Продав один наш боярин, а хто — не скажу, бояринові київському, а якому — теж не скажу, бо не бояри тут важать, — продав отож наш боярин бояринові київському буланого суздальського жеребця.
— Того, що з-під нього моя кобила? — примружив око Юрій.
— Може, й того. Ну, то продав, і відвели жеребця в далеку далеч, аж за Дніпро, на соковиті та солодкі трави, солодших за які, кажуть, нема й у цілому світі. Це так кажуть, а я не знаю, бо не пробував, конем не був, коли стану колись, то, може, й попробую, тоді й іншим скажу, які то трави. Ага. То став пастися той наш жеребець на тих травах та попасатися, а вже де жеребець, то там і кобилиці, бо для того ж і жеребець, щоб коло нього кобилиці були, а тут ще жеребець куплений для відомої роботи, без якої б перевелося все коняче плем'я.
Так. Довго чи недовго все те було, з весни почалося, а там і зима, і сніги, і занесло наш заліський край снігами так, що й птиця не пролетить. Та враз заіржало, затупотіло коло боярського двору, застугоніла земля, вдарили копита в дубову браму. Вибіг боярин, глянув: його жеребець! Пробився крізь сніги, обріс довгими бахманами, здичавів і знавіснів, а дорогу додому знайшов, утікши з солодких пасовиськ, та тільки втік не самотою, а заманив з собою сотню а чи й цілу тисячу київських кобилиць, може, вивів з тої землі всіх боярських кобилиць, вже й не знати, що він там їм натурчав у вуха на своїй конячій мові, а тільки відважилися вони замандрувати в незнану землю, слухняно йдучи за своїм повелителем. Отакий був собі суздальський жеребець!
— Та й ще ж такі є? — весело поспитав князь Юрій.
— Скільки захочеш, князю!
— Є та й ще будуть!
Вони сиділи довго, підвелися з-за столу розвеселені, навіть знудьгований Ростислав трохи розворушився і зігнав з лиця кислий усміх. Дуліб пожартував, що перестає вже бути лікарем, бо став череворобітником; а Іваниця знетерпеливлено вичікував, коли позбудеться пильнування князівських очей і піде спати, куди йому вкажуть, маючи поперед себе одну з тих дівчат, яка нестиме свічку крізь довгі темні переходи; що довші вони будуть, то більше ймовірності, що по дорозі щось може статися приємне.
Знову порядкував усім темнолиций Гюргій-тисяцький, який, коли прибрано половину свічок, у напівпітьмі здавався живою скам'янілістю, і якби хтось сказав, що живе цей чоловік на землі вже дев'ятсот літ, як той біблійний праотець, то навряд чи хто став би заперечувати.
— Тобі, князю, приготовано коней, — сказав тисяцький Долгорукому.
— Поїдемо зі мною, — звернувся Юрій до Дуліба та Іваниці. — Тут залишати не хочу. Сховаю вас у Кідекші.
— А що воно таке — Кідекша? — наважився спитати Іваниця, неспроможний побороти свого розчарування. Знов кудись їхати, кидати тепло, затишок, кидати оцих білолицих, окатих, тонкостанних! Навіщо й задля чого?
— Кідекша — село над Нерлю. А в нім двір мій. Там спокійніше і надійніше. Сховаю вас там. Бо зникнення ваше для мене і небажане, і невигідне. Ви зникнете, а звинувачення зостанеться. А навіщо воно мені? Сам ти вигадав, лікарю, звинувачення, сам і зняти повинен.
— Віриш, що зніму? — глянув на князя Дуліб.
— Не вірю, а знаю. Ми з тобою в цьому ділі рівні. Ти не бачив ніколи монашка, я теж не бачив. І того сина дружинницького так само.
— Аби мав я справу з сином твоїм Андрієм, який так досконало знає слова Божі, — не витерпів Дуліб, — то відповів би словами Луки: "Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев'ятдесятьох і дев'ятьох праведників, що не потребують вони покаяння". Але це сказано не про тебе, князю. Тому вмовкаю і впокоряюся твоїй волі. Іваниця теж залюбки поїде з нами.
— Оце! — не без гіркоти крекнув Іваниця.
їхали в темряві мовчки. Коні несли їх легко й охоче, дорога видалася короткою — ще не встигли полишити за собою суздальську браму, як забіліли на високім березі над тихою річкою кам'яні будування, з усього видати, ще й не докінчені, не огороджені валами, нічим не захищені, але, як придивитися зблизька, то досить неприступні самі по собі: товсті могутні стіни, високо від землі вузенькі віконця-бійниці, непробивність і непроникність, мов у обличчі сліпого.
Не сказав би Дуліб, що хотілося провести ніч (та й як знати, чи одну тільки ніч!) у такому будуванні; трохи заспокоювала присутність князя Юрія, яка могла обернутися й на ліпше, та й на гірше теж. Ще похмурішим передчуттям сповнилося його серце, коли під'їхали вони до кам'яної князівської оселі. Тут не було урочистих повітань, не виходив назустріч тисяцький або княжий тіун, коней відпровадили ті, хто їхав з ними та князем; важкі, ковані залізом двері відчинили чиїсь невидимі руки, в просторих сінях не було жодної живої душі, тільки горіли товсті воскові свічі, горіли якось червоно, пускаючи поверх вигостреного полум'я чорні хвости диму, які щільними сувоями бгалися в темному просторі над головами тих, що ввійшли, нагнічуючи їх своїм тягарем.
І враз метнулося з тихої темряви щось біле, війнуло мідявим волоссям, крикнуло: "Тату!" ~ вже повисло на шиї у князя Юрія, а він невміло розставив руки, нахилився, стояв незграбно й розгублено, так наче боявся впустити на землю оте біле, щоб воно не розбилося, мов крихке заморське скло.
"Тату!" — крикнуло воно ще раз, і засміялося, й загорнуло бородате лице Юрієве своїм мідявим волоссям, таким м'яким і ласкавим, що Дуліб навіть на відстані відчув його м'якість і ласкавість, про Іваницю ж ліпше змовчати, бо й що тут скажеш!
Тоді Юрій, оговтавшись, звів руки, легко підніс дівчинку, поставив її між собою і Дулібом, сказав:
— Донька моя. Княжна Ольга. Мала б спати вже, та не спить. А це, Ольго, лікар з Києва Дуліб.
Дуліб вклонився.
— А то Іваниця.
— Оце, — зітхнув Іваниця, не знаючи, куди сховати свої руки, такі вправні й меткі завжди, коли доводиться мати справу з дівчатами, і геть непотрібні зараз, перед оцією тоненькою дівчинкою у білому хутерку, м'якому й пухнастому, з небаченим мідявим волоссям і пронизливо-дитячими очима, перед якими відчував себе цілковито безборонним і немовби нагим, чи що.
— Ти приїхав, щоб узяти мене з собою? — спитала Ольга голосом, ламким по-дитячому, але вже з справді жіночим відтінком вередливості. — Ти ж не був у князя Івана? Повернувся, щоб узяти мене з собою?
— Не доїхав. Та й не знаю, чи виберуся тепер. Маю справи, які не можуть ждати.
— Ти поїдеш і візьмеш мене з собою.
— Де Євфимія? — спитав Юрій.
— Я тут, князю.
З темряви виступила ще одна дівчина, трохи старша за Ольгу, так само висока й тонка, але чорнява, трохи аж сувора з лиця. Вона поцілувала князя в щоку, Юрій пригорнув її.
— Друга моя донька, княгиня Євфимія, повесні заручена в Москві з князем Олегом Святославовичем. Живу тут з доньками. Сини самі собі дають раду. Вже дорослі. А князь старий. Ось так, лікарю, ведеться. А тепер будемо спати. Доброї ночі.
— Доброї тобі ночі, князю. Дивуюся не тому, що в тебе багато дітей, а що такі вони всі неоднакові.
— А як гадаєш: ліпше воно чи гірше?
— Мабуть, ліпше. Бо на світі нічого однакового нема і не повинно бути.
— З дітьми воно не так. Хочеться, щоб усі були однакові. Однаково мудрі, однаково щасливі. Ну, та Бог все робить по-своєму. Вас проведуть.
Князь ляснув у долоні, але Ольга вхопила найближчий трисвічник, окреслила світляне півколо між темрявою, з якої мав показатися хтось із слуг, і київськими гостями, сказала відважно й мовби з викликом:
— Я проведу!
— Негоже, сестро, — зауважила Євфимія, що, мабуть, призвичаювалася вже давно до становища княгині й правила тут, у цьому недобудованому, самотньому пристанищі Юрієвому, за господиню.
— А чому? — подивувалася Ольга. — Князю, хіба в цім є щось погане?
Юрій з усміхом махнув рукою, не знати й кому: чи то доньці своїй, чи то слугам, які мали десь з'явитися, а може, й стояли отут у неосвітленому куті гридниці.
— Ходімо, — покликала княжна Дуліба та Іваницю і пішла попереду, вигинисто виграючи тоненькою спиною в білому хутерку і легко й уміло несучи важкий трисвічник.
— Може, я понесу? — вихопився наперед Іваниця. — А то ж важке,
— Зумію сама, Ти ж надто незграбний для свічок. Дихнеш — і загасиш.
Іваниця відстав, присоромлений і зніяковілий, бо це йому вперше в житті довелося говорити з княжною. — Оце! — зітхнув він.
— Ти справді лікар? — спитала тим часом Ольга Дуліба.
— Лікар.
— Із Києва?
— З Києва.
— І приїхав, щоб зцілити мого брата?
— Брата? — Дуліб не міг збагнути, про що йдеться Ользі.
— Князя Ярослава, брата мого. Знаєш про його неміч?
— Я справді приїхав з Києва до князя Юрія, але… — Дуліб затнувся, він не знав, що сказати, ця дівчина вражала несподіванками, вона жила в світі, не підвладному законам світу дорослих, там ще не діяли жорстокі сили необхідності, там панувала чистота, і чи ж міг він ось так відразу, кількома словами скаламутити чистоводдя її душі тільки на тій підставі, що все на світі рано чи пізно повинно слугувати пошукам істини?
— Я покажу тобі Ярослава, лікарю. Князь Юрій не знатиме. А коли й довідається, то нічого, він добрий. Князь Юрій — найдобріший з усіх князів і серед людей — теж найдобріший. Правда ж, лікарю? Ти давно знаєш князя Юрія?
— Кілька день. Але здається мені, що вже давно знаю, мовби від самого свого народження знаю твого отця.
— Ярослав теж добрий. Він найдобріший з усіх моїх братів. Ти побачиш, лікарю. Сюди.
Вона сміливо штовхнула високі важкі двері, просунула за двері руку з свічником, перехилилася туди, махнула вільною рукою Дулібові з Іваницею, щоб ішли за нею, ступила до високого білокам'яного, як усе тут, покою. Вони слухняно й відважно пішли вслід, але на порозі обидва стали, вражені тим, що відкрилося їхнім очам.
У великій, складеній з важких кам'яних брил пристінній печі з гуком і тріском палали дубові дрова, червоно освітлюючи просторий і не знати від чого похмурий покій, в якому вражало суто князівське презирство до справжнього призначення речей. Коло вогнища просто на кам'яній підлозі виставлені були срібні кубки й ковші, мовби для того, щоб уловлювати своїм химерним карбуванням відблиски дикого вогню, а на великому столі посеред палати стояли чоботи. Дерев'яне ложе під стіною світило пусткою, а всі покривала й скори, які мали б лежати на постелі, були порозвішувані безладно на тій самій стіні.