Гаркуша, мабуть, утік десь аж у другу губернію. Дядьки, казали.
— Дядьки накажуть. А що цукроварню пограбували й підпалили, казали?
— Підпалили? Про це не чув.
— Наш хор там був. Тільки виїхали, на другий день.
— І. в микитівському радгоспі застрайкували робітники.
— Слухайте, товаришу, як вас,— мовив голова міськради, притримавши Гайсина за руку,— ви відкриваєте короля.
Гайсин почервонів і другий хід зробив теж недоречний. Floro болільники загомоніли. Тоді він сердито чиркнув рукою по фігурах на шаховій дошці й рвучко підвівся.
— Здаюсь! Голова щось розболілась. Всі здивовано подивилися йому вслід.
Під ногами рипів сніг. Гайсин зупинився, але сніг усе-таки рипів. Озирнувся. Слідом за ним хтось ішов. Він завернув у завулок, і невідомий теж пройшов туди. Він забіг у якийсь двір і став за ворітьми, а невідомий завернув у протилежний двір і попрямував до хати.
Гайсин вилаявся: нерви здають, чи що? Розправив плечі і попростував далі, але з-за рогу вийшла якась настовбурчена постать у шапці-вушанці, насунутій на самі очі, й заступила йому дорогу.
Гайсин знову втяг голову в плечі, а невідомий густим басом проказав:
— Що там чувати, товаришу Яхонтів?
— Що вам треба від мене? — істерично вигукнув Гайсин.
— Візьміть в октаву, добродію. Так буде безпечніше. Ви мене перепитували?
— Рогач? До біса! Це правда, що в микитівському радгоспі...
— Застрайкували робітники? Не в однім микитівськім. Де побували ваші знайомі, там зразу порозумнішали люди. Ідеї ідеями, а гроші грішми!
— А як... Ну, міліція і досі там десь ловить?
— Український філософ Григорій Сковорода сказав: "Мир ловил меня, но не поймал" 129. Зрозуміло, товаришу?
— Але щоб сад зацвів, треба заздалегідь подбати... Вам не здається... Пройдімося трохи. Я дещо скажу.
Розпрощалися вони, не доходячи до Пугалового будинку, в якому вже не світилось.
У вівторок вранці Аспазія вийшла до столу з червоними очима, з більш ніж треба припудреним носом і посірілим обличчям. І цього не можна було приховати навіть святковим платтям, в яке вона одяглася, хоч ніякого свята не було. На Гайсина дивилася такими благальними очима, наче вона стояла під церквою з простягнутою рукою. Це його дратувало, як і все останніх днів, і він, навіть не закінчивши снідати, поспішив вийти з дому.
Гайсину треба було одержати ще деякі відомості для "Сільського господаря", і, він попростував у земвідділ. День був похмурий, дим з будинків осідав на сніг, дороги жовтіли від кізяків. Такий у нього і настрій: агенти Чека все ще нишпорили по хуторах, а після вбивства Лаптєвих їм охоче допомагало ще й населення. "А коготок увяз — всей птичке пропасть!" 130
його тривожного настрою не могла розвіяти навіть думка про приїзд Людмили Забойської. Ще вчора здавалося, що момент їх зустрічі буде великою, невимовною радістю, ;і сьогодні і приїзд видавався вже невчасним.
В коридорі проти грубки сидів колишній солдат з їжачком на сивій голові і шурхав кочергою в дрова. Гайсин за .тичкою гукнув:
— Здоров, молодець!
— Хіба проти овець?
— Підтоптався вже?
— Це тепер стали думати про здоров'я людей, а ми думали про шматок хліба, де б його заробити. Ну, були й тоді такі, котрі хитрували. Данила Бульбаша не знали? У божого чоловіка прикинувся—^почав ходити і влітку і взимку босий. Мороз, як приском, сипить, а він, бісова душа, шинеля наопашки, простоволосий і босий. Сам бачив кілька ра-рів, па водохреща, стоїть на льоду і хоч би тобі з ноги на ногу переступив. Наші купчихи йому ноги миють, волоссям витирають, сальцем ублажають, а Данило як бугай. "І чому тебе ніяка сила не бере?" — якось питаю у нього. Так знаєте, що він мені відказав? "Я,— каже,— шістдесят один год не знімався у фотографістів і не брився".
Гайсин перебив.
— Зав уже прийшов? — і кивнув на двері кабінету.
— Петро Петрович? Немає. Цей по кабінетах не сидить. Отакий ще був, хай царствує, товариш Артем. Не зустрічались? Ото був оратель. Як вийде, бувало, на турбину та як крикне: "Товариші!.." І пошол, і пошол.
— Що ж він казав?
— А ти б послухав. Бувало, як вийде на турбину та як гукне: "Товариші!.." І пошол, і пошол...
—'-"А товариш Тхір,— уже нетерпляче перебив його Гайсин,— Методій Трохимович, у себе?
.— Тхір? Теж нема. Слабує, чи що. То такий, що не дуже надривається. А знаєте, товаришу, за що ото вбили Лаптєвих?
— Аза що? — з цікавістю спитав Гайсин.
— Бо гарні були люди. А бандита совість мучить, що він ^не може бути таким, бо дияволом позначений. Це вже точно. Отак само був у нас в роті...— Він озирнувся, але Гайсина в коридорі вже не було. Сторож проказав уже до себе: — Бандит кров'ю заливає своє чорне нутро, як п'яниця горілкою.
На Людмилу Забойську сподівалися увечері, а вона заявилася серед дня. Двері відчинила Аспазія. Глянула на струнку даму, одягнуту ніби й просто, але й до смаку, і сторопіла.
— Ви до нас? — запитала розгублено.
— Товариш Яхонтів тут мешкає? — в свою чергу запитала пані ніби вимитим голосом і примружила довгі вії.
— Егеї — кивнула без голосу Аспазія.
— Проведіть мене,— і вказала пальчиком, затягнутим у матерчату рукавичку, на свою валізку.
Аспазія зовсім розгубилась, схопила валізку і, винувато посміхаючись, понесла її в кабінет.
І сама пані, і те, що вона говорила і як говорила, було таким незвичним для Аспазії, що дівчина ледь утримувалася від реверансів.
Людмила Забойська, не ховаючи гидливості, озирнула кімнату і неохоче присіла на кінчик продраного крісла.
— А де Олександр Петрович?
Аспазія більше не могла витримати. З очима, повними сліз, вибігла з кабінету і впала просто на груди матері, яка вже стовбичила під дверима.
— Хіба такі кузини бувають, мамо? Він дурить мене!..— Сльози на її щоках залишали темні смужки.
— А ось ми узнаємо,— загрозливо сказала Тамара Микитівна.
Місце своєї матері під дверима зайняла Аспазія.
З кожним словом голоси підвищувались. Нарешті Тамара Микитівна, погрозливо озираючись, викотилась з кабінету.
— А до нього вам зась! — і ще додала на порозі: — Ми його не даром годували й напували!
Аспазія обхопила руками голову й кинулася на канапу.
Гайсин повертався додому вже десь перед обідом. Попереду нього пробігли сани з двома міліціонерами, між якими на соломі лежало щось загорнуте в рядно. Це б не привернуло його уваги, коли б він не помітив, що з-під рядна визирають величезні босі ноги. Гайсин навіть зупинився. Слідом за першими їхали ще одні сани, на них вже було кілька міліціонерів і чекістів. Один з них гукнув до когось на тротуарі:
— Поминайте, як звали Гаркушу!
Позаду хтось полегшено зітхнув. Зітхнув і Гайсин, але важко: страх все більше опановував його. Йому вже й парубійко, який глянув на нього, видався підозрілим. Було підозрілим і те, що Тхір не озивається.
Ще на порозі Гайсин довідався, що Забойська вже приїхала. Це перше, що викликало його здивування. Не менше здивувала і та стриманість, з якою зустріла його Забойська. Він було потягся до неї, але гостя тільки дужче стиснула йому руку і утримала на потрібній відстані.
— Людмило! —здивовано вигукнув Гайсин.— Це ж твій був лист?
— Так треба було, Олександре Петровичу! — І пильно подивилася йому у вічі. Щоки спалахнули, але вона не міняла пози.
— Так треба було? — здивовано протяг Гайсин.— Ні, я нічого не знаю і не хочу знати.-
— А треба!
— Я чекав на цю хвилину кожен день, Людмило! Ось тобі доказ.— Він потягся до медальйона, що лежав на столі. Він був уже розкритий, і Гайсин занімів, але тільки на якусь хвилинку.
— Це все дурниці! — Притяг до себе Людмилу й припав губами до її соковитих губ. Вони були гарячі, і Гайсин почав п'яніти. Але Людмила, переборюючи й своє оп'яніння, відсторонила його.
— Час не жде. Сядьмо!
— Ні, ні, дайте спершу надивитися на вас! Людмила Забойська допитливо глянула на двері, за якими чулися скрадливі кроки, і стишила голос:
— Ви, мабуть, не зрозуміли мене: час не жде. Гайсин важко опустився в крісло:
— Ви чомусь стривожені, Людмило?
— Так. Своїм шифром більше не користайтесь. По умовленому каналу ніяких відомостей. Надіюсь, все зрозуміло?
— Коли? — злякано запитав Гайсин.
— Може, й давно.
— Давно? Я тільки два дні тому послав останні відомості...— Нарешті спохватився: — А яким чином ви?..
Людмила Забойська похитала головою: .
— Ну, знаєте, з такою конспірацією...— І проказала йому пароль.
Він почервонів, але проказав і свій. І забігав по кімнаті.
— Людмило!.. І ви?
— А що мені залишалось? Робити абажури? Ніби якась...
— Так, це їхній девіз: "Хто не працює..." Але мої відомості? Ні, не може цього бути. Все точно, як було умовлено — восьмий вагон, пасажир, газета... Може, й лист не ваш?
— Підпис мій. І почерк мій! Інша причина моєї поїздки притягла б увагу... Але тепер це вже не має значення. Вам треба негайно зникнути! Зрозуміли?
За ніч атмосфера в домі Пугала Ще більше розжарилась. Коли вранці Гайсин вийшов на кухню умитися, Тамара Микитівна з качалкою в руках безцеремонно смикнула його за рукав і погрозливо сказала:
— Якщо ця дамочка сьогодні ж не забереться тудою, звідки приїхала, то завтра вам буде не солодко.
— Яке ваше діло, Тамаро Микитівно? — роздратовано огризнувся Гайсин.— Дайте спокій!
— Вам спокій. А нам тепер сиди та й думай. Так ні! Мій Оксентій Гаврилович ні з чим не криється від мене.
— Не суйте свого носа...
— А чому б і ні? Нам тоді все 'дно з вас ніякої користі. Гляньте, який знайшовся. Напустив дурману, та й уже. Ні, голубе, любив кататися, люби і саночки возити!
Коли Гайсин розповів Людмилі Забойській про свою сутичку з господинею і закінчив погрозливо: "Я їм дім перекину!" — вона криво посміхнулась.
— Не знаєте ви жіночої вдачі: це справді небезпечно. А якщо ваші взаємини з цією гімназисточкою,— і кивнула на золотий медальйон,— зайшли далеко, тоді ще більше небезпечно. Я зараз поїду. І вам слід сьогодні ж...
— Нікуди я вас не відпущу... Виходить, що ми злякалися цієї фурії?
Справу вирішила телеграма па ім'я Яхонтова, в якій від нього знову вимагали відомостей. Все це мало бути зроблене завтра, коли проходитиме поїзд, себто під вечір. Коли він не подасть відомостей, стягне підозру, і висновки можуть бути зроблені вже вночі. Значить, зникнути треба обов'язково до завтрього. На прощання Людмила Забойська ще раз сказала:
— їдьте слідом!
— Я ще мушу декого попередити.
— Вам про себе треба дбати.
В потиску руки Гайсин відчув не сказане словами і, як колись, з жаром припав гарячими губами до її теплої руки.
Коли він повернувся з вулиці в кімнату, на шию йому кинулася Аспазія і безладно залепетала:
— Поїхала?..