І хоч Мартоха наче фортеця, але краще фортецю взяти на замок, щоб не сушити собі голову аж в Америці.
Робот Вася, перекочуючись по селі на ногах-шарнірах і посвічуючи голубуватими індикаторами, вставленими в зіниці очей, прислухався до тих балачок упівуха й ще нижче насовував на випуклого лоба кепку-восьмиклинку. Своїм хитрим виглядом наче казав, що коли невсипної роботи на колгоспній фермі не злякався, то тим паче не злякається й пояса цнотливості. Навіть замкненого на замок. Навіть якщо ключик від замка випаде з авіалайнера і потоне на дні Тихого океану або ж опиниться в череві кита, в утробі восьминога.
Отож коли з Мартошиного пояса цнотливості не здивувалось яблунівське жіноцтво, то авторові нічого не зостається, як перестати дивуватись. Перестати дивуватись і приступити до зображення подій не менш чудних, котрі, однак, можуть знову ж таки здивувати самого лише автора, більше нікого.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,
де мовиться про анонімні доноси, які в неправдивому дзеркалі показують Хому, котрий начебто
є кривою гілкою не того, що слід, генеалогічного древа
Тепер, коли на тваринницькій фермі замість Хоми трудиться робот Вася, чиє чоловіче достоїнство явлено світу не без наруги та знущання, тепер, коли на Мартоху зодягнено пояс цнотливості, про який у наших краях не чувано,— отже, тепер, здається, з чистою совістю можна відправляти Хому Прищепу до Америки, раз вона йому таким більмом на оці стала, раз так приспічило.
Інший автор — менш досвідчений, котрий ще не зловив, а вже скубе, которий говорить гоп, ще не перескочивши,— так би й вчинив, мало піклуючись як про долю Хоми, так і про свою подальшу долю. Проте нам, либонь, не варто вподібнюватись до того лошати, що гасає без діла коло кобили, яка все-таки бігає за ділом. Хай там хоч горохом об стіну, а ми своєї правитимем, але ж правитимем, тричі змірявши, а раз відрізавши, намагаючись триматися за гриву, а не за хвоста!..
Отак будь-хто гляне у вікно надвір і одразу вкмітить, що надворі стоїть космічна пора, а не якась інша, що ця космічна пора ще й атомна. А що вже казати про науково— технічну революцію, яка так і кипить, так і звершується, не засинаючи й на хвильку. То тільки упереджений і недоброзичливий автор може говорити, що старі баби, повсідавшись увечері на лавочці за ворітьми, розмовляють про горщики та баняки, про Химині кури та болячки. Дзуськи! Баби розмовляють про хокей і футбол, про Родніну й Зайцева, про електронно-обчислювальні машини та золоту лихоманку на валютних біржах Лондона, Парижа, Нью-Йорка й Буенос-Айреса.
Та ми погрішили б проти святої істини, стверджуючи, що всі сучасні сільські баби. Авжеж, не всі. А ті, хто має інститутську чи університетську освіту й вийшов на пенсію. Бо не в кожного психіка може вгнатися за такою вертихвісткою, як науково-технічна революція. У когось відстає — і психіка подеколи їде на возі, де колеса змащено коломаззю, й мораль іноді сидить у запічку, а не на барвистій софі єгипетського виробництва, й етика тупцяє босоніж, а не грімкотить по сільській вулиці на височезних дерев'яних підошвах такого новомодного взуття, як сабо!
Звісно, якби був сам білий, то не чорнив би другого, але ми тут зовсім не прагнемо кинути тінь на науково-технічну революцію чи очорнити чиїсь мораль та етику. Оскільки ж серед наших героїв багато таких, що кажуть правди не на гривню, а на всю калитку (навіть якщо калитка та порожня!), то й ми не сміємо оминути правди, яка розмислу потребує чи й не потребує...
Річ ось у чому. Коли тривало велике історичне мовчання Хоми, коли в селі появився робот Вася й коли яблунівський поговір зодягнув на Мартоху ніким не бачений пояс цнотливості, підпільно звершувалися й інші події, котрі спливли па поверхню саме тоді, коли цей пояс цнотливості в умовах Яблунівки так міцно оперезав Мартошині стегна, що міцніше не опережеш. З'ясувалося, що якийсь лицар пера й каламаря день у день писав анонімні доноси на Хому Прищепу до правління колгоспу. Звісно, з метою перешкодити його поїздці до Америки. І начебто в колгоспній конторі набралося стільки анонімок, що скоро вони плавом попливли по Яблунівці так, як у горах повзе снігова лавина: листоноша Федір Горбатюк, згинаючись у три погибелі, щодня приносив величезну поштарську сумку цих доносів, мимоволі обертаючись на двогорбого верблюда.
Спершу ці анонімки голова колгоспу Дим зберігав у сейфі, та коли їх стало з хуру, а потім зо дві хури, то вже валялися скрізь і ті писання могли читати не тільки працівники контори та бухгалтерії, а й будь-хто з відвідувачів, а й собаки, що зрідка забігали в приміщення правління колгоспу, а й коти, кури, індики, гуси та інша неграмотна живність.
Про що ж ішлося в анонімних доносах? Були в них пере— брані-перемелені кісточки в другому, третьому, четвертому й п’ятому колінах генеалогічного древа Хоми Прищепи, а також і в тих колінах, яких і не відкопаєш із-під історичного пороху. Мовляв, це навіть не генеалогічне древо в яблунівського колгоспника з артілі "Барвінок", а чортополох — і це в той час, коли так строго йдеться не просто про крону чи навіть гілляку, а й про найдрібніший сучечок! А в цьому чортополосі, звісно, звичаї такі споконвіку панували, як і мають панувати в чортополосі. Всі Прищепи, мовляв, були загребущі хазяї й шкуродери, глитаї або ж павуки. Вони, як та мишка, завжди тягли до своєї нірки, вони своє добро впізнавали і в калюжі, вони і гріха ладні були вкусити, аби свого не облишити. Хоч куркулі в роду й не водились, та чи не водились такі, що мали ручки — собі карлючки, що з рота й пари не пускали, а вже їм зі своєї хати й дим був не гіркий. І начебто з діда-прадіда в їхніх душах щось вовче водилось і не переводилось, отож і дивились вони на яблунівців, як вовк на теля дивиться, отож вони й захищали громадське діло, як вовк захищає отару овець, отож вони милували чужого сироту чи зайшлого жебрака-прошака, як милує вовк барана. А що вже гоноровиті повдавались і пихаті — геть-чисто всі: і злиденніші, і заможніші. З заможнішого не подивуєш, а як не подивувати було односельцям із того прищепенка, в якого чоботи скриплять, а горшки без сала киплять, які тримались гучно, бучно, а в п’яти мерзли, які квасолю їли, а фасону не втрачали. Й вони ж таки, прищепенки, знаменитими брехунами та підбріхувачами повдавались, що в цьому древньому ремеслі рівних їм ніхто знайти не зміг би. Собак у Яблунівці перебріхували, й ніхто їхньої брехні переслухати не міг, на всі заставки хватали й не червоніли. Майстри не останньої руки, а руки першої, бо передавалось уміння з кров’ю, а з молоком матері всмоктувалось. Що ступнуть, то й збрехнуть, навіть оком не моргнуть. А що вже мастаки були з чорного біле робити, передаючи куті меду через лад та через міру, то навіть собаки заздрили. Правду кажуть, що з брехні люди не мруть, то й прищепенки не вмирали, а тільки, здавалося, більшого здоров’я здобували. Хе-хе, ти його не годуй, тільки дай брехнути,— і він уже ситий сам від своєї брехні, рум’янці сяють на щоках, як на книшах!
А ще в анонімках ішлось про генеалогічне древо Хоми Прищепи таке, що при сонці не розкажеш, а тільки при місяці, та й то лише тоді, коли місяць заховався вночі за хмарою. Наче дівки в їхньому роду завжди вдавались вередливі — мовляв, і раків не хочу, й іншого не можу! — а тому— то рідко виходили заміж. Ага, рідко виходили заміж, зате потай уміли пекти добрих раків, через дурний розумочок часто втрачали віночок, під вербами брови губили, а потім і вили! Ті, що хитрощами-мудрощами все-таки знаходили собі чоловіків, ставали такі ревниві, що ревнували чоловіків до сухої верби та до сухої груші, до горбатої берези та спаленої блискавкою тополі, де корови, до вівці, до кози і до безхвостої кицьки-єгози. Й не так матері вдавалися з них, як мачухи, яким усе треба зробити, та спробуй догодити! Стаючи старими, жінки-прищепенки начебто любили скакати і задом і передом, а ще вони любили жартувати з колесами й при цьому застрявали в спицях, а ще вони часто не мали клопоту, то купували порося, а ще де їх дідько не сіяв, то вони однаковісінько вроджувались. Особливо ж уславилася ще за кріпацьких часів баба Секлета з помелястим язиком та з кобилястими речами: як наспіла її пора, то забралась на небо — й скотилась, так їй і треба! Її дочка, що згодом стала бабою Нимидорою, зажила слави тим, що завжди любила сидіти в парі зі своїм старим: чи то в хаті, чи під хатою сиділа, чи то в клуні, чи під клунею капцаніла, у шопі чи коло шопи лебеділа — тому в них із року в рік добре гречка родила. А вже дочка Нимидори, себто Секлетипа внучка, яка згодом теж стала бабою, пойменованою Варкою, пам'ятна по нинішній день небувалою своєю боговірністіо та богомільністю на схилі віку, бо поки була молода, то в ній десятеро чортів сиділо, а порожні сідала гуляли ще на дванадцятеро! А вже що Секлета, Нимидора чи Варка роботящі були — й розказувати годі: узялася б котра пошити кожуха, але ж вовна збіса перешкоджає! А вже які вони танцюристі були — хоч і погано танцювали, зате довго, за цей час і свіженьке молоко могло скиснути
в глечику! А що вже вони до торгів були вдатні й охочі — кожну з них свій дід на ярмарок возив, але жодну з них, таку хорошу, на тому ярмарку ніхто не торгував і не купив!
Ну, гаразд, а хіба чоловіки, що водились на цьому генеалогічному древі, кращі були від жінок? Хвальки — світ не бачив таких хвальків: ото про свято тримають якусь вістку, а в будень неодмінно скажуть. Якийсь старорежимний Явтух із їхнього роду, бідняк із бідняків, що коло громадської череди чередникував, прославився тим, що купив шкапові чоботи. Купив то й купив, та Явтух ті чоботи ніколи не взував, а тільки на шиї носив. У поле з чередою — й чоботи на шиї, із поля з чередою — чоботи на шиї. Й не було в чоловіка інших балачок, як про шкапові чоботи, які він із ощадливості носить на шиї. Носив доти, поки вмер — і лише тоді зняли йому шкапові чоботи з шиї й назули на репані його пастуші ноги. Якщо на цьому світі не походив у чоботях, то нехай на тому порозкошує, бо зносу їм на тому світі не буде, хоч ходи в них до судного дня!.. А якийсь там із прищепенків Савка начебто поїв після великодня воскові недогарки, то, по-перше, світився по ночах, наче свічка перед образом божої матері, і, по-друге, деякі яблунівські баби з доброго дива стали на нього хреститись, як здибали на вулиці, та й, по-третє, бджоли довгенько кидались на Савку, щоб жалити, сиріч — щоб меду давати!..