони…
Кларі було приємно розмовляти з матір’ю, дивитись у її примружені очі (для передачі зображення вона мусила яскраво освітлювати себе), слухати її ніжний голос. Мама розпитувала про все, але про сьогоднішню подію — ні слова. Сонечко, а не мама!
— Ой мамусю, очі заболять, досить уже нам. Спасибі, рідна, до зустрічі!
— Будь здорова, доню!
Зображення взялося тьмавістю і зникло. Клара підхопилася, потягнулася, вигинаючи руки і плечі. Спитала:
— Басейн готовий?
— Так, — відповів динамік. — Яку дати температуру?
— Зробіть… — Клара по-дитячому прикусила губу. — Зробіть шістнадцять!
— Будь ласка!
V
Ах, цей басейн! І що він тільки робить з людиною!
— Слухай, та тебе не впізнати… — каже Віра, поглядаючи на подругу лискучим воловим оком. — Коли б ти жила в двадцятому столітті, була б… Зажди, як це вони казали? Ага, кінозіркою. Чи це в тебе ще не прой-шло збудження від того інциденту?
— Не треба про те, Віро.
— Чому? — В голосі подруги звучало щире здивування. — Я не вважаю, що цей вчинок завдав тобі мо-ральної шкоди. Це ж кохання, Кларо!
— Дикість, а не кохання.
Вони сиділи, точніше, напівлежали на кушетках верхньої тераси.
— Ех, Кларо, Кларо… Як часто ми розминаємось із щастям. Недавно ми реставрували найдавніший фі-льмовий примітив: дві дівчини закохуються в одного юнака. Інтрига, боротьба, переслідування.
— Зараз не той час, — обізвалася Клара.
— А що ми знаємо про той час? — вголос міркувала Віра, замислено дивлячись у вечорові сутінки. Очі схоплювали і тіні, і місячне сяйво, і гаснучу заграву на заході. Чомусь їй пригадалися рядки давнього поета про холодну дівочу душу: "Без запаху краса і сяйво без тепла"…
Люди завжди були приблизно однакові.
Розповідаючи про реставрований фільм, Віра все зітхала, висловлювала свої жалі, симпатії до далекої доби бурхливих людських почувань. Подруги розмовляли, не вмикаючи освітлення. Лагідна вечірня темрява ім-понувала бесіді, надавала задушевності. Часом дівчата замовкали, кожна думаючи про своє.
Голос пенатів порушив мовчанку:
— Никифор Ярковий просить дозволу сказати кілька слів.
Клара розгубилася, замахала руками, наче пенати могли побачити ці жести.
— Ні, ні! Це неможливо.
Подруга насторожено підвелась, у великих її очах відбилася цікавість. Вона рішуче промовила:
— Скажіть, з ним хоче поговорити Віра. З’єднайте з Рожевою залою, я зараз спущусь.
Віра швидким кроком попрямувала до ліфта, а Клара підійшла до балюстради, обіперлась об неї грудьми і безтямно дивилася в нічну імлу. В голові — хаос думок. Вона намагалася впорядкувати їх і не могла. Це ж тільки подумати: після всього, що сталося, він хоче "сказати кілька слів"! Клару аж пересмикнуло.
Повернулася Віра. Клара нічого не питала. Віра помовчала, нарешті видихнула:
— Він тебе любить, чуєш? Дуже любить.
VI
"Що зі мною діється? — думав Никифор, блукаючи в саду перед початком засідання "Калейдоскопа". — Сприймаю світ інакше… Нерви оголилися, чи що?" Усвідомлення цього наповнювало груди радістю, піднесеністю. І зелене полум’я трави, і дерева, що вмочили гілля в прозорість неба, і птиці, і сонце, що вже золотіє у млі,— все стало якимось ближчим, співзвучним. Реакція краси… Так, так, усе випромінює красу, світ повниться красою, і душа відчуває її, коли настроєна на ту саму хвилю.
Якийсь жучок переповзав стежку. Никифор зупинився, присів, щоб краще побачити. Теракотовий, складений з овалів, трикутників і трапецій, виставив, звичайно, антени — одержує інформацію про середовище. Ну, рухайся вже, рухайся, мабуть, і в тебе є свої клопоти. Помітив на яблуні пташину — маленька така, жовто-зелена кофтинка, чорний крават на шиї, — водить голівкою, попискує. Скаржиться на самотність… "Ну, це вже в мене сентименти, — майнула думка. — Може, їй просто попалася гіркувата личинка, от вона й пищить. А самотність тут ні до чого". І одразу ж: "Не хитруй із собою. Пташина самотність — це тільки асоціація, ти ж увесь час відчуваєш власну самотність… Ну й що? Нехай!" Озирнувся навколо — і вже нічого особливого не побачив. Сад як сад і ранок як ранок. Пора на засідання "Калейдоскопа"…
До зали Никифор зайшов не так, як раніше, — твердо ступаючи по сірому пластику, весело-іронічно по-глядаючи на товаришів: ану, які розуми тут зібралися? Ні, сьогодні навіть після прогулянки він щулився, відчу-вав незрозумілий острах і не міг його подолати; опустив очі долу, ступав невпевнено, як на слизькому. Давно, коли Никифора ще й на світі не було, в цій залі справді стояв підсвічений циліндр калейдоскопа, що показував усе нові й нові форми, сполучення барв. Отак і вчені, що збиралися тут, мусили подавати нові й нові ідеї. Нарешті хтось спостеріг, що калейдоскоп забирає багато уваги, і подав ідею: прийняти його звідси. "Колективний мозок", тобто всі учені, погодився, і відтоді барвистий інструмент перенесли до дитячого закладу, але назва зали так і залишилась.
Никифор сидів, не дослухаючись до притишених розмов. Головне — в нього є оригінальна, досить-таки абсурдна ідея! Він давно готувався до її обговорення. Він так і скаже: магнітне поле Землі витворюється не ві-домою досі матерією. В Антарктиді в районі геомагнітного полюса діє постійний природний генератор магніт-ного поля. От і нехай подискутують! Хоч і висміють, але в "аналітичний циклотрон" ідея буде передана. Всім стане ясно, що ні про яке розтоплювання криги Антарктиди не може бути й мови. Це ж природний панцир, кожух магнітного джерела!
Як це спало йому на думку? Переглядав якось спеціальний фільм (Земля, сфотографована з космосу крізь різні фільтри), отоді й впало йому в око: занадто вже концентроване, сказати б, гіпертрофоване нагромадження криги в Антарктиді. Жоден із механізмів виникнення такого могутнього льодяного покриву не здавався Ники-форові переконливим.
Мелодійно дзенькнув годинник, і гамір у "Калейдоскопі" почав ущухати. Черговий керівник, підійшов-ши до великого, на всю стіну, чорного екрана, проголосив:
— Почнемо! Сьогодні в нас тема: Антарктида і перспективи її використання.
Назва теми білими похилими літерами прорізала середину екрана.
Деякий час чулося тільки покашлювання. Хто почне? Никифорові кортіло першому кинути свою ідею на екран, вже й слова вертілися на язиці, але тут прохопився сміхотливий Микола Макодзьоб:
— Пропоную прорізати в товщі криги тунелі, зали, галереї найрізноманітнішої форми і величини, відтворити там найславетніші архітектурні споруди з давнини й до наших днів, одне слово, зробити КЕР — Конти-нент Екскурсій і Розваг!
Як тільки електронний перетворювач почав фіксувати Макодзьобові думки на екрані, назва теми попли-вла вгору і зупинилася під верхнім пругом. Там вона й залишалася протягом усього семінару, а текст виголо-шених ідей стояв перед очима до чергової пропозиції. З екрана їх списував так званий Акумулятор ідей, яким користуються вчені з "аналітичного циклотрона". Списувати було що. Пропозиції так і сипались:
— Використати як рибний холодильник!
— Переправити кригу на Місяць!..
— Перекинути на Марс…
— Залишити статус кво, аби не порушилася біосфера.
— Рівень світового океану понизився, доцільно розтопити кригу Антарктиди…
"Розтопити, розтопити…" Тільки це слово й кидалось у вічі Никифорові, тільки воно, здавалося, й сікло чорний екран: "Розтопити, розтопити…" І він заговорив, дихаючи просто на сіру сіточку свого електронного перетворювача:
— Антарктиду слід розглядати в комплексі з магнітним полем Землі. Це поле створюється не відомою досі матерією, поклади якої втушковані товщею криги. Точка, де є магнітний полюс…
На мить він кинув погляд на чорний екран. Що таке? Там світиться попереднє висловлювання: "…розтопити всю кригу Антарктиди…" В чім річ? Його перетворювач зіпсувався? Окинув поглядом колег — сидять, не дивлячись в його бік, жодна голова не повернута до нього! — і обличчя обдало жаром. Отже, й тут ігнорація! Ніхто не хоче його слухати, апарат відключено… Авжеж! Никифорові хотілося закричати, вигукнути щось лайливе, викинути на ці голови всю свою пекучу образу. Але він тільки стиснув зуби й промовчав. Рука, в якій тримав трубку перетворювача, шарпнулася сама собою, проводок обірвався. Кинув трубку під ноги і про-жогом подався до виходу. Жоден із його товаришів не сказав ні слова, наче це був не він, а привид, якого ніхто й не бачив. І Микола… Навіть він не обізвався! Ну, гаразд, гаразд, заждіть, ви ще почуєте Никифора Яркового!
Груди розпирало обурення, був такий приголомшений, що замість піднятися до ангара, погнав кабін}’ ліфта вниз і опам’ятався десь на кілометровій глибині. Діставшись нарешті до свого "Електрона", не знав, куди податися. Все стало йому байдуже. Ввімкнув апарата, аби відірватися від землі. Довго летів понад хмарами, нарешті побачив ліси, луки і опустився. Кущі були такі густі, що в них сховався його кулястий літальний апа-рат.
Вибрався назовні і пішов, набираючи в груди густого повітря, настояного на травах, на перепрілому лис-ті, насиченого всіма лісовими запахами. Легко, гарно. Розкинувши руки, як для обіймів, упав на землю. Густі стебла пружинили під ним, обдавали запашним теплом. І якось одразу полегшало на душі, все, що трапилося досі, віддалилося, невиразно маячило десь далеко-далеко на обрії свідомості. Ех, як тут добре! Лежати б отак вічність, слухаючи нечутні шерхоти трави. Втекти, втекти від усіх до Природи! Тут немає ніяких приписів: жи-ви, не залежний ні від чого і ні від кого. Хіба він не має права вибору? І хто доведе, що це — гірший варіант?
VII
Клара сіла в геочовник під Карпатами. Не зупиняючись і на секунду, виповнений світлом циліндр підхо-пив пасажирів із рухомої платформи і помчав на південь. Умостившись на податливому сидінні, яке одразу на-брало форми її тіла, дівчина торкнула сережку-транзистор, що поблискувала у правому вусі, і почала слухати притишену музику. Клара поклала руки на коліна і заплющила очі. Хотілося подрімати. Безглузда Никифорова вихватка зіпсувала їй відпочинок, настрій поганий, навіть до батьків не, заїхала. Тільки на роботі можна скинути з серця неприємний вантаж, полегшено зітхнути.