— Дошки й кора вже горілчаним духом наскрізь просякли. Тепер їм навіть короїди не страшні…
Коли зібралися всі, навіть переляканий Мамуня, Стратон Стратонович окинув усіх директорським оком:
— Ну що, почнемо?
Панчішка, як завжди, потираючи руки, приступив до розкорковування пляшок, але одразу ж отримав незначну, але суттєву вказівку:
— Тільки не всі одразу, Масік. Правильно я кажу, Едуарде Кайтановичу?
— Як я помітив, ви, — на цьому займеннику Благоуханний зробив наголос, — завжди все правильно кажете.
— Ле вен е тіре іль фо ле буар, — раптом випалив Хлівнюк.
Стратон Стратонович глянув на нього так, ніби хотів сказати: "Я вам, Клавдію Миколайовичу, співчуваю…" Але стримався. Натомість підкликав до себе Мамуню і лагідно назвав його на ім'я (це у нього дуже рідко траплялося— тільки в хвилини душевного розладу), і фіндіпошівці зрозуміли, що таке звернення обіцяє Октавіану або преміальні, або, якщо в касі грошей не буде, фіндіпошівську грамоту з ондатрою і їжаком. Мамуня похитав головою і мовчки з усім погодився. Він був щасливий тим маленьким щастям, що дається лише на мить, але геть засліплює очі. Потім настає каяття, прокидається тверезий глузд, але то вже пізно…
Фіндіпошівці працювали чітко і синхронно, як єдиний злагоджений колектив, що постійно виконує план і дає продукцію тільки найвищої якості. Благоуханний заздрісно дивився на них і думав якусь свою думу. Ковбик перехопив його погляд і не стримався, щоб не кинути чергової репліки:
— Отак би вони на роботі працювали, Едуарде Кайтановичу!
— Мда-а! — тільки протягнув Благоуханний і похитав головою, ніби погоджуючись, що більшість із фіндіпошівців працюють не за призначенням.
Панчішка майстерно витирав чарки і фужери, Хлівнюк насиляв м'ясо на шампури, Мамуня робив бутерброди з ікрою, Кнюх розкладав виделки та ножі, Бубон — серветки, а Понюхно, перекинувши через плече рушника, шліфував тарілочки й тарілки. І все це робилося з таким ентузіазмом, з такою майстерністю, начебто всі вони позакінчували один і той же технікум — кулінарний, а зараз проходять переддипломну практику. Один Ховрашкевич, щоб підкреслити свою наближеність до Стратона Стратоновича, взагалі нічого не робив. Інколи, щоправда, подавав якісь поради або вносив суто філологічні поправки у діалоги своїх колег, але цим самим тільки поглиблював їхню неприязнь до себе.
— То ви даремно ображаєтесь. То ви краще слухайте і навчайтесь, поки я живу. Я ж ці знання передаю безкоштовно. Про ці факти ви ніде не прочитаєте. Я — те першоджерело, можна сказати…
— Кожне норовить на твоє місце сісти, — скаржився тим часом Ковбик Едуардові Кайтановичу. — Ще ведмідь не вбитий, а воно вже ту шкуру ділить. Не дадуть спокійно до пенсії дожити. Оця анонімка звідки, думаєте? Від моїх?!
Благоуханний мовчав, як карась під кригою. Він дивився на Стратона Стратоновича і думав, що той і справді створений для "Фіндіпошу", як писали в анонімці, а "Фіндіпош" спеціально створили для нього.
У мангалі так апетитно смажилися шашлики, що в Едуарда Кайтановича від їхніх запахів час від часу підкошувалися ноги і паморочилась голова. Він про всяк випадок по-дружньому сперся на Бубона, але, очевидно, не відчув у його постаті надійної опори, тому присів на лаву, вкриту густим шаром снігу, і звідти спостерігав за процесом приготування шашликів. Цим він ніби дав зрозуміти Стратонові Стратоновичу, що автора скарги (якщо це справді скарга, а не анонімка) не викаже, тож нехай Ковбик дякує йому хоч за те, що погодився на обід у зимових умовах…
Антоша витягнув з багажника улюблений стільчик Стратона Стратоновича, накрив його шматком гуцульського ліжника і поставив позаду Ковбика. Стратон
Стратонович, навіть не оглядаючись, поважно сів, дістав мундштук, цигарку і запалив від головешки, поданої Антошею. На ньому була гарна і, очевидно, тепла двобортна французька куртка з двома рядами ґудзиків, щедро, як гусарський мундир, розшита галунами кольору пригорілої відбивної, яку облили томатним соусом з борошном. Принаймні саме такі асоціації викликав у Стратона Стратоновича її колір.
— Славна погода, — показав на сніг і сонце Понюхно, який ніколи не знав, що в тих чи інших випадках говорити, а якщо говорив, то зовсім не в лад.
— Непогана, — погодився Едуард Кайтанович, пробуючи ікру. — А стає ще кращою, коли ти вмістиш у себе півпляшки доброго коньяку і стільки ж сухого червоного вина типу "Хванчкара" чи "Твіші".
— Дивлячись на вас, Едуарде Кайтановичу, — мовив Стратон Стратонович, — я дійшов висновку, що наші ревізори — найбільш компанійські люди…
— Так сказать, толерантні,— на правах заступника підтримав розмову Хлівнюк. — І я б ще сказав — комунікабельні.
— Чи не пора вже приступити до операції? — нетерпляче сказав Ковбик, наповнюючи кожне своє слово глибоким, як склянка, змістом. Він підійшов до столу і взяв пузатенький зеленавий келишок. — Дозвольте, товариші, два слова. На правах господаря… За нашого дорогого гостя! — Ковбик подумки прикинув, в яку суму обійшлася йому ця ревізія. — І, як кажуть, най вони виздихають!
Благоуханний по-ревізорськи зиркнув на Стратона Стратоновича і мовчки випив.
— То я перепрошую, — одразу замість закуски почав годувати словами присутніх Ховрашкевич. — То дуже Цікавий тост виголосив Стратон Стратонович. То я його теж чув, але забув… То після того тосту п'ють усі начебто, але кожен думає про своє. Най вони виздихають! Це маються на увазі наші вороги. У кожного є свої вороги, і то…
— Слухайте, Ховрашкевич, — перебив його Стратон Стратонович, — закусіть спочатку. Дайте хоч тут подихати свіжим повітрям… Краще покладіть он ще один бутерброд з ікрою Едуардові Кайтановичу! Ви з якою ікрою любите — з чорною чи червоною? — повернувся він до ревізора.
— Бугу-у-у, — намагався щось сказати Благоуханний, але шматок домашньої ковбаси, який він їв разом з осетровим баликом, видно, застряг десь по дорозі між піднебінням і горлом і не давав можливості ревізорові сформулювати свою думку ясніше.
— Ви б, Ховрашкевич, краще налили чоловікові. Бачите ж, що людині важко…
— То я перепрошую, але наливати чарки — то функція не моя, — образився Ховрашкевич. — То справа Масіка, — вказав він на Панчішку. — Прошу пробачення, Панчішки.
— Ви запитували мене про ікру? — нарешті проковтнув шматок Благоуханний. — А хочете, я вам анекдота про ікру розкажу? Власне, два анекдоти…
— А чого ж, — посміхнувся Ковбик. — Але спочатку ще по одній, щоб до пари. Без пари навіть піп не може…
— Так от, анекдот про попа…
— Про попа чи про ікру?
— Про попа з ікрою…
— Я знаю про попа, о, і сало, — раптом вихопилося у Мамуні, а обличчя його тієї ж хвилини пішло такими червоними плямами, що аби його поставити на перехресті, то всі автомашини зупинилися б.
— Октавіане, — по-батьківськи звернувся до Мамуні Ковбик, — про сало потім. Послухаємо про ікру. Давайте, Едуарде Кайтановичу!
— Запросили якось молодого попа на хрестини. Похрестив піп дитину, а тоді, як і годиться, — до столу. Господар розсадив гостей. Посередині стола поставив глибоку миску з ікрою і встромив у неї велику дерев'яну ложку.
— То я чув, але перебивати не буду, — засовався Ховрашкевич.
— Михалку, — закликав його до порядку Стратон Стратонович, — ви ж майже інтелігентний чоловік. Університет закінчували. Ви ж не Сідалковський з незакінченою вищою. Навчіться не перебивати старших…
— То я, Стратоне Стратоновичу, чув про трохи іншого попа… Але я вже мовчу, Стратоне Стратоновичу…
— Чув, чув! — скривився Ковбик. — Я, може, теж дещо чув, але ж маю витримку! Чули, так сходіть он під сосни, послухайте, про що вони зараз шепочуться. Ну оці мені фіндіпошівські ціцерони, — похитав головою, як лев гривою, Стратон Стратонович. — Продовжуйте, Едуарде Кайтановичу, поки воно цигарковим димом затягується…
— Так от, поставив господар велику миску з ікрою, встромив дерев'яну ложку і запрошує гостей закусувати. Ну, батюшка миску до себе, за ополоник, — і починає наминати ікру сам. А гості сидять і тільки дивляться. "Як же йому делікатніше сказати, — думає хазяїн. — Ікра ж на всіх, а не на нього одного". От і каже: "Батюшка, а ви знаєте, що це ікра, а не гречана каша?.." А піп йому у відповідь: "Нікакого сравнєнія!" І далі продовжує набивати пельку. Господар знову до нього: "Батюшка, а ви знаєте, як тепер дорого ікра коштує? Сто карбованців за кілограм…" — "Вона етого і стоїть". Дивиться на нього хазяїн: у мисці вже дно видно, а гості ще й не пробували. "Батюшка, — знову господар до попа, — у цій мисці було три кілограми…" — "Почті і достаточно", — відповів піп.
Першим гримнув сміхом Стратон Стратонович, хоч по всьому видно було, що йому сміятися не хотілось. Другим залився Панчішка, його активно підтримав Мамуня. Але найбільше анекдот сподобався Кнюху, який так сміявся, що аж вискочив на галявину, де вже смажилися у мангалі шашлики, що їх Хлівнюк поливав червоним вином "Каберне", не забуваючи водночас і про власне пересохле горло.
— Я колись був у Москві, о, і заходив до свого дядька, о, — почав було Мамуня, що несподівано для себе, а особливо для Стратона Стратоновича, осмілів. — Так от дядько, о…
— Про дядька потім, — безцеремонно, як завжди, перебив Октавіана Стратон Стратонович. — Давайте ще по одній. Бог любить трійцю, а…
— Я не про дядька, о, я теж про ікру, о…
— Добре, Октавіан, добре, — сказав, ніби погладив по голівці, Стратон Стратонович. — Може, ви скажете слово, Едуарде Кайтановичу?
— Ну що ж, я — так я. Хочу випити цей тост…
— То я пробачаюсь, — не витримав Ховрашкевич. — Тост не п'ють. Тост виголошують. П'ють те, чим наповнена чарка чи, скажімо, в даному конкретному випадку склянка, або її ще в народі називають гранчак. Гранчак — це від слова…
— Михайле Танасовичу, — знов зупинив його Стратон Стратонович. — Ви б хоч зараз обійшлися без оцих філологічних вправ. Та й навчіться зрештою не перебивати людей. Це ж суцільне безкультур'я!
— А освіта, то я вам скажу, культури не дає… Освіта, то…
— Воно й видно…
— Слухай ти, грамотний, — раптом втрутився в їхній діалог Благоуханний. — Я теж, може, грамотний! І дещо мислю не тільки в граматиці, а й бухгалтерії. Бубон може підтвердити. Він мене по роботі давно знає…
— То я прошу на мене не "тикати"! — Ховрашкевич налився кров'ю, збираючись у рішучий контрнаступ.
— Михалку, — заблагав Стратон Стратонович, — пожалійте моє хворе серце і дітей Бубона, — раптом спрямував він скандал в інше русло, водночас відводячи від себе біду і нав'язуючи підлеглим думку, що не Карло Іванович Бубон рятує його, Ковбика, а він, Ковбик, Карла Івановича.
Карло Іванович вловив невдячну нотку Стратона Стратоновича, але вставити своє слово уже не було куди.