Мушкетик
ту рибку, щоб показати її іншим і сховати до власної! торби.
Згасає сонце, тут, у монастирі, ніч настає раніше... Мовчазні темні стіни. І між них моя душа... одинока й розіп’ята на хресті страху та смерті. Я боюся смерті, і думка про Гонту не рятує. Я знаю, прожив би не марно. В мені стільки сили, стільки любові... До сонця, до трав... до оцих гайдамаків — антецесорів моїх. Цей літопис сам попросився до моїх рук. І я сказав би правдиве, несуєтне слово. Не видрукував би тут, видрукував би за кордоном. Як сумно... Людське життя — воно в чомусь звершеному, а я нічого... Хмаринка пари, клубок туману... Навіть не явір і не кущ глоду. Затриматись у світі — чимось суттєвим. Тут, у цьому світі. Не вірю... Не можу себе примусити... Повірити в безсмертя душі. Людська душа... Це щось зовсім інше. Вона така ж смертна, як і сама людина. І така ж нещасна. Вона щодалі дужче старіє і зморщується, дощі віків вимили з неї все світле, золоте, дитинне, щире, буйне, натомість там осів попіл заздрощів, захланності, лютості, підозри, донощицтва. І отака вона — безсмертна? Що же буде з нею далі? Нею нагородив нас Бог?
...Сього не можна казати дядькові, аби не опечалити йому серця... Проте викинути се з голови не можу, бо ж вважаю, що коли і є щось у світі, то таки вона, моя (твоя) душа, вона німа й нікчемна, й воднораз — найбільше, що є в людині, не повірив би в те, не дізнався б про те, якби не засвітилася вона в любові, і пече вона мукою своєю, пече й горить, а коли згорить, то вже нічого не буде, як нічого немає від отих, що під хрестами на монастирському цвинтарі, чиї й імення на хрестах вже постиралися. А таки хочеться вірити, що моя душа згорить свічкою любові, і не чад, а чисті струмені вознесуться на небо й засвітять ще кому-небудь".
"Засвітять ще кому-небудь",— повторив у думці Олег. — "Кому? їй? Мені? Може, це "кому-небудь" і є найбільше, єдине і справжнє, а все інше — тлін і вигадки людські?"
Далі коротко, на двох сторінках оповідалося про Олену Черемшину та Залізняка, їхню зустріч у лузі за Тясмином. Олег прочитав ті сторінки й відклав зошит. Сидів незрушно, втупивши погляд у стіну з нещільно припасованих дощок. Намагався проламати їх, ейнш* тейнівським стрибком здолати час, і простір, і двохсотлітній поріст рогозу та трави у лузі, й двісті повеней тясминської води, аж поки не втямив, що та вода вже в Чорному морі — солона, як ропа, а трави самі стали землею.'Він подумав про те, що минуле, яке лишило сліди в оцих ось аркушиках, розвіялося в порох, його немає, воно не таке, яким ми його уявляємо, воно — дух, прозора, але туга хмара почувань, уявлень, сподівань, стосунків тих людей — одне ціле, яке випаровується і опадає попелом в інші століття у вигляді літописних рядків. Марна праця істориків і романістів відтворити його, зниклий біль і жар душі відтворити не можна, але нам не лишається нічого, окрім спроб реставрації палаців І хат з перетлілого вугілля. Ми будуємо декорації, шиємо колишній одяг, малюємо обличчя та постаті... і жахною силою уяви намагаємося влізти в ті постаті, стати на те саме місце, де стояли ті люди, повторити їхні слова та вчинки. А що, може, саме на оцьому самому місці стояла хата Олени Черемшини? Ні, вона стояла вище, на горі. Олена — шинкарка, а шинки будують на велелюдді. І то важче їй було непомітно вирватися з того велелюддя. Спочатку прокралася тільки тінь. Попід високим тином, за яким темнів вишняк, перетнула чорний хрест дзвіниці, який тінню упав на дорогу. Зітхала атласними грудьми ніч, зловісно поблискував вигострений серп місяця вгорі, за церковну баню зачепилася схожа.на подушку хмара й зависла на ній. Вона ступала босими ногами, земля була холодна, Олену струшував дрож. Раз по раз оглядалася на чорну озію — фортецю, яка нависла над містечком, тулила до грудей Катеринку, полотняні пелюшки біліли в темряві, проклинали себе, що не завинула дитину в чорну шматину, боялася, аби дитина не прокинулася, не скрикнула. Йшла на його поклик, божевільна — взяла з собою дитину, але ж він ще не бачив своєї дочки! Дочки! Для всіх — банстрючки. Цим рятувалася — поглумлена, осоромлена, покинута, бувало, перепросивши Бога, проклинала на людях Максима. їй співчували. їй справді гірко... сім літ коханкою. І ніхто не знає, як примчав він сніжною зимою парою сірих у яблуках, одягнув її шляхтянкою, і сам одягнений паном, ще й шестеро "гайдуків" у сідлах, і гнали вони саньми на хутір біля Градиська, і трохи не потопилися в Дніпрі, в останню мить Максим помітив кружало місяця, яке плавало у водориї, і круто взяв ліворуч, а один козак, переодягнений гайдуком, з розбігу влетів з конем у промиїну і втопився — така була їхня пожертва за вінчання; і трусився старий попик, про щось здогадуючись, і впустив на підлогу срібні вінці, Максим сам підняв їх і одягнув один собі на голову, другий — їй, Олені, на красиву голову з крупними рисами обличчя, голову козачки й шинкарки, гордої, примхливої... наляканої, затурканої і забитої (вміє прикидатися), веселої, відчайдушної і сторожкої, обережної (мати), ось і зараз, якщо дитина прокинеться та закричить, Олену схоплять — вдаватиме хвору — бігла до знахарки...
Торигнули двері, на порозі стала біла постать (біла сорочка, білі сподні), пустила струмінь у спориш просто з порога, Олена притислася до очеретяної хвіртки.
Нарешті — старий, покинутий, зарослий дерезою узвіз. Назустріч біг чорний пес — опущений хвіст, нерухомі проти місяця очі — холрдна паморозь жаху розсипалася в грудях, серце билося об ребра, ось-ось проломить їх, пес пробіг, навіть не повівши очима в її бік. Насторожені верби прошелестіли дрібним листям, відшукала в лепешняку за дня приготованого човна. Поклала Катеринку на оберемок сіна на дні човна, шукала весло й не знаходила. Хтось украв. Либонь, діти. Довго талапала руками по землі під вербами — гілляки або палиці не траплялося. Побігла до кущів верболозу, скрутила в’язи товстій верболозині. В’язи скрутила, а одірвати не могла. Вовтузилася довго, вхоркалася, а коли прибігла на берег... не було човна. Очамріла від жаху, толочила лепешняк, і врешті перечепилася через човен. Від струсу прокинулося дитя, нявкнуло, неначе кошеня, вона дала йому груди, й довго лежала поруч, поки воно не наїлося та не заснуло знову.
...А він чекав на неї. Незрушно сидів на коні на високому пагорбі... Козак із пісні... Таким Олегові увесь цей час чомусь уявлявся Залізняк. На могилі, на коневі, неначе привид. Над усією Україною, над її степами й лісами, над її горем і надією. Суворий, несхитний. І шабля в його руці горить, як свічка. Його содіяні й ще не содіяні гріхи висіли на ньому гирями, не міг їх скинути, ніхто не хотів їх відмолити, в кожного е свої, власні гріхи, через те й був такий — похмурий, нелюдимий. І погляд його... Він самим поглядом спалював польські штандари.
Либонь, він прийшов у світ не випадково, у цьому його сутність, саме такий чоловік, рішучий, сміливий, чутливий до чужого болю, стратегічно розумний тій українській добі був потрібний. Будь-який інший розчинився б у застраханій, а далі розвихреній, розжоханій масі, або став на бік тих, які зверху, й там би возвеличився й запанував. Залізняк за конфігурацією своєї душі не міг запанувати і зрадити свій народ. У цьому його історична і людська сутність, а все інше має дуже мале значення. Не був він ні сумирним працьовитим горшкарем, ні чоловіком собі на мислі, а був... зірвиголова і зух, кабеш-ник і відчаюка (молодим), з профілем орла, невтомний тілом і духом, хотів стоптати під себе хижий світ і оновити його, і населити добрими людьми, про це мріють усі, хто постає проти неправого світу, й добру пам’ять залишають по собі ті, які гинуть, бо справедливого світу ніхто створити не може, його творив Бог, та й то не зовсім вдало. А ще він був надзвичайно довірливий, його не важко було розчулити... Типовий українець (подумав Олег), не випадково життя знесло його на свій крутий гребінь. Вже не молодий, але й зараз рвійний, відчайний, сміливий, швидкий, наче вітер.
Щоправда, він нервував. Походжав біля копиці над річкою, дивився на темну воду, на очеретяний присмерк, обламував патички на кущі бересклету, кидав собі під ноги. Ніч розіслала попід лісом білі рядна туману, на місяць напливали довгі рибини хмар, зорі пригасли, а Олени не було. Стриножений кінь пасся в лузі, зрідка пофоркував, ходив по крузі — привчений — далеко не відходив. Максим зайшов за копицю, й саме тоді причалив човен. Тихо, застережно заіржав кінь, Залізняк виступив з-за копиці, тримаючи руку на пістолі.
І не відгадати: зрадів дитині, здивувася, розсердився? Ні, не розсердився. Схилився над білим вузликом — величезний, лице темної бронзи, ліва брова заломилася в подиві чи усміху, рот ощирений. Крихітка і велет. І враз по його щоці, по глибокій борозенці скотилася сльоза. Він засоромився, змів її рукавом. Гострий дух пороху, чоловічого й кінського поту, збруї бив дитині в обличчя, і Олена затулила її долонею. Скривився. Про що думав — не відгадати. Може: покинути все й податися з малжонкою та дітьми на край світу? Є гроші, є добрі коні, є ніч і дорога в степу. Либонь, про те не думав. Інша дума залягла в крутому міжбрів’ї.
— Що в містечку? — вимогливо, неначе вона йому не дружина, а вивідник.
Розказувала: про реєстровиків, конфедератів, княгиню Яблоновську, коменданта фортеці Зарицького, старосту містечка пана Хтоменка, уніатського суддю Ясин-ського, який вершить лютий і неправий суд.
— Недовго гулятиме. І він, і інші,— хрупнув щелепами.— На тому тижні вдаримо з луговинами. Зітремо на табаку. Лишайся тут, з нами.
— Ні, Максиме,— мовила тихо.— Там же Федірко.
Він важко думав. Дивився в темну глибінь її очей, у
яку летів уже понад десять років.
— Заховаєшся до льоху. В середу. І не виходь, поки не приїду. Чуєш?
— Чую.
Невміло, незграбно одібрав білий пакуночок, поклав під копицею. Руками, ногами — неначе кінь, вигрібав сіно, ногами ж збивав на купу, зірвав кирею і кинув поверх сіна. Накинувся на неї спрагло, хижо, неначе б то вона мала оборонятися чи не даватися. І знову той самий пах пороху, поту, реміняччя, але... тепер той запах був їй приємний.
Прокинулася Катеринка, лежала мовчки, чиберяла рученятами, брала в руки зорі, запихала їх до рота.