Тут, у великому буфетному залі, теж відбувалося своє крихітне, незначне й скромне дійство, в якому кожен був і актором, і глядачем одночасно. Відбувалося ніким не передбачене, зовсім випадкове, тоді як те, на сцені повинно відбутися і відбувалося саме так, як загодя передбачалося; а це, в буфеті, становило й не становило частки усього іншого, бо ж так само виникали й розсипалися і знову складалися докупи фактично не зв'язані між собою десятки інших подій у той же час і в тому ж таки театральному приміщенні — біля кас, при вході, у фойє, в кабінеті головного адміністратора, за лаштунками, у гримвбиральні акторів, у буфетику на другому поверсі, у залі, куди ось-ось мали з'явитися актори на репетицію нової вистави.
Чоловік біля столика затріпав худими, тонкими кистями рук, побачивши Івана з трьома пляшками пива:
— Ні-і, дякую, це вже забагато,— хіба що й ви?
— Не можна,— з жалем скривився хлопець.— Я б радо, та не можна,— він красномовно притиснув до-лоню_до правого боку, десь попід ребра.
Чоловік співчутливо поплямкав губами, налив собі у склянку пива, присьорбнув, злизуючи легесеньку сзмужку піни над тонкою губою.
— А ви ж як — любите театр? — звернувся він до співрозмовника, йому кортіло чимскоріше самому відповісти на це запитання, і він повертав до теми їхньої балачки.
Іван нишком усміхнувся, запримітивши цю наївно-лукаву спробу відновити тему, і сказав:
— Театр? Чи люблю?
Обличчя його враз замкнулося, потемніло, губи ствердли, і він тепер наче дослухався до себе самого і собі ж таки пояснював:
— Ні. Не люблю. Акторська робота має запах поту. Це найдужче чути, коли сидиш у залі, а мистецтво не повинно відгонити потом. Принаймні той, хто прийшов утішатись театром, не бажає помічати важких потуг і зусиль, що вигнали піт з актора. Ви ж не кинетеся дивитись, як родить дитину ваша жінка,— хоч би якою довгожданою та дитина була!
— Я нежонатий,— відповів чоловік, враз пильніше приглядаючись до Івана.
— Нежонатий? — Іван повторював уголос останні слова чужих фраз, наче хотів їх краще зрозуміти, навіть засвоїти, а може, це давало йому час обміркувати відповіді. Однак іноді реакція його була такою миттєвою, наче він заздалегідь передбачав, що може сказати співрозмовник. — До чого тут це? Я ж про інше кажу. Від поезії не відгонить потом, хоча поет може до смерті загнати свого Пегаса.
— Кого, вибачте?
— Пегаса. Коня. Був такий кінь. Міфічний. Може, й досі живий, якщо справді до смерті не заїздили.
Іван засміявся. Говорячи, він допомагав собі рухами. Його усміхнений рот, повний широких, білих зубів, поцятковане темними родимками обличчя, стрижена їжачком густа, голчаста чуприна, трохи заширокі для не надто високого зросту плечі — усе здавалося недоладним і незграбним, але при тому викликало бажання невідривно дивитися на хлопця й слідкувати за кожним його рухом та за словами, хоч якими б чудними не здавалися вони. Ось знову перемінився вираз йому обличчя, став лагідним, винуватим, мало що не наполоханим:
— Але що ж це я все плету, плету! Це ж я вас, здається, образив; вам прикро, неприємно слухати таке про театр, це мої особисті міркування, і зовсім не значить, що все так і є насправді; тільки у мене алергія на запах поту в театрі, а ось ви цього можете не помічати, і моя дружина, вона теж не помічає, вона закохана в театр, знаєте, це вона мене сюди силком тягне щоразу, інакше я б і ногою не ступив сюди, а от ви — ви теж любите театр, правда, ви ж самі щойно сказали; п'ятий ряд партеру, тож захищайтесь, захищайте свій театр!
Аж тепер перед чоловіком, іменем якого Іван так і не поцікавився, відкрилася можливість щось сказати, однак навальна злива слів, така ж невтримна, як Іванова жестикуляція, начебто приголомшила його, і питання, на яке він збирався від самого початку й дуже навіть хотів відповісти, теж зараз здавалося нагальним, несподіваним.
— Я? Що я маю сказати? — аж зіщулився чоловік, звично відставляючи й знову беручи до рук склянку з пивом, ніби в ній таїлася підказка, порятунок.
— Кажіть що хочете, тільки заперечуйте мені, адже я, мабуть, щось негарне сказав про театр, це ваше право висловлювати власну думку,— хіба ж ні?
Чоловічок аж наче зовсім посірів, назовні геть чисто знічений, не радий, що заговорив з дивакуватим хлопцем; спорожнював уже третю, останню з принесених Іваном пляшок пива, і чим частіше ковтав пиво, тим, здавалося, більше мучила його спрага, пересихало в горлі, і так само мучила невідворотна необхідність відповідати щось на Іванові слова, інакше було б надто неввічливо: Іван частував його пивом, не скажеш — одчепіться, тим більше, що й починав усю балачку не Іван. І весь назовні безборонний, оголений, як думка, не вбрана в слова, відкритий і відвертий, він вимовив:
— Та то так... У таку пору, бачиться, приємно й затишно тут сидіти. Ніхто не заважає, пияцюг нема, а пиво завжди свіже — от я, бачиться, купую квиток і заходжу собі на пиво. А що — хіба в тому якийсь гріх?
— Гріх? — Іван вдивлявся в чоловічка очманілими очима, а тоді враз зайшовся давким, безгучним реготом: мабуть, він вважав незручним сміятися вголос, коли на сцені йшла вистава,— саме ця безгучність і змусила аж відсахнутися бідолашного й розгубленого Іванового співрозмовника.
— До дідька, не можу!— вистогнав нарешті Іван.— Свіже пиво! У п'ятому ряді партеру... Як ви мене втішили, як насмішили!—він збирав свої папери, запихав їх у кишені абияк, сміявся і, чіпляючись за ніжки стільця, казав:— Нічого кращого не вигадаєш, от порадували людину!
Чоловічок дивився, як Іван продирається до виходу, як махає на прощання рукою, ледве гамуючи сміх, а тоді й собі, зітхаючи та здвигаючи плечима, наблизився до буфетної стойки.
— Візьміть за пиво. За три пляшки.
— Уже заплачено.
— Я прошу вас — візьміть гроші. То якийсь шаленець, бачиться.
— Однак він заплатив,— стояла на своєму буфетниця.
Врешті чоловік забрався геть, і дівчина дозволила собі уже на самоті виявити емоції.
— Арти-исти!— з осудом і невдоволено вицідила вона.— Тільки б розіграти одне одного — і хлібом не годуй!
Тим часом в артистичній вбиральні м'якими, повільними рухами актриса накладала грим на обличчя, і його природність поступово зникала за старанно знайденою маскою, риси лиця змінювалися, набували зовсім нового характеру. Водночас у ній самій теж щось перемінювалося, ламалося, і актриса віднаходила вже у собі риси людини, якою мала бути на сцені упродовж двох годин.
Потім, після вистави, такими ж повільними, м'якими, але вже вкрай утомленими рухами вона зніме разом з гримом маску і знову повернеться до себе — справжньої. І разом з власним обличчям отримає назад, як ласку долі, власні почуття, гіркоту від не завжди вдалої роботи, якісь печалі і якісь радощі, не звідані її героїнею. У тої інше, відрубне життя.
І може, пізніше десь у якійсь газеті актриса прочитає рецензію на свою роботу, де буде сказано, що "правдивою грою вона створила цікавий образ...".
Парадокс: правдива гра.
Підмурівок, на якому тримається театр, укладений з поєднаних докупи несумісних, протилежних одне одному понять — правда й гра. Поруч з правдою не місце грі. А коли гра — то яка ж тут уже правда? Одначе театр настоює на своєму: правдива гра.
Нецікавим і банальним здалося їй відбите в трельяжі обличчя, як нецікавою й банальною була сама роль, хоча зараз, перед виходом на сцену, актриса не мала права так думати.
Вона не раз розмірковувала, чи всі її переодягання, перевтілення і трансформації у чужі душі й тіла не лишають відбитку і на її тілі й душі? Може, безлика буденність і неяскравість багатьох ролей так чи інакше впливає на щоденне буття акторів? А коли б вона в молодості зіграла Антігону, то чи змогла б, виконуючи сестринський обов'язок, переступити закон у своєму власному житті? Але вона ніколи не грала Антігони і не переступала закону, хоча, Дивлячись у вічі своїм героїням, які й собі — хто зухвало, хто весело, хто з цікавістю — споглядали актрису, вона іноді прагнула збунтуватися, відректися від цих героїнь та й від себе самої давнішої і, зачерпнувши в бунті нової сили, почати всё від самого початку.
Правду кажучи, усе ж і починалося з бунтівливого молодечого спалаху. Вони, шестеро молодих акторів, які щойно закінчили студію при театрі у великому місті й були залишені там працювати, з чого могли б навіть пишатися, покинули все: давні уподобання, домівки, батьків і навіть наречених — І вслід за таким же молодим і невгамовним режисером добулися сюди, щоб тут, у цьому незнайомому театрі, в чужому місті встановлювати свої правила, доводити власну правду й обертати всіх у свою мистецьку віру, яку пізніше, через п'ятнадцять-двадцять літ, обов'язково так само почне ламати й переінакшувати хтось інший, молодший, збунтувавшись і запрагнувши волі. Але про це вони тоді не розмірковували. Вони мали намір своєю роботою, своїми виставами довести, що мистецтво можна творити в найглухішій провінції, бо гадали, ніби для мистецтва найголовніше — особистість творця та його віра в себе, його переконання.
Минулося. Режисер пізніше зробив кар'єру в столиці, бо з'ясував, що провінція завузька, не дає можливості розмахнутися, та й надто мало публіки, яку можна здивувати новаціями й розмахом,— актори ж зосталися тут, бо місто прив'язало їх безліччю способів і вже не відпустило. Вдруге зрушити з місця ніхто не відважився. Та й чи була потреба? В пам'яті залишилися ті молоді й насичені духовним спалахом вистави, і хоча б частку з них бажалося перенести в своє нинішнє існування, що поволі робилося збуден-нілим.
Актриса, зрештою, не шкодувала, що так склалася її доля, і, хоча досить давно позбулася невтримного максималізму молодості й святої віри у власну непогрішимість, талант і в незаперечну вагомість своєї акторської праці, берегла старанно й ревно певність, що вірно вибрала життєву дорогу. Розмірковуючи над тим, що б могла й бажала робити, верталася тільки до одного: театр.
Нецікаве і банальне обличчя, спроектоване в дзеркалі тричі, хотілося перекреслити, з таким лицем вона особисто не мала б приємності з'явитися на люди. Усміхнулася, злегка іронізуючи: а що, коли це зовсім не личина, а твоя власна примітивність пробивається крізь маску, підкреслена й видобута назовні завдяки твоїм же зусиллям.
Подібне припущення мало прикрий присмак, і актриса негайно відмахнулася від нього, беручись знову делікатно поправляти грим.
Ніхто не заважав їй зосередитись.