Голос його звучав трохи винувато, ніби хлопець картав себе за виграш.
— Казав я тобі, Галко, ходи слоном! — співчутливо мовив товстунець.
— Слоном, слоном! — роздратовано передражнила Галя. — Мені б це все одно не допомогло!
— Гляньте — катер! — гукнув хтось із хлопців.
— Водолази тренуються, — пояснив високий.
— Цікаво, яка там глибина?
— Можна зміряти, правда, Алик?
— Спробуй! — відповів високий і запропонував: — Попливемо? Пече щось здорово!
Він підвівся, глянув, не мружачи вузьких темних очей, на морські блискотливі хвилі і сказав:
— Шторм буде, напевно.
— Хтозна, — засумнівався Поплавок, натягаючи на ноги великі ласти, — вітру ж нема.
— Побачимо, — відповів Алик і звернувся до дівчинки в зеленому купальнику: — Ти йдеш купатись?
— Ні, — відповіла Галя.
Хлопчаки з галасом кинулись у воду. їх на мить заслонили густі бризки, а потім загойдались на хвилях круглими кулями стрижені хлоп'ячі голови.
— Ти образилася за мат? — запитав Алик. Він все ще стояв на березі.
— Ну що ти,— усміхнулася Галя.— Просто мені раптом набридло це купання й загорання. Скоріш би вже в школу...
— Ага, — кивнув головою Алик, — я розумію... Коли мені набридає загорати, я сідаю на моторку, вибираю десь на горизонті точку і пливу туди... Що ж, сиди. Я все-таки піду скупаюсь.
І тоді до Галки наблизився Тім. Тімова тінь впала на Галчині плечі, і вона підвела голову:
— Привіт. Загораєш?
— А що тут іще можна робити? — скривився Тім. Обоє помовчали трохи, Галя пересипала пісок з долоні на долоню, а Тім підкидав угору камінці.
— Слухай,— раптом запитав хлопчик,— це ти називаєшся капітаном Абракадаброю? Знай, мені набридли твої штучки і ці записки на кожному кроці!
— Почекай, почекай! — зупинила його Галя. — Чого ти так кричиш? Ніякого Абракадабри я не знаю! — і вона чомусь засміялась.
Тіма обурив сміх, він недовірливо запитав:
— Слово честі, це не ти?
— Ну, навіть так, слово честі.
— Ти правду кажеш?
Тим часом світлогорські хлопчаки. стріпуючії солоні бризки, простували до них. Тім зважився задерикувато гукнеш:
— Слухайте, хто з вас капітан Абракадабра?
— Абракадабра? Може, це ти, Поплавок?
— Ти сам!
— Може, це Вітя Ремезов із Зеленого?
— Немає в нас такого!
— Не сумнівайся, браток, справді нема, — поплескав Тіма по плечу Поплавок:
— Чув уже, — сказав Тім, відхиляючись.
— Абракадабра, — повторив уголос Алик. — Ну й слово! Не вимовиш навіть, без звички язик заплутається!
— Знаєте, що воно означає? Нісенітниця! Всього лиш нісенітниця! — і Галя знову почала сміятись, упавши на пісок.
У СТОРОЖЦІ
Алик не помилився — шторм справді почався.
— Треба човен перетягти до сторожки, — заклопотано згадав Алик, дивлячись на хвилі, що заливали пляж.— Ще в море знесе.
— Алик, можна, й ми з тобою? — запитала Галя. — В сторожку?
— Усі?— здивувався Алик, спинивши погляд на Тімові.
— А що, стороннім вхід заборонено? — криво всміхнувся Тілі.
— Та... ні, просто я так запитав,— зніяковів Алик.— Ходімо! Звичайно, ходім! * н-.
У сторожці було затишно і тепло. Тільки вітер здавався ще гучнішим, а хвилі ще вищими, коли Тім поглядав на море крізь вузьке віконечко.
Алик витяг з-під лави невеличку скриньку.
— Хурми хочете? Нам учора прислали.
Всі заходилися гризти сушену хурму. Тім запитав:
— Тут хтось живе?
— Ага! — відповіла Галя.
— Хто?
— Нефертіті!
— Ну, знаєш, це вже занадто!
— Правда, так називається моторка.
— Ти звідки приїхав? — поцікавився Поплавок, звертаючись до Тіма.
— Зі Львова.
— Хороше місто?
— Ну, та... Непогане... Архітектура в нас, автобусний завод — бачили, ходять тут автобуси з літерою "Л"? Так це наші.
— А я думала — ленінградські, — несміливо втрутилась Іра.
— Ні, наші.
— А що у Львові ще є? — не вгавав Поплавок.
— Ще університет, театр оперний... Ну, ще гареві гонки.
— Що, що? — ие зрозумів Алик.
— Гонки на гаревій доріжці, — відчувши перевагу над Аликом, поблажливо пояснив Тім.
— Розкажи! — у Галки заблищали очі. — Я такого ніколи не бачила.
Тім, сповнившись самоповаги, почав розповідати все, що знав про гонки. Він називав прізвища чемпіонів, пригадував рекордний час заїздів, марки мотоциклів,
Алик сидів трохи осторонь, удавав, що розплутує волосінь на вудці.
Врешті Галка сказала:
— Що ж. У вас — гонки, а в нас зате — море. І янтар.. Хочете, я розповім цікаву історію? Про янтар.
— Про янтар? — перехопив Галчин погляд Алик.
— Можна, Алик?
— Чого ж, розповідай! — після короткого роздуму відповів хлопчик. — Мій дід говорить, що мудру казку не гріх і двічі повторити.
Хлопці жували хурму, а Галя розповідала казку про янтар. Можна було подумати, що вона вивчила її напам'ять. Тім дивувався, що вона з такою легкістю вимовляє слова, яких ніхто не вживає в буденній розмові, і звучать вони зовсім простим
КАЗКА ПРО ЯНТАР
Сутінки насувались на море, а за морем, на обрії, розпливалась велика хмара. Берегом ішов хлопець. Він поспішав додому.
Раптом почувся стогін, і хлопець звернув на голос, хоч і поспішав. На камені сиділа дівчина. Вона спробувала підвестись йому назустріч. Він запитав:
— Що з тобою?
— Я не можу йти. Поранила ноги. Я хочу, щоб ти відвів мене додому.
Одяг її був зовсім мокрий, босі ноги закривавлені. Він подумав, що їй холодно. Дівчина тихо засміялась:
— Ні, не холодно!
Він здивувався, як вона відгадала його думки.
— Де твій дім? — спитав хлопець.
Вона показала рукою: йди вперед.
— Ось тут, — врешті сказала дівчина, і він помітив хатину. Відшукав вхід, зігнувшись, увійшов усередину.
— Поклади мене. Візьми свічку на підвіконні.
Вона дістала сухої трави, розтерла в порошок, приклала до ран на ногах.
— Зла хвиля кидала мене на гострі камені, і я покалічила ноги. Хвиля хотіла відібрати свій камінь, але я не віддала.
— Який камінь?
— Янтар, — вона простягла до світла камінець завбільшки з голубине яйце. Камінь був світло-жовтий, сонячний, хлопець не міг одвести від нього погляду.
Вона сказала:
— Інколи сонячний промінь, пробиваючись у глиб холодного моря, стає теплим янтарним каменем, і хвиля виносить його на берег. Тільки це буває дуже рідко... Слухай, візьми камінь собі. На згадку.
Хлопець розглядав камінь, і його огорнуло тепло, ніби в сонячний день.
— Тепер ти зможеш довідатись, хто тобі справжній друг. Дай людині янтар, і якщо вона здригнеться і скаже, що холодно, не вір такій людині. А коли зрадіє і стане їй тепло — значить, хороша людина... А тепер іди.
З сонячним каменем іти було легко...
Одного разу він розповів про свій скарб дівчині, яку довго вважав за свого друга. Він прийшов з нею на берег моря і розповів про янтар, а вона почала сміятись, і хлопця вразив цей сміх. Але він все одно простяг їй янтар. Він не хотів випробовувати силу її дружби, він навіть не думав про це. Дівчина тримала камінь мить у руці і раптом зіщулилась, пересмикнула плечима: холодно!
Сонце світило, і не було вітру, а їй стало холодно, і вона розмахнулась і кинула камінь далеко в море. Тоді хлопець згадав, що від цього каменя не всім буває тепло, він побачив злу хвилю і кинувся в море, щоб відібрати теплий камінь.
А дівчина довго блукала берегом, аж червона хмара на обрії загусла і почорніла, і темно стало над морем...
— Він потонув? — злякано запитав Поплавок. — І камінь так і залишився в морі?
— Може... — тихо відповіла Галя.
І тут Тім, який терпіти не міг усякі такі сентиментальні вигадки, раптом розсердився:
— Вуха розвісили. Слухаєте! Подумаєш, яка історія для дівчат! Не було такого!
Тім ідорікав хлопцям, а злий був на себе за те, що так уважно і довго слухав дівчачі вигадки.
— Ех, ти! — підійшов до нього Алик. — Коли б я сам тебе сібди не запросив, я б тебе миттю виставив!
Тім відсторонив Алика плечем і мовчки вийшов. Ніхто яё підвівся, хоч вітер щосили шарпав незамкнені двері.
ТІМ ХОЧЕ ДОДОМУ
Повернувся Фелікс, але щодня кудись ходив, уже не запрошуючи з собою брата. Тім ні про що не розпитував. Шторм не вщухав, і тільки це заважало Тімові купатись у володіннях капітана Абракадабри.
Капітан більше не присилав записок, і Тім майже не згадував про нього.
Хлопчик знову почав жалкувати, що не. поїхав до діда на Кам'янку, і розмірковував, чи не попросити брата купити квиток до Львова.
— Ти не знаєш, де вулиця Шопена? — запитав якось Фелікс, перервавши невеселі Тімові роздуми.
— Ні.
— Ти навіть не цікавишся, навіщо мені потрібна ця вулиця?
— Захочеш — сам скажеш, — мовив Тім, умощуючись із книжкою на скрипучому ліжку.
Фелікс вирушив сам на пошуки вулиці Шопена, і капітан Абракадабра того вечора після довгої перерви знову нагадав про себе.
Тім зрадів записці: хоч якась розвага!
Він не поспішав брати до рук стрілу. Крадькома підійшов до вікна, виглянув, намагаючись зрозуміти, звідки послали стрілу.
Тім уважно вдивлявсь у темряву, але нічого не помітив. Абракадабра умів маскуватись.
Відійшовши од вікна, Тім прочитав записку:
"Підводні роботи припинено. Є набагато важливіша і невідкладніша справа. Але купатись у квадраті 13 все одно не раджу: після шторму зміниться дно, тепер уже насправді можуть бути неприємності".
Тім задумався. Капітан цього разу поводив себе як друг, але коли він думає, що Тім боягуз, то він глибоко помиляється. Тім перевернув папірець. На звороті було написано:
"Я думав, ти все-таки знайдеш мене. Але ти лінивий, як лемур, ти поводишся так, ніби живеш на світі вдруге, і тебе ніщо не цікавить. Не купайся в квадраті 13".
— Послухайте, — голосно, хоч його ніхто не міг почути, сказав хлопчик,— дайте мені спокій!
— Лемур — це хто? — запитав Тім у Фелікса пізно ввечері.
— Тваринка з величезними переляканими очима. Здається, з мавпячого роду. Цілими днями й ночами висить, почепившись хвостом на гілці... А втім, може, я помиляюсь. Подивишся вдома в "Дитячій енциклопедії".
— Я хочу додому, Феліксе!
— Ха, Тім чогось захотів! НИ, поки я не знатиму щось про Олену Ковальчук, ми звідси не поїдемо, — відповів Фелікс, вивчаючи свій блокнот.
— Послухай, — вигукнув Тімг осяяний, новим здогадом, — чи не ти пишеш мені ці дурні записки? Ти — капітан Абракадабра?
— Ха-ха-ха! Невже насправді хтось може так називатись? — розвеселився Фелікс.
— Ану покажи, покажи записку!
— Нічого тут смішного нема! І показувати не буду! — обурився молодший брат. — От візьму і поїду додому сам, тоді знатимеш!
Але Тімова погроза не вплинула на Фелікса: він, як і раніш, займався своїми записами.