Так ми з Сашком перебралися до Хрисанфа Івановича в радгосп, на експериментальне поле. Огірки вирощуємо. Вже двадцять кошиків одвезла Любка в їдальню. А як упорається — сюди прийде. Це у нас друга база, а перша ззаду, зразу за Петровим байраком...
Поки Кость і Куприк розмовляли і запалювали багаття, Сашко порачкував у печеру і виповз звідти, пхаючи перед собою відро з кашею. Костів "ватник, яким зверху було закрито посуд, трохи збився, і в ніс хлопцям ударив аромат гарячої пшоняної каші. Куприк глянув у той бік і провів язиком спочатку сюди, потім туди...
В цей час Кость глянув на стежку і смикнув за руку Сашка:
— Ти глянь, глянь!
На стежці з’явилися ще дві постаті, такі закурені, обвіяні вітрами, попечені сонцем, що тільки очі у них і блискотіли.
Придивившись, Кость зиркнув на приятеля:
— Бачиш? За поясом ніж-колодій і з лівої кишені крильце вибивається... Чи не від зозулястої? — І аж затіпався від переживання.— Та це ж знаєш хто? Це ж — Пилип! А той другий — Хома!
Але в міру того, як запізнілі мандрівники надходили ближче, Костів ентузіазм почав падати. Від постатей прославлених жабоїдів віяло не завзяттям, а трудною втомою.
Куприк, Женька й дівчата, як підходили сюди, то всі трималися, крім Тимофія, по-геройському, а ці плентаються, насилу перебирають ногами. Навіть червоні галстуки, поодягані на голі шиї, почорніли в обох. І Кость розчаровано зітхнув:
— А я думав...
Пилип, що не чув цієї розмови, заворушив губами, і до Хоми ледь долетів тихий шелест:
— Держишся, Хомо?
— Держуся...
— А довго ще можеш продержатися?
— Хоч і до самої смерті...
Куприк придержав Костя за руку:
— Ти не кажи так: "А я думав..." Бач, смага у них на губах. І очі блискотять... І курявою припали... Бо без води цілий день.
— Це вони, як мандрівники в пустині, еге?
— Еге.
Тепер Кость і Сашко дивилися на Пилипа й Хому вже з захватом.
Була дев’ята година. Пилип спитав, пильно глянувши на Хому:
— Зараз нап’ємося води й повечеряємо чи як сонце зайде? — І додав твердо: — Страждання всіх мандрівників завжди закінчувалися після заходу сонця...
— То й ми нап’ємося, як сонце зайде,— відповів Хома, гарячково поблискуючи глибоко запалими очима.— Вже недовго ждати. А коли зараз нап’ємося, то Куприк не скаже, що до самого вечора витерпіли.
Куприк при хлопцях був начебто суддею.
— Коли так,— промовив Пилип,— то каша почекає.— Він одставив миски з кашею в затінок, помовчав і несподівано спитав у Хоми.— А ти міг би піти в мандрівку у пустиню Цайдам, як швед Свен Гедін? Отам безводдя! Там спека така, що всю душу вимучить...
— Я б і в Сахару пішов,— відповів Хома.— Знаєш, які там оази? Навколо пальми стоять і таку ж тінь на землю кидають, що ні один промінчик сонця не проб’ється. Доплентається мандрівник сюди, впаде на землю, аж тут дзюркотить щось. Голову підвів, а там з-під найвищої пальми струмочок вибивається, і вода в ньому, як крига, холодна! Отам вода...
— Про воду не треба говорити,— сказав Пилип.— Не треба про неї нагадувати. Вона й так перед очима стоїть...
— Еге, не треба,— погодився Хома,— бо ще дужче пити хочеться.— І додав по хвилі: — А от є такі люди, що їм до води байдужісінько. Александрові Македонському, як ішли через пустиню, ординарець приніс у кухлику трохи води. А він каже: для всіх мало, для одного забагато. І вихлюпнув її геть, щоб нікому не було...
— Так то ж Александр Македонський,— зітхнув Пилип.— Він же герой, про нього в усіх книжках пишуть. А не героєві дуже, пити хочеться. Я її ціле відро випив би. Так не випадає. "Слабак",— скаже Куприк.
— Еге, скаже,— підтвердив Хома.— А як витерпимо, так не скаже...
Поки велася ця розмова, за кущами калини на ряднині відбулося таке. Хлопці й дівчата поїли першу порцію каші, почали кінчати й другу. Тоді Тимофій закричав Костеві:
— Як ділитимеш дрохвича, то мені першому неси, та це крильце, а ніжку!
Вислухавши Тимофієву заяву, Кость чемно відповів як і належить хазяїнові:
— Добре, дам тобі не крильце, а ніжку.— І зиркнув на Білана.
Яка не була голодна експедиція, як не налягали хлопці й дівчатка на кашу, а подужали лише половину відра. Кость озброїв ся добрячою шпичкою, яку вистругав ще раніше, і встромив її у кашу з наміром намацати дрохвича і виколупнуть його на поверхню.
Шпичка легко увійшла й пшоняну масу і торкнулася дна, не натрапивши на дичину. Кость штрикнув нею з другого боку відра. І цього разу шпичка пройшла наскрізь і спинилася, стукнувшись об дно.
Кость збентежився. Дрохвич — не вишнева ягода, це ж цілий півень! Кость втретє і вчетверте опустив шпичку у відро. Наслідок був той самий. "Що за морока?" — вже зовсім занепокоївся Кость. Відклавши шпичку, він узяв відро в обидві руки, почав перехиляти його, струшуючи покопирсану кашу під один бік відра. Від такої операції одна половинка дна оголилася. Дрохвича там не було. Кость обернув відро і повторив цю ж саму операцію. Тепер та половинка, що була внизу, перемістилася вгору. Дрохвича не було.
Тимофій закричав:
— Та мерщій там колупайся! Без м’яса хіба обід!
Кость обернувся не до Тимофія, а до Сашка:
— Чуєш, Сашко, наш дрохвич десь дівся...
— Та де ж він міг дітися? — відповів спокійно Сашко.— Як був у каші, так там і залишився...
— У каші його нема!
Сашко підійшов до відра — і дрохвича в ньому, як і Кость, не знайшов. Потім бралася біля каші Люба. Дрохвича вона теж не знайшла.
Незабаром біля загадкового відра стовпилася перша и друга експедиції, зазирали у нього, струшували, підбиваючи кашу то під один бік, то під другий.
Підійшов Тимофій, все перевірив і сказав:
— А це того дрохвича нема, що вони брехуни. Нічого вони в кашу не клали, тільки задавалися!
Від цих несподіваних слів Сашко зблід. Йому дух забило, він щось сказати хотів і не зміг.
Кость краще володів собою. Примруживши очі і блиснувши ними, він спитав у Тимофія:
— Це ми з Костем брехуни, еге?
— А то й не брехуни,— не спинявся Тимофій.— Стільки кричали: "Дрохвич, дрохвич!" А де ж він?
Справді, де ж дівся дрохвич? Бідолашний. Кость, бідолашний Сашко! Що ж вони могли сказати супроти такого закиду, коли справді птах з відра зник.
І Кость похилив голову.
— Ага, мовчиш, мовчиш? — допікав Тимофій.— Сказати нічого, так язик аж у п’яти втягло...
Бувають у житті такі безвихідні становища, коли чесні люди, як Кость і Сашко, не можуть нічого сказати на своє виправдання, бо ж докази зникли...
Люся, Оля і Люба сиділи на тому місці, де годину тому Кость і Сашко молотили гранітними каменюками дике скло. Скрізь блискотіли різнобарвні скалочки — червоні, медово-жовті, зеленаві, золотисті, димчаті.
На одній великій каменюці лежали готові крем’яхи — два набори; один той, що його робив Сашко, другий — що робив Кость. Дівчата глянули — і очі порозбігалися у всіх трьох. Люба взяла на долоню перші, які були від неї, крем’яхи, почала пересипати їх на долоні. Камінці заторготіли, але якось м’яко, поверхні їх блискотіли, переливалися в сяйві. Любі від цього видовища аж дух забило.
Забило дух і Люсі. Оля всім своїм єством потяглася до камінців, скрикуючи: "Ох і ловкенькі ж які!" А більше говорити не могла, слів не знаходила!
Навтішавшись трохи м’яким стукотінням і блиском камінців, Люба нагукала на Сашка і, коли він прийшов, спитала:
— Це ті, Сашко, крем’яхи, що ви з Костем для мене робили? Еге?
— Еге,— відповів Сашко.— Оці, що в тебе в руках, то я зробив, а ті, що в Люсі,— Кость.
— Спасибі ж тобі, Сашко. І Костеві спасибі за подарунок,— промовила Люба.
Сашко запишався від такої подяки та ще й сказаної при Люсі й Олі, але скромно відповів:
— Ні за що. Ми, як схочемо з Костем, так мільйон їх наробимо або ще й більше. Дикого скла тут ого скільки!
— Це дуже добре,— зиркнула на нього привітно і водночас насмішкувато Люба.— Але "більше" — не треба: для мене й мільйона вистачить.— А тоді обернулася до Люсі й Олі, і голос її заспівав: — Я дуже рада, Олю й Люсю, що ми з вами зустрілися й познайомилися. То я про новопшеничанську експедицію тільки по радіо чула, а тепер ось перед собою бачу, і мені хочеться зробити для тебе, Олю, і для тебе, Люсю, щось гарне-гарне... Якщо вам подобаються ці крем’яхи, то візьміть їх собі на пам’ять про нашу зустріч. Ти, Люсю, оці, а ти, Олю, оці... А мені хлопці ще зроблять. Правда ж, Сашко?
— А нам. що станеться! — вигукнув охоче Сашко.— Зробимо!
Ні в Люсі, ні в Олі зроду не було таких крем’яхів. Вони пересипали їх з долоні в долоню, підкидали вгору кожен камінець окремо, по два і по три, ойкали і вигукували:
— Як же ж і блискотить! Такого нам ще ніхто не дарував..
І Оля поцілувала Любу в щоку. Люба віддала поцілунок Олі...
Від цього видовища Сашкові враз стало нудно. Він залишив їх і опинився біля Куприка:
— Бач, смеркає. Вже й сонце зайшло.
— Еге ж, зайшло,— підтвердив Куприк і крикнув Пилипові й Хомі:
— Пустиня за плечима. Вже вода і оаза...
Коли б Пилин і Хома одразу кинулися до води, це не був би вчинок, гідний запеклих підкорювачів Цайдаму і Каракумів. Справжні. мандрівники уміють володіти своїми переживаннями й почуттями. Ось чому, перш ніж припасти спраглими губами до вінця відра, Пилип сказав, насилу повернувши у роті язика:
— Це ти воду з джерела приніс?
— З джерела,— відповів Куприк.—Тут не джерело, а Ніагарський водопад: вода б’є просто із скелі і холодна, як крига. Ось хоч і покуштуйте.
— Покуштувати можна,— згодився Пилип,— бо таки добре хочеться пити. Тільки що ж з відра! От коли б з чобота! Пам’ятаєш, як шведський мандрівник Свен Гедін напував Касима, коли вже перейшли всю пустиню Цайдам?
Ця ідея, видно, захопила й Куприка. Він пожвавішав, але одразу ж і отямився:
— Еге, так то ж чоботи,— сказав він з жалем,— а в нас — сандалі, весь верх з дірочками: не вдержиться.
— Жаль,— зітхнув Хома.— Бо ж із чобота, мабуть, хіба ж така вода?! Ну, коли не можна, то давай Пилипе, так будемо пити. Ти прихиляйся до відра з того боку, а я ось з цього...
Але Пилип не прихилився. Нагнувся, скинув з ноги сандалію, оглянув її.
— Дірочки пилюгою позабивалися: хоч і витече, так небагато.— Пилип постукав сандалією себе по нозі, струшуючи пилюку, потім зачерпнув води з відра, сполоснув і, вихлюпнувши, набрав вдруге, як у цілком чистий посуд, а вже по цьому, кваплячись, припав до задника губами.
— Ти глянь! І з сандалії можна! — вигукнув Хома.