Відомо також, що звали його Крістіонасом, і народився він року 1714, в лютому, коли бураси ледь живі од голоду, ті бураси, котрих не позбавила життя лиховісна чума й не засікли на конюшнях з наказу поміщика,— коли ті бураси, запнувшись у сірячину, йшли "супроти вітру до дірявого хлівця, аби тицьнути убогого корму драбинястій худобині — ті неграмотні, але вперті литвини ще не могли знати, як то буде далі з ними і ким стане Крістіонас, бо тепер це вже добре відомо.
Треба знову обов'язково побувати у тому місті, котре литвини за життя Донелайтіса іменували Ка-раляучусом; треба обов'язково пройтися дорогою над житнім полем і побачити, як відгомоном білих ночей' виблискують у Вільнюсі стіни вежі Гедимінаса, і почути голос давнього литовського музичного інструмента — канклес, і побачити власне обличчя, відбите в плесі литовського озера, і послухати ораторію "Донелайтіс" Юргутіса, і зрозуміти і біль, і радість Юсті-наса Марцінкявічюса в словах його: "...Можливо, тільки двох наших велетів — Донелайтіса і Чюрльо-ніса — видно далеко за межами Литви", і пройти вузькими, значно вужчими,, аніж львівські, вуличками Вільнюса, не напитуючи дороги, пройти — і опинитися враз на університетській-площі, де в затишку, не на видноті, зовсім не на видноті сидить Донелайтіс, назавжди заглибившись у читання книги, між сторінок якої хтось вдячний і щедрий поклав свіжу червону троянду'—троянди у Вільнюсі ніжні, з високими стеблами, як довгоногі молоді литвинки. Треба також, затуливши долонею сторінку Донелайтісо-вого твору, проговорити вголос по-литовському хоча б один рядок і добутися до змісту його без словника, і треба вслухатися в ритм мови Донелайтіса, в ритм його вірша — не в гекзаметр, а в той відгомін життя поета, що й досі звучить у рядках. Відтак можна буде писати далі оповідання про Крістіонаса Донелайтіса, не позбувшись найперших вражень, не розгубивши їх за новими знаннями й фактами, з якими будеш погоджуватися, сперечатися, з якими будеш вибудовувати точне оповідання про Донелайтіса і бурасів.