Однак Славко не тримався стін. Досить уже було цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося — не вони його тримають на землі, а він їх тягне за собою.
Хвороба причепилася наярі, коли зійшов сніг, довелося два гарних зелених місяці пролежати в лікарні. Смугаста піжама, білі халати, мамине аж посіріле, над силу усміхнене — задля нього — обличчя затямив надовго. Підвівшись із ліжка, чіплявся стін, аби не впасти, аби ступити кілька кроків.
— Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, — сказав головний лікар, виписуючи Славка.
Хлопець стояв біля матері — маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря — цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати. А що ж тоді можна?
Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц і щоранку прокидався з надією: "Ану ж минулося?" Надія розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок. Ноги стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав штанці, аби не бачити своїх ніг.
Почалася зима. Тоненький яснець постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху. Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухались, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше — в парк і врешті на ковзанку.
Ноги ставали міцнішими, пружніли м’язи, і вже не доводилося весь час думати: як добре великим і сильним — їх ніхто не штовхає…
Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував.
— Добре, що я не знала про його вправи на льоду, — сказала вона татові,— я б відібрала ковзани, і хтозна, чи міг би хлопець зараз бігати.
Тільки ж не завжди буваєш переможцем. Не розв’язувалися задачі з арифметики — кортіло списати у Юлька Ващука. Не запам’ятовувався вірш напам’ять і як же вранці не хотілося вставати з ліжка і йти до школи, і потім спідлоба поглядати на вчительку: викличе — не викличе, запитає — не запитає…— і думати при цьому: "Добре Юлькові, завжди він усе знає".
Юлько вміє малювати, гарно малює Юлько. Славко брався і собі. Нічого не виходило.
— Шкода паперу, — сміявся тато, — спробуй краще вистругати літака, ось тобі дощечка, ніж; спробуй вистругати літака — два крила, хвіст, пропелер. І ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай, — сказав тато.
Своє знайти нелегко. Як відчути його серед безлічі речей і справ, які захоплюють, поривають, а потім раптом перестають подобатися? Хлопчаки хапаються за все цікаве і не відчувають, як минає час, — вони поводяться з ним вільно, як із своєю власністю.
Та Славко одного разу раптом відчув, що час таки тікав.
Ішов з мамою вгору вулицею Міцкевича. Ліворуч — парк, де карусель і в клітці павич з казково яскравим хвостом. Праворуч — дитячий садок, той самий, куди ходив колись і Славко. Спинився враз біля штахет. Дивився на кольорові грибки у пересмужку, на прижовклу стоптану траву, на струминку води, що сокотіла із чорного, скрученого клубком шланга — по заході сонця поливатимуть квіти. Все виглядало точнісінько так само, як перше, коли Славко ходив сюди. Замурзане якесь дівча перехилило набік голову, показало язика — хлопчик не всміхнувся, він став раптом тихий, бо не знаходив жодного знайомого обличчя там, де недавно знав усіх.
— Про що думаєш? — поцікавилась мама.
— Сам не знаю… Дитячого садка вже не буде, — чи то запитав, чи то ствердив. Раніше не міркував над тим, що чогось може вже ніколи не бути.
Про це він думав і згодом, але вже значно чіткіше й свідоміше. Вони були всім класом у природничому музеї, Славко побачив мамонта. В дерев’яній клітці стояв скелет, прикритий темно-сірою, мовби просмоленою шкірою, однак уявився справжній мамонт, сумний і замислений, він хитав хоботом — обережно, щоб не розвалити дерев’яної клітки, яка заважала йому поворухнутись; на білому папірці значилося: "Мамонт". І латинкою — "Елефант". Мабуть, мамонтові було образно, що до нього причепили етикетку…
Хлопчик не поспішив далі за всіма до орлів і сов, напханих тирсою, і до метеоритів, знайдених наприкінці минулого століття. Поклав портфель на східці, сів поруч і довго дивився на те, що зосталося од величезної могутньої тварини, і бачив щось прадавнє, незрозуміле, що колись виглядало тривким, дужим — і минуло, щезло. Бував у музеї ще кілька разів, йому завжди говорили: "Експозиція починається ось тут, ліворуч, хлопчику", — та він приходив лише до мамонта. Часом йому здавалося, ніби мамонт зрозуміє його, варто тільки заговорити й розповісти йому про себе, але нікому не признавався в таких думках, бо сам розумів, що все це тільки власна вигадка.
Мамонт забувся, коли почалося фехтування. Потрапивши вперше на змагання шпажистів, Славко раптом подумав, що бачить справжнісіньких марсіан, — такими дивними здалися йому спортсмени в білих костюмах і масках. А потім прийшло захоплення, усе приковувало увагу: вже закінчилося змагання, розходилися спортсмени, а Славко стояв, переживаючи побачене. Знав з першого ж вечора: фехтування — це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого.
ДВОЄ ДІТЕЙ І МІСТО
На околиці, за рогом останнього будинку, свище у два пальці розбишакуватий вітер, мовби радіючи, що вирвався на волю з-поміж закрутів коротких і вузьких провулків.
Дівчинка у синьому сарафані миє вікна. Стоїть на підвіконні, на шостому поверсі останнього в місті будинку, і миє вікна. А під, нею пливе вулиця — охайною мозаїкою тротуарів, жовтими спинами тролейбусів, строкатими сукнями дівчат.
У вимитих шибках повторюються хмари, клаптики неба, шматочок синього сарафана. Коли дівчинка рухає віконною рамою, то небо, хмари, сарафан — усе коливається; від цього стає моторошно, дівчинка здається собі невагомою, як уві сні.
Унизу пройшли солдати. Раз-два, раз-два. Зелені плечі, чорні чоботи на бруківці. Раз-два…
На білому моторолері — коричневий негр…
На гнідому коні — білявий вершник. Ставний і міцний, навіть згори видно, який він ставний, а кінь так легко, так зграбно переступає ногами, як танцівниця на канаті; він ніби хизується і вершником, і власною живою красою перед мурами, машинами та пішоходами.
Стоїть на вулиці хлопчик, стоїть і дивиться, як дівчинка миє вікна, йому трохи моторошно від того, що вона висить над вулицею, мов ластівка, що причепилась до свого гнізда, і хочеться покликати її:
— Агей, Лілі!
І страшно сполохати криком.
Тому хлопець чекає, поки його врешті помітять. А потім махає рукою: чи не могла б ти зійти униз, Лілі?
Унизу шарудить жовта осіння листовійниця. Горять у парках вогнища — мовби сухе листя, раптом само спалахнувши, обертається терпким димом, і з тої сірої димової куделі прядуться м’які нитки бабиного літа. Під сонцем палахкотить бруківка, і по ній течуть трамвайні рейки. Вулиця — як довга казка, яку можна оповідати без кінця.
На околиці — нові, сучасні будинки з різнобарвними квадратами маленьких балконів. Середина вулиці — дев’ятнадцяте століття, на заржавілому флюгері значиться: 1887 рік, а втомлений, з напруженими м’язами атлант підпирає сіру брилу балкона. Якщо ж спуститися вулицею вділ, до центру, то потрапиш на старий Львів, де вулиці-сутіски нагадують прорубані в горах тунелі.
— "Се же король Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і украсі є разнолічними красотами…"
— Де ти це чув, Юльку? — питає дівчинка.
— Не чув. Десь вичитав. Слухай, Лілі, чи не здається тобі, що тут, на старому місті, не тільки ми ходимо? Наші предки залишилися тут навіки — невидимі, як духи.
…І попливло місто із схилів Княжої гори, як ріка, рушило на долини і пагорбки, убрало їх у каміння.
В чорні брами на Ринковій площі вступають у дивних шатах горожани. В аптеці на Ставропігійській у мідному важкому начинні товче сухі зіллиська схожий на ченця аптекар. Вулицею котиться віз із колесами, оббитими залізом. До металевих ободів додумалися тільки в п’ятнадцятому столітті. Першу аптеку відкрили у Львові в сімнадцятому.
А газові ліхтарі перед ратушею запалювали ще навіть після Вітчизняної війни, всього двадцять років тому.
Рвалися до валів татарські лучники. Середньовічні школярі, які, може, годину тому спокійно сиділи, слухаючи казань мудрого ритора чи гарними тенорами та молоденькими підбасками витягали чисту ноту за кантором — учителем співів, — тепер бралися до зброї, щоб захистити місто.
Вирушали походом проти німецьких полчищ відважні воїни, на їхніх знаменах золотом і блакиттю відливався герб міста, а в замку тужила за батьком князівна-галичанка з гарним дрібненьким обличчям Лілі…
Події змішалися в уяві хлопця, вигадка сплітала і в’язала докупи все, як назва вулиці єднала старі й нові будинки.
Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем. Знишка позирав на дівчинку, аби упіймати її погляд і знати, чи уважно вона його слухає, однак бачив тільки біле пасмо волосся над чорною бровою, зав’язану довкола шиї зелену хустину та жовтий листок, який Лілі тримала в губах.
— Слухай, — сказав Юлько. — Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші… Хочеш?
— Хм.
— Я їх ще нікому… Це мої вірші, я тобі першій…
— Хм.
Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо раптом пересохло в горлі:
— Очима таємничими, як підземні озера,
Ти мене вабиш кудись і кличеш.
Я хочу розгадати символ твого обличчя,
Я хочу знати, куди мене кличеш…
— Хм… Це ти про кого?
— Так. Ні про кого.
— А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, що вони — таємничі?
Жовтий кленовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.
— Чому Беркута? Ніхто мені нічого не казав.
— Бо він, мабуть, бачив ті озера. Він же спелеологією цікавиться.
— Знаю, — сказав Юлько. — Це я йому ідею підкинув.
— А! — мовила Лілі і несподівано засміялася: — Слухай, ти любиш барбарис? Я маю десять копійок, дай ще вісім — і буде сто грамів барбарису.