От паляниця легесенька, тільки що з печі... "Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там і кричать, ,бо усюди гомонять, стукотять, кричать... точнісінько, як у млині, як на всі меле і товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами. Матвій Шпонь та продав сіль, розщитавсь і грошики вчистив, та й найняв троїсту і водиться з нею по ярмарці. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й відбіг. Іде й співає, а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався... Еге! та не мішай йому! Він гуля! Ув одній руці пляшка, а у другій чарка; —кого не зостріне: "Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвій Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многії літа!" Вип'є і поштує його; коли той не схоче, так додолу горілку виллє, а його лає-лає та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсім допив з пляшки, зараз пляшку об землю і гука: "Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!" —та й пішов дальш. Іде і побачив дігтярів. Шубовсть у шерітвас з чоботами зовсім і кричить: "Дігтярю, не журись! Шпонь відвіча грошами". Та й викине йому з кишені повнісіньку жменю грошей, а сам знову кричить: "Не абедно? Не мішай же! Музика, грай!" Та й стане хлюпатися у дьогтеві, як мала дитина у калюжі. Що то, як чоловік у щасті та у радості! Чого-то він не видума? Нічого не жалує і ні об чім не жалкує!
А там, чути, ведмідь реве і танцює, а циган викрикує: "Ану, Гаврилку, як старії баби п'яні валяються?.." Циганка ворожить та приговорює: "І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п'ятачка на рученьку — усю правду скажу..." Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своє шкапою. Знай божиться і жінкою, і дітьми та проклина свою душу, і батька, і матір, а усе затим, щоб стару, сліпу, сапату й, з вибитою ногою кобилу продати замість молодої, здорової. Та як обступлять нашого брата циганське навожденіє, так не знаєш, що й робить. Як напустять мару, так і сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоїть, та тільки дивишся та лупаєш очима і не знаєш, куди від них дітись. Той божиться, другий суне тобі у руку оброть з шкапою, третій тягне з твоєї кишені хустку, де гаманець з грошами зав'язаний, а сей вже й здачі дає, та усі гуртом волочуть тебе під ятку могоричі запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотів своє ледащо продати, а прокляті цигани усунули тобі у руку таку патику, що й скіпками гидко узяти; та за таку ціну віддали, що можна б, бува, і вола купити; та же ж за мої гроші і горілку купували, і пили: а далі, замість дяки, у вічі насміялись: "Шкапа твоя, — кажуть, — трохи, чоловіче, недобача; так купи їй окуляри та й почепи на вічі, як паничі у городі носять, то ще потягне..."
Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. І усякий народ, хто там не був, що йде біля того салдацького патрета, усяк шапку зніме та й скаже або: "Добридень", або "Здрастуйте, господа служба!" А служба нічичирк: стоїть собі гарненько, і пальцем не кивне, і очима не поведе, і усом не моргне. Таки ніхто, ніхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятці, бачив сеє все та й дума: "Добре наше діло: побачимо, що дальш буде".
Аж ось де узявся салдат, та вже справжній салдат і живісінький, от як ми з вами. Ходить він по базару, визира, визира... і вже один рушничок у молодички з купи і вчистив і у кишеню запакував; стягйув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шість стоїть, відрізав з воза і вінок цибулі і зараз за півціни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що ні жоден хазяїн і незчувсь. Далі прийшов, де груші продають, бачить, що при возах самі хлопці, та й ті роти пороззявляли і дивляться на ведмедів. Він таки й положив руку на мішок — ніхто не баче; потягнув його до себе — ніхто не баче; положив гарненько на плече — ніхто не баче... та, не озираючись, і чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побігли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтікача, а він іде собі любенько, мішок з грушами несе та й мугиче собі під ніс пісеньку. А тут його за мішок — сіп! — "Нащо ти груші узяв? сякий, такий сину!" —питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран, далі озирнувсь та й каже: "Нєшта то ваші груші-ста?" — "Адже ж не чиї, як наші". А він як крикне на них: "Ах ви, хахли безмозглії..." (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогді б вже лаявсь, скільки хотів). "А зачим ви, — каже, — мені тагда не сказали, как я з воза мішок узяв?" — та до них з пенею: "Ви, — каже, — зіваєте по старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб то і сюди і туди, так де ж! ні приступу, та ще й лає. А далі ухватив за комір і тягне і кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор і сапоги таптал, давай та і толькаі" Наші ні відхрестяться, ні відмоляться: "Цур тобі, — кажуть, — батечку! зділай милость, господа служба, озьми собі і груші з мішком, тільки цур тобі! відчепись і пусти!" Так де! Так реп'яхом і узявсь і каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!.." Що тут на свті робити? Іще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотіли іти до волосного правленія, так москаль не тії співа: "Вон моя команда! — та й показує на салдацький патрет, — пайдьом ік ньому". Наші бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного — так ні: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нічого робити, поставили, аби б відчепивсь та не вів до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опісля розслухали та роздивились і вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та — фіть, фіть! — посвистали та й пішли до возів. А Кузьма Трохимович у своїй ятці сміявсь-сміявсь, що аж качається, а далі каже: "Ох!" — та й сів, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедія.
Уже було геть-геть. Ось і дівчата зібралися іти на ярмарок, бо усе піджидали, щоб порідшало народу на місці; а то, як у тісноті, так думали, що їх не так і розглядають. Ось і тягнеться низка їх, та усе на підбор: одна від другої чорнявіша, одна від другої краща. Порозряджувані так, що господи! Серед дня сонечко пригріло, так воно й тепленько: от вони і повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак цвіте. Скиндячки на головах усе по-харківськи положені, коси у дрібушки позаплітувані і жовтими гвоздиками та барвінком позаквітчувані; у сорочок і рукава, і ляхівки повишивані та повимережувані; на шиях намиста у кожної разків по десять, коли ще не більш: аж голову гне! Золоті дукати та срібні крести так і сяють; плахти картацькі, запаски і шовкові і колісчасті* (*Мережані), пояси каламайкові; та усі як одна у червоних черевичках і у білих та у синіх панчішках. А за ділом же вони й вийшли? А як же? Витрішків купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звісна дівчача натура, хоч у панстві, хоч у мужицтві.
От ходять по ярмарку, дещо собі вигадують і регочуться; як одна — зирк! та й каже нищечком: "Дівчатка! дивітесь: у нас постой, солдати!" — "Врешеш! Де ти їх уздріла?"— питаються і розглядаються усюди. "Та онде, онде, біля дігтярної лавки стоїть з оружжом калавурний..." —"Так і є", — гукнули усі та .й почали щебетати та сміятися, з місця на місце переходять, та одна одну пха, то буцім спотикаються; а самі знай озираються та, як тії пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм і лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут і сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорниці, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили і обридли.
От і визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я піду побіля нього, та вже ж не я буду, щоб він мене не заняв; ось дивітесь лишень. Та глядіть, коли треба буде, то відкликайтесь до мене". От і пішла, буцімто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пісеньки під ніс собі мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться підв'язку підв'язувати... от вже і до салдата доходить та неначе з ким-небудь і розмовля: "Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б мені хто показав?.." Та й заспіва собі нишком. О! що то вже за дівка!.. Вона не знала, як під кого підвернутись? Вона не вміла, як кому пришви пришити? Ну, ну! І проворна, і жартовлива була, та таки і світу видала: аж два годи у Харкові по мойкам заробляла, такії вже не вчити: усе знала.
Як побачили подруги, що вона вже близенько біля салдата, а він її ще й не зачіпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: "А куди ти, Домахо, пішла?" А вона біля салдата стоїть і хусточкою махає та голосно і кричить: "Ось куплю шумихи на квітки, коли який чорт не перепине ". А наш салдат стоїть, ні зачіпляє; ні перепиняє і нічим її не займає! "Що за недобра мати, — думає Домаха, — таки біля самісінького його йшла, а він мене і не займає. Хіба не сміє, чи що? Та вже ж вернусь ще..." От і вернулася і таки біля самісіньких його ніг іде.. і впустила хустку, буцім загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась і підняла хустку: от вона тут з ним і заговорила б, і пожартувала, а там би і пішли лади... Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат і волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається і каже голосно: "Ох мені лихо! забула хустку... Коли б хто підняв та віддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!"
Озирається, сердешна, і погляда іспідліб'я, та ба! Стоїть салдат і на хустку не дивиться. Нігде Домасі діватись, треба вертатись... От би то і підбіга, і вижида, і каже, і говорить: "От біда! лежить моя хусточка біля самісінького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб він мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив..." Підійшла, — і нахиляється і бере б то й не бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на таківського наскочила! Далі нахилилась і простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього... а далі як придивилась...