Вибіг з куреня й кинувся до греблі. Йшов хильцем, щоб його не помітив хто. Добравшись до греблі, побіг до застави й став її підносити. Робота не була під силу одного чоловіка, тим більше, що річка весною багато води набрала й на заставу налягала. Надлюдською силою, тямлячи, що від такого залежить доля всіх товаришів, він так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволі цаль за цалем підносив заставу вгору, аж вода рванула цілою силою. Задиханий і знеможений не міг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
Він присів з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди бігли якісь люде, а рівночасно з долини почувся крик. Вода стала долину заливати.
Татари побачили небезпеку й хто міг, то звертав.
До застави прибігло кілька людей.
— Гляди, Пархоме, заставу вже хтось відсунув, вода рветься цілою силою, а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
— Та ось тут хтось є... — каже другий, що наткнувся на знеможеного Марка.
— Поможіть, братики, — говорив слабим голосом Марко, — не можу своїми силами підвестися.
— Та це Марко! Тебе ранили?
— Ні, я знемігся.
— Хіба ти сам заставу відсунув?
— Як бачите, сам, нікого тут не було.
— Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
Марка насилу підвели, він ледве ноги волочив. Надворі стало світати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нічого не вдіють, редути не візьмуть. Вони стали відступати. За ними стріляли з гармат. Дехто піддавав думку, щоб сісти на коні та погерцювати з поганцями в полі.
— Буде з них, — говорив Касян. — Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
А тим часом в стодолі жінки з дітьми аж тряслися зі страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмінно всіх поріжуть.
Тепер, коли стріли переставали, аж душа в них вступала, всі були раді.
— Гей, баби, — кликав Касян, — виходьте козакам снідання варити та ранених обходити! Збір! — кликав Касян.
— Скажіть, хлопці, кому впало в голову викотити гармату до брами?
— Та я помагав, але Петро мене до того закликав...
— Славний хлопець, де він?
Сотник каже:
— Він трохи ранений, лежить на моїй лежанці. Тепер я був у нього. Він спить.
— А тяжко ранений? — питає Марко.
— Нічого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по голові. Шапка його врятувала.
— Тепер скажіть, хлопці, хто з вас заставу на греблі відсунув?
— То Марко. Застали ми його там, ледве дихав — так ізнемігся.
— Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила...
— Ніде правди діти, пане сотнику, — каже Касян, — цих двох бравих козаків слід нагородити. Вони врятували редуту. І серед такої метушні не втратив жоден голови і робив з власного розуму, що було треба, і зробив добре.
— Так тому й бути, — каже сотник, беручись за боки. — До того Петро мені життя урятував, того ви всі не знаєте. Він в саму пору заколов татарина, як підходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петрові за те, що мені життя врятував, — сто червінців, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, — по оксамитному жупану, по шаблі і рушниці з моєї зброївні. Маркові ще дати коня, щоб пішки не тьопав. Тобі, Касяне, старий товаришу і друже, — мої дві пістолі сріблом ковані, турецькі, що над моєю лежанкою висять. Вам усім — моє сердечне спасибі. Сьогодні в нас празник буде. Бранці нехай погребуть татарські трупи. Під літо йде, і стерво занечистить повітря, що дихати не буде чим. Тепер скажіть, скільки вас полягло?
— Буде п'ять, — каже Касян.
— Тих поховаємо, як лицарів. Годі, де дрова рубають, там тріски летять. Ще одне хочу сказати: обидва наші молоді лицарі віднині переходять з новиків у козацтво.
— Добре, — каже Касян, — згода, вони варті цього. На спомин нинішнього дня даю їм від себе по одній пістолі, які щойно від сотника дістав.
— Славно! Ходімо до Петра! — гукали козаки.
— Кажу, що не можна. Він спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.
— А я ще мало не забув на своїх оборонців, — каже Касян.
Він став свистати, і на це прибігли пси, між ними була Султанка, а Лиска не було.
— А он Лиско лежить, — говорили, — що він, неживий?
Прийшли ближче. Лиско лежав на татаринові і держав його за горло. Він дивився на козаків зизом і махав хвостом.
— От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.
Але Лиско не міг розняти писка, так йому задеревів, треба було силоміць розвести вилиці. Лиско ледве стояв на ногах.
— Йому зараз теплого молока дати. Бідний, добрий Лиско! — Всі його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, підскочила до старого осавула і лизнула його широким язиком по лиці.
ХV
Від часу, як у редуті засіли бранці, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, і не знав, як цьому порадити. Він бачив, що карність у редуті псується, і тим найбільше журився. Між бранцями були гарні молодиці й дівчата, які козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачаділі, і коли лише сонце заходило і стемнювалося, не було кінця жениханню. Позаводились пари, які сходились на різних кутах редути, і під спів соловейка заводили свої ахи та охи.
Кілька разів зачинав розмову з Касяном, та ніколи путнього нічого не договорився. Касян все розводив руки і говорив:
— Годі, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординці лише того ждуть, щоб своє відібрати.
— Та бійся бога, Касяне, у нас січовий порядок, як можна з жінками? Козацтво геть знівечилось, збабіло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебі, що кожний козак поперед усього хапав би свою дівчину наперед себе та ховався б у мишачу дірку, щоб її личка часом татарин нігтем не задряпнув. Тоді ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришів. Господи! Нащо мені треба було того всього?
— Не гніви бога, сотнику. Дав нам бог велику побіду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш і богові хулиш...
— Тьфу на вас, старих і молодих дурнів. Прийдеться між вами вдуріти. Та ні, я кину все, заберу свою мізерію і піду на Січ, а ви тут робіть собі, що вам завгодно; вибирайте собі за сотника яку Палажку або Катерину. — Сотник сердився, як ще ніколи, і пішов у свою світлицю. — Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м'якне, як віск, але не можу з дива вийти, що сталося Касянові? Може, він залюбився? От, старий здурів до краю, і козацьку славу занапастив! — Сотник став сердечно сміятися. — Та я мушу його вислідити, котра-то йому в серце запала. Тоді бігме на сміх його поставлю, хай сміються, та, може, це його отямить. Бо так, справді, не може бути. Старий був строгий і суворий, карав кожну провину в службі, а тепер-то молодики по голові йому скачуть, мов горобці по полукіпку. Мушу його виловити.
І сотник став слідити за Касяном. Виходив на майдан тоді, коли його ніхто не сподівався.
І вдалося йому.
Одного пообіддя, тоді як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник із світлиці. Перейшов майдан і зайшов до стодоли. І тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.
Старий Касян сидів на пеньку й стругав якусь іграшку ножем. Біля нього бавилось на землі двоє діток: дівчина, може, десяти літ, і, може, шестилітній хлопчик.
— Дідусю, — каже хлопчик, оперши свою рум'яну голівку на його коліні, — а вистружи мені шабельку, я хочу татарина бити.
— Добре, Івасю, вистружу тобі шабельку і вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був...
— А наш татко, — обзивається дівчинка, — мав шаблю справдішню, гостру. Він так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.
— Татари — поганий народ, моя дитинко, їх треба нівечити, бо то наші вороги.
— Дідусю, а мені не можна шаблі так, як Івасеві, чому воно так? А я сильніша за Івася.
— Так уже бог дав, що жіноче інше діло, а козацьке інше...
— А я тобі покажу, — каже Івась, — що я сильніший і тебе поборю.
Він схопився і хотів поборотися з сестричкою.
— Годі, діти, так не можна, — говорив Касян. — Коли б ви побилися, то я нічого вам не зладжу і сердитись на вас буду. От, краще ви поцілуйтеся, — ось так, то люблю, а тепер поцілуйте вашого діда.
Діти прискочили до Касяна і взяли його за шию та стали цілувати. Касян кинув стругання і обняв їх, цілував у русяву голівку то одне, то друге і гладив по личку. Не міг очей від них відірвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крізь щілину. Бачив лице старого Касяна, і не міг його пізнати. Уся суворість щезла, лице випогодилося, проясніло, він цілий сіяв з радощів. Сотник побачив, що в його ясніючих очах блистіли сльози.
"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожі, радіє, мов мала дитина. От яку собі мій друг любов знайшов. — Сотник відійшов зворушений, не показуючися Касянові. — Не треба старого соромити. Очевидно, він не хоче, щоб його підглядали".
Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.
"Може, хоч той не звівся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемінитися мусить".
— Петре, заходь до мене, діло є.
Як ввійшли в світлицю, сотник зачинив двері і присів на лаві.
— Чи ти бачиш, що в нашій родині завелося?
— Певно, що бачу, і так не може остатися, коли не маємо пропасти, — ми тепер збабіли, і не дай боже набігу, — не здержимо.
— Слава богу святому, що бодай від тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, — говорив сотник, розводячи руками.
— Інша причина в козаків, а інша в дядька Касяна, — каже Петро.
— А ти знаєш яка?
— Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну історію його життя. Він втратив все, що мав найдорожчого на світі. Через те відбігла від нього усяка радість. Не знала душа ясної хвилі. Тепер знайшов на старості літ серед твердого козацького життя двоє діточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як віск, і хоче на старості літ надолужити собі те, що в молодих літах стратив. Я його цілком розумію і виправдую, але це не приносить шкоди його лицарській славі, і коли зайде потреба, він знову перекинеться в давнього Касяна.
— Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвідчений чоловік.
— Спасибі, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому і не затроюймо ясних хвиль на склоні його життя.