— Формалізмом від тієї установи за квартал відгонить. Сидить яка-не-будь розмальована фіфа, що жениха собі ніяк не підчепить, шкрябає пером! Записала, відтарабанила, побажала казенним голосом щастя... А чому б вам нових форм не шукати? Чому б, скажімо, не організувати для молоді свято одержання паспорта? Або загс на дому? Га? Можна б це, товаришу Яківець?
— Діло, діло ви кажете, Володимире Ізотовичу, — знайковито згодився Яківець. — Шлюб — річ серйозна...
— Поставили б свою контору на колеса, та з букетами квітів, з віршем відповідним, — розпалювався Лобода, — та на селища, в робітничі райони, в саму глибинку, до трудящих, до місця подій!.. Ото був би сервіс!.. А дівчину, товаришу Яківець, ви облиште, — сказав тихіше і підмигнув з веселим підтекстом: — Вона під надійним наглядом... Життьова її стежка скоро визначиться.
Міліціонер пішов з двору з почуттям виконаного обов'язку, відкозиряв чемно, навіть особі непрописаній, однак Єльку візит його пригнітив. Насувалося ніби нещастя якесь, горе невідхильне, пастка — таке виникло передчуття.
Помітивши її настрій. Лобода, перед тим як залишити подвір'я, сказав заспокійливо:
— Не хвилюйся. В міліції теж наші... Все буде гаразд.
Наступного дня відбулася в Єльки ще одна важлива розмова,— з бабою Шпачихою. Зайшла Шпачиха з тилів, з городу, відкликала Єльку, повела аж у кінець своєї садиби, в той закуток, що його торік відрізала, відбатувала комісія, вважаючи, що зайвина в баби присадибних угідь. Тепер тут гудуть бурани. Шпачиха сьогодні лагідненька була, культурна, ніхто й не впізнав би зараз у цій струдженій, зістареній і ніби поменшалій особі ту войовничу буянку, що й всією Зачіплянкою не погамувати, коли розійдеться... Посідали на межі, й почались перетрактації. Щоб викликати Єльчину довіру, Шпачиха здалеку зайшла, виповідала про себе різні інтимнощі. Як бив її в молодості чоловік, схильний до чарки, як навіть уночі за коси її по хаті волочив... Усе витерпіла, бо справді, мабуть, таки двожильна. Ради дітей терпіла, сама на розшуки бігала, коли, бувало, після получки господаря довго нема, знала, куди бігти, — на Клинчик мерщій! А він там уже або поб'ється з кимось, або, перепитий, в грязюці валяється… Підбере, додому приведе, обчистить, чоботи йому скине і в чисту постіль спати вкладе, бо ж годувальник, із заводу не вилазить, раз хіба в місяць отак собі дозволить розмахнутись, спробувати розкошів життя. Нещадний, крутий був, а проте, як помер, то вилила сліз за ним, бо вдовою дітей підняти — це, дитинко, нелегка ноша... Про сина ще розповідала, що його фашисти десь замордували, юного, як цвіт… Заговорила потім про Володьку оцього Лободиного, що з сином її дружив.
Коли про Лободу почала, то голос чомусь аж до шепоту збавила, наче боялась сполохати Єльчине щастя. Володимир цей дарма що на проспекті живе, але й нами, простими женщинами, не гордує. Дарма, що він — влада, а трапиться, то й корзину бабі на плечі піддасть. Навіть у машину до себе посадить, підвезе, ще по дорозі й небилицю якусь розкаже. От і сьогодні провідав: не родич, а гостинця бабі приніс... І Шпачиха аж співала далі. Та він же тебе, дитинко, ніколи й пальцем не торкне, за холодну воду не дасть тобі взятися, діточки підуть, на руках тебе носитиме! Зів’єш гніздечко та й щаслива будеш, як Вірунька Баглаєва! Тут діло надійне, дитинко. Цей як візьме, то на весь вік, до іншої не перекинеться, бо в них там за це... б'ють! При його службі не розгуляєшся. В машині їздитимеш на базар і з базару, клунків не тягатимеш, що аж очі з лоба вилазять!..
— Не гребуй, дитинко, не гребуй, коли випадає, бо такі на дорозі не валяються, такого швидко підхопить яка-небудь вертихвістка з червоними нігтями... Подумай, дочко. Чого ждати? Дівоча пора коротка, незчуєшся, як уже й переросток, молодших вибиратимуть... А без чоловіка ой наспотикаєшся в житті!..
Мовчки слухала Єлька, не могла нічого й заперечити Шпачисі, хоча не таким уявлялося їй щастя, не про таке мріяла. Але хіба дійдуть твої думки до цієї перестражданої жінки, яку саме горе вчило, як ходити по крутизнах життя...
Пополудні Ягор своє житечко косив. Комісія, відрізаючи садиби, не все з його Великого Лугу втяла, трохи таки й на житечко зосталось. І вродило добре. Припізнився тільки трохи з косовицею, по той бік саги у доменного майстра Діденка вже ціп гупає на току. Чи, може, навпаки, там скосили зеленцем — їм аби молотити скоріше, адже син-підводник приїхав у відпустку. Донедавна Зачіплянка жила не дуже тісно, не в одного можна було побачити в кінці городу латочку хліба посіяного, а тепер, здається, крім Ягора, тільки Діденки й зберегли ще симпатію до хліборобства. Коли в степах жнивують, то й тут, за сагою, в доменного майстра теж з’являється отой ідилічний полукіпок, під садком між абрикосами стоїть. Маленький, непоказний у сусідстві з темними металургійними гігантами, але стоїть. Жде, поки син Діденків, офіцер-підводник, приїде з дружиною у відпустку (всіх на літо чомусь тягне на Зачіплянку, до цих кучугур та жаб'ячої саги!). Вибереться із-під вічних криг арктичного океану і вже тут, на цій грішній землі, жито ціпом молотить. Справжнім прадідівським ціпом, що йому б місце в музеї... Ранкова зміна ще на роботу збирається, а підводник уже гупає, через сагу на всю Зачіплянку чути. Вдень, коли припече, хустинкою голову обв'яже, як індус, і сніп за снопом, поки все не доб'є.
Ягор жито своє швидко повалив, тричі пройшовся, і вже в покосах житечко його лежить. В'язати довелося Єльці. 3 якою насолодою взялася вона за цю роботу! Колосся — рукою погладити хочеться, до щоки прикласти. Так старалася чепурно уснопкувати, що на перший сніп аж Катратий задивився. Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в'язальниця. І — чого раніше майже не бувало — раптом відтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле, родинне.
— Хотів я з тобою поговорити, Єлько, сурйозно... Міліціонер оце ж приходив неспроста... Правда, може, й підісланий... Щось треба робити. Вирішуй. Сватається влада. Ухажор він хоч і... кручений якийсь, але ж дбатиме про тебе... Захист буде тобі.
Убік дивився Ягор, коли говорив, видно, почував ніяковість, проте в голосі його була турбота, родинна довірливість. Хотів би він, мовляв, ще внуків побачити. Щоб не зостався без насіння рід.
— І хата оця, садок... з собою їх у ту далеку командировку не заберу... Відписав би все тобі.
Слухала Єлька, і щось спочутливе з'явилось до дядька Ягора, до його самотності, до його безнасінної старості. Але й не знала, чим розвіяти його журбу, з якою він оце вперше їй відкрився. Невже таки справді змиритись? З колгоспу втекла, спасувала перед життєвими труднощами, дівчата там зараз ферми тримають на собі, а ти уявила себе кращою за інших, кинула все, подалася, як егоїстка, легшої дороги шукати... Ну ось вона тобі й легша. Туди тобі й дорога — заміж! Хоч за нелюба! Нахилилася палаючим обличчям аж до снопа, і наче й колосся палило її докором.
— Подумай, дочко,
— Подумаю, дядечку.
Візит міліціонера все ж мав для Єльки і позитивний момент: відчула, що вільно може тепер виходити з двору на вулицю, має право, не криючись, іти по Веселій, бо однаково ж незаконна і владі вже відомо про це. Отже, немає чого ховатись.
Надвечір надівши чистеньке плаття, аж до собору пішла — так, безцільно. Хоча не зовсім і безцільно, коли бути відвертою до кінця. Мала глибоко затаєну надію, тінь надії — зустріти студента Баглая. Випадково, зовсім ненароком! Може, повертатиметься з інституту абощо. І ніяких ілюзій щодо нього, бо за таким хлопцем, певне ж, усі інститутські дівчата сохнуть, хочеш — вибирай найкращу! По тому конкурсу Єльці не пройти. Отже, нічим особливим себе не тішила: просто ось так би зустріти — і все. Проходячи мимо подвір'я Баглаїв, вона відчула, як їй жарко стає, кров відринула від лиця, бо, й не дивлячись у той бік, бачила, що студент був якраз на подвір'ї, саме про щось сперечався зі своїм другом, з отим механіком облисілим.
— Не зостанусь! Не умовляй! Бачити не хочу таких! — чула вона знервований Миколин голос і потім встигла загледіти вже з майдану, як Баглай з рюкзаком на спині подавсь городами до автобуса. В тих випадкових словах його: "Не зостанусь!.. Бачити не хочу!.." — вловила щось образливе, наче це її стосувалось, ніби її він бачити не хотів. Розумом розуміла, що не про неї мовилось, Микола взагалі її не помітив, бо саме вкладав рюкзак, але гіркота зосталась навіть від того рюкзака, що якось зневажливо блиснув до неї зі спини студентової, коли той, ні разу не озирнувшись, подався через огороди, через вибалок до зупинки.
Біля собору цього дня знову з'явилися ті, що їм "за висоту не платять". В тому ж темпі, як мерзле горить, взялися завдруге лагодити риштовання, рихтуючи його, мабуть, для іншого якогось чорногуза чи лелеки, бо цей після їхніх попередніх відвідин відкинувся, забрав із собору лелечат і, певне, десь у плавню перекочував. Реставратори не проминули нагоди зачепити Єльку, коли проходила повз них, стали припрохувати до себе в бригаду куховаркою, тому що їм набридло, мовляв, усухомятку (саме споживали тюльку з газети).
— Бери там у себе, голубонько, розрахунок — і до нас...
— До вас? — Єлька через плече глянула на них з подивом, з тією спокійною, якоюсь шляхтянською погордою, яка в неї невідомо звідки час від часу з'являлась. — Але ж вам за висоту не платять!
Щуплявий тип у береті, бригадир цих ледачих верхолазів, спробував дошкулити їй:
— А ти що, висоти шукаєш?
— Шукаю.
— Нащо?
— Стрибати — так з високого мосту! — відрізала їм і, більше не глянувши, далі пішла поставно, гордовито, вихляючи стегнами, уже як міська. З край дороги вдивлялася у вікна автобуса, що саме проходив. Людей було напхом напхано, десь і той "нетутешній" із своїм рюкзаком між ними загубився. Куди він? Може, на цілину? А на кого ж залишить Зачіплянку, товариство, всіх отих своїх институтських, що й з міста приїздили вечорами послухати тьохкання його магнітофонних солов'їв? Хто тепер розважатиме Веселу своїми витівками, жартами? Найбільше Єльці сподобалось, як цей "нетутешній" зачмеленого рибінспектора тієї ночі розігрував. Притаївшись за парканом, все ж вона чула тоді...