І от, по такому короткому часі як багато змінилося! Невже батько ясніш від нього самого бачив, що діється в його душі?
І в задумі сперся підборіддям на руки…
Одна з троянд, що стояла перед ним у високій мосянжевій вазі, діткнулася Каєвого чола, як рука сестри.
Юнак підняв очі. Дотик був такий теплий, ніжний, живий! Як колись дотик Магдалининої руки…
Але думка, не відлетівши до Палестини, повернулася до Кая і поставила перед ним його духовим зором не Маріам з Магдали, а… Руфілу, приятельку його дитячих років і першу "втілену згадку", яка привітала його з поверненням до Таррагони. Бо, вступивши до оселі Руфів, найближчих приятелів Понтієвої родини, першу зустрів Руфілу. Ах, Руфи!.. Вони ж бо прохали привітати від них батьків!..
А Кай ще досі не мав часу написати батькам…
І Каїв каламос[281] глибоким, низьким голосом розповідав:
"… Найчастіш буваю у Руфів. Почуваю себе в них, як у власній родині. Коли казав про це доміні Юлії — вона вітає вас обох! — вона відповіла: "Це до тебе озивається твоя рідна земля! Прислухайся уважно до її голосу. Змішався з нею попіл твоїх праотців. І це вона говорить до тебе. Вона ж та сама земля, носила й годувала тебе, як був ти маленький… З неї ти виріс! Але не тільки матерія твого тіла в’яже тебе з нею, також і твоя безсмертна Психе — твоя вдача, твій спосіб думати, відчувати…"
Прирізуючи каламос, Кай подивився вікном, як понад квітами двоє метеликів плетуть у повітрі мереживо свого кохання…
Слово "Психе" — звучало ще в ушах і викликало в уяві образ юної Руфіли. Кай не міг собі інакше уявити "малу Руфілу", як дівчинкою з барвистими крильцями, завжди однакової барви з її тунікою, прив’язаними стьожками до її рамен. Була це нею самою вигадана гра, гра у Психе.
Дівчатко прохало, щоб йому прив’язували до рамен навмисне для цього зроблені крильця[282]. Бо тільки так, — гадала Руфіла, — метелики не боятимуться її і гратимуться з нею, як із метеликом.
Мабуть тому тепер дівчина Руфіла уявляється Каєві справжньою Психе цієї Землі.
"… Часами здається мені, — знову шепотіло очеретяне перо, бігаючи по папірусі, — що Руфіла є Психе Таррагони. І я їй вдячний за це, бо можу не тільки бачити цю Психе, але й боронити її, якби цього було треба".
Раптом юнакові здалося, що лист його занадто дитячий і не досить поважний. Немов написаний не батькам, а от так… приятелеві Маркелові, наприклад. Батько ще скаже, що Кай "не здібний писати, як дорослий муж".
Кай наморщив чоло, прибрав вираз не тільки "дорослого", але навіть "старшого" мужа. І розписався про поважні речі.
Поглянув при тому, чи є поблизу Катонові сувої "De ге rustica"[283], та присунув ближче до себе мальовану грецьку вазу з Варроновими "Rerum rusticarum libri tres"[284].
"Я оглядав наші передміські землі, — виписував дрібними рядками, як добре вивчену лекцію, з книжок добуту мудрість. — Вони мають усе, чого лише можна бажати, починаючи прекрасним видом і кінчаючи "Specie utilitatis et fructuum"[285]. Усе тут дійсно зв’язане в одно: люди міцні, з щирим оком, чистим голосом, що свідчить про здорове повітря, воду та фунт.
Я довідався від людей, що тут земля мало коли міняє господарів, — вони задоволені прибутками, що їх дає їм їхня нива. Само собою зрозуміло, не думаю усувати працьовитих і діяльних villicus-ів[286]. Навпаки, намагатимусь зберегти їм їхній авторитет. Але це не перешкоджатиме, щоб я вимагав від них якнайточніших розрахунків.
Вважаю також, що годиться мені бути самому присутнім при всіх працях — від орання аж до жнив, також годиться засіяти власною рукою першу жменю зерна в розорану ріллю та зжати сніп благословенного богами врожаю.
За взірець беру собі Руфа, Руфілиного батька.
Його смерть, що сталася торік, уважаю за героїчну, як смерть вояка в бою. До останньої хвилини Руф був чинний, як добрий pater familias. Але про це годі сказати лише побіжно".
І Кай викликав образ тієї трагічної події.
"Торік напровесні бурі нагнали стільки води, що, здавалося, море пішло в наступ на землю. Ніхто не сподівався, що вода підступить аж до саміських будинків[287]. Навіть кам’яна площадка перед Руфовою віллою була затоплена і стала підводною скелею.
Все, що було в садибі, речі, знаряддя, тварини й люди, змито водою. Про Руфову сміливість розповідають дива! Скільки здобичі вирвав він у злісної стихії! Але хуртовина не вщухала, лише ставала все дужчою. Руфові сили нарешті ослабли в цьому довгому й тяжкому бою.
Шалений вихор, знищивши наслідки цілорічної праці, не змилосердився і над самим Руфом. Хвиля так кинула ним об кам’яну площадку перед його домом, що Руфа довелося віднести на похоронний стіс, а не на ложе".
Кай зупинився. Бачив себе самого на місці мертвого Руфа, також готовим на все для своїх… Це слово "свої" збудило згадку про тих, що залишилися в Юдеї, а серед них виринула залита золотом голова Магдалини…
Маріам? У житті такого rusticus-a[288], яким хотів стати Кай?..
Посвятною носійкою натхнення — так! Але матір’ю роду? Управителькою власних земель?.. Блюзнірська думка!
— Мудра, прекрасна Маріам, як же ти добре сказала тоді в Тиверіаді: "На початку слід завжди уявити собі й кінець".
Знов відклав каламос і сперся на руку.
Ні! Магдалина була для нього навіть не першим коханням, а втіленою мрією, тугою за ідеалом! За недосяжною мрією! І мрією вона повинна лишитись.
Легким шерехом надбігла згадка: коли несподівано зірвалася коротка хуртовина, у Кая, шо саме приймав звіт від ланового Галла, вирвалося мимохіть:
— І навіщо існує в природі таке страхіття?!
А Галл цілком просто й спокійно промовив:
— Громовиці та хуртовини підпирають родючість та плідність рослин. Вони потрібні!
Отож Маріам була першою хуртовиною Каєвого життя! Без неї не було б того врожаю, що його повинно принести життя! Але дозріти мусить той урожай його віку без хуртовин, гураганів, злив, що проламують хмари, в спокою аж до повної дозрілості плодів його життя…
Матрона Юлія передучора сказала:
— Земля — як доля. Вона дає і добре, і зле, в залежності від того, що людина сама посіяла!
Правда це! Свіжі ще рани… Але вже не печуть так гостро. Вони лише не загоєні, закороткий-бо минув час… А втім, старі ветерани кажуть, що й загоєні рани відзиваються болістю, хоч і не безпереривною, а хвилевою, протягом цілого життя, до смерті…
Щоб відігнати журливі думки, знов вернувся до листа:
Мати не мусить мати підстав тривожитись, що її Кай здичавіє на селі, стане одним із rusticus-ів, що їх висмівають у комедіях, як грубих людей.
Таррагона недалеко від усіх земель. Віддаль — шість-вісім годин їзди! Добрих коней у їхніх стайнях на бракує. А Кай їздити, здається, вміє…
Таррагона має й музей[289], збудований на взірець єдиного у світі Олександрійського музею[290]. Навчають там мудреці та митці[291].
Не дурно ж Таррагона посвячена Аполлонові, богові надземних злетів. Аполлонове місто не допустить, щоб у ньому наслідували приклади нерозумної пихи urban-ів, тих, що ще вчора були вільновідпущеними рабами, як це любила зазначати мати…
Що б написати ще?..
Очистив каламоса. А з-під "стрілами вигнутих", як казала Магдалина, Каєвих він, ластівкою вилетів погляд і торкнувся Сціпіонової вежі, що, мов крапка, закінчувала історією записані аннали:
"Не вкриєш кісток моїх, невдячна батьківщино!" — перебігла перед Каєвим зором Сціпіонова епітафія.
Скільки ж треба було пережити, щоб кинути ще з могили ці слова прийдешнім вікам!..
Задуманий, не почув за собою кроків і не ворухнувся, коли чиясь рука лягла йому на рамено.
— Про що замислився, приятелю? Про Сціпіона чи про красуню-бранку?.. Щоб накінець відмовитись від неї, як він це героїчно вчинив, віддавши її без викупу нареченому! — жартував молодий Клавдій Валерій Руф, Руфілин брат.
— Ти ж недалекий від правди, приятелю!
Кай на хвилину замовк. І додав поважно:
— Я не Сціпіон. Але… покинув більш, як "Сціпіонову бранку"…
Клавдій стяг низькі рівні брови:
— Дивовижні погляди привіз ти, Каю, з тих східних країв!.. Ми тут так задумуватись не вміємо!.. Однак мене б не здивувало, коли б великий африканець[292] призначив тобі бути, — як Еміліан[293] пише, — "між тими вибраними, яких божественна природа звільняє від кари земних бажань"… чи якось там так написано. Що ж до мене, то мої бажання аж надто земні! Іду нагадати тобі, що
Наречена уже на порозі,
І пісні вже шлюбні звучать!..
Клавдій заспівав весільної пісні — епіталами.
— На Аполлона! — плеснув Кай у долоні. — Клей Емілій жде наших епіталам! Дійсно! Я цілковито забув…
— Добрий знак! — засміявся Клавдій. — У нас тут кажуть: "Хто забув про запрошення на весілля, то йому самому заспівають незабаром епіталаму!" І це дуже добре! Ще той старий Мімнерес[294] навчав:
Хай свіжої юності квіт
Якнайшвидше зривають юнаки й діви.
— Сідай! За хвилинку буду готовий! — І Кай вибіг із дверей таблінуму.
На порозі наскочив на малу Гелу. Немов чекала його. Прибігла й притулилася до Кая. Мурчала, як котеня, й подавала галузочку буксусу.
— Не вгадаю, чого саме хочеш, чорнушко! — лагідно погладив дівчатко по голові юнак і поквапився до своїх кімнат. Але мала муриночка бігла за ним, силкуючись втиснути йому в руку темно-зелену галузку.
— Маю вітати когось?.. Кого ж бо саме?..
…………………
Коли золотисті[295] нумідійські коні примчали до Емілієвого дому, з атріуму вже було чути дівочий хор.
Чи є в світі хтось жорстокіший за тебе, Венеро?
Доньку з обіймів матері вириваєш…[296]
Перед інсулою Еміліїв стояв повний шуму й руху натовп, чекаючи весільного проводу. Міські хлопчаки, звинні та швидкі, як молоді мавпи, пролазили попід руками дорослих, намагаючись дістатися аж до самих сходів. Тут-бо насамперед мав з’явитися наречений, щоб кинути в натовп кілька пригорщів горіхів, солодощів та дрібної монети на знак, що вирікається "беззмістовних забав", які заповнювали його дотеперішнє юнацьке життя.
Портики обабіч атріуму заповнювали хори: праворуч — дівочий, ліворуч — юнацький.
Саме юнаки відповідали на мелодійне нарікання дівчат:
Чи ж є в цілому світі зоря, крім Венери,
Яка була б радісніша за неї?
Вона-бо освячує щасливе подружжя.
А що ж солодше можуть дати нам боги
За хвилину, коли зазвучить:
Гімен! Гіменей!..
Кай із Клавдієм непомітно просковзнули поміж сенаторських латіклавів[297] та білих тог.
Однак Кай був здивований, що бачить тут так багато простих білих вовняних стол[298] на жіноцтві.