найміцніший!
Всі мимоволі посміхнулись. Серьожка сердито со-пів. Потім і сам раптом прояснивсь, усміхнувсь.
— Однаково вони вам не повірять,— переконано запевнив він.— Капітан сказав, що це вже — в крові!..
Перевізши на ніч арештованих до в'язниці, їх розводили по камерах. У чоловічих камерах було повно в'язнів, що сиділи за різні справи. Борис хотів потрапити з Валентином в одну камеру, але заробив потиличника, та й тільки. їх посадили окремо, між незнайомими. Розлучили всіх.
Ляля сиділа в одиночці, не знаючи, що це їй влаштовано з протекції підкупленого "Івана Івановича". Коли вона вперше ступила до цієї клітки з вузьким заґратованим вікном, на неї вдарило смородом і гнилизною льоху. їй здалося, що вона тут не виживе до ранку — задихнеться від нестачі повітря. Проте поступово вдихалася, призвичаїлась, глянула на своє житло оком діяльної чепурухи. Чи не можна його якось хоч трохи приладнати для життя?
Витерла віхтиком вогкі, вкриті зеленкуватою цвіллю стіни, обібрала попід стелею павутиння. Потім домоглася, щоб їй дали відро води і ганчірку. Закотивши рукава, підібравши платтячко, взялася енергійно мити підлогу. Працювала до самого смерку. Вранці, користуючись вільним часом перед своїм казенним сніданком, стала на бильце ліжка, доп'ялася до вікна і носовою хусткою стала протирати шибки. Вартовий з подвір'я без попередження вистрілив у стіну біля самого вікна. Ляля з несподіванки мало не впала. Через деякий час, стежачи за вартовим, вона похапцем протерла ще одну шибку. Так, нарешті, вона витерла все вікно, і в камері посвітлішало.
Коли їй передали з дому постіль та одеколон, Ляля застелила матрац чистим простирадлом, а повітря збризкала пахощами,— вона завжди ними охоче корис-талась. У камері після цього наче з'явилось щось дівоче. Ляля оглянула своє тісне житло, вичищене й причепурене, і залишилася вдоволена своєю роботою. Нарешті — в чистому.
Вона органічно не терпіла бруду.
Якось увечері в тюрму привезли з периферії нову партію арештованих і стали розміщувати їх по камерах. Лялі теж вкинули одну з новопривезених. В сутінках важко було розгледіти обличчя, і Ляля бачила біля порога Тільки накушкану важкою хусткою голову та коротеньку спідничку.
— Як у вас тут ловко,— промовила новоприбула
арештантка, коли вартовий загрюкнув за нею двері ——
Як гарно пахне! Бузком! — І наблизилась до Аялі.-
Д расту йте! v •
Ляля була вражена: такий знайомий голос! Де вона його чула? Приглянувшись, отетеріла від радісного подиву: перед нею стояла боса, < розшаріла Веснянка.
— Звідки ти? Як попала? Дівчина придивилась до Лялі:
— А-а, це ви? Ви теж тут? Ляля засміялась:
— Чому теж?
— Та просто... Удвох буде веселіше.
Дівчина по-хазяйськи оглянула камеру, підійшла до ліжка, застеленого білим простирадлом, ч •'
— Культурно,— сказала з повагою.— А де ж мені германи постелили?
Вона оглянулась по камері. 'і
— Ляжемо вдвох,— сказала Ляля.— До речі, познайомимось.— І простягла руку.— Ляля...
— Ляля? Як чудно! Наче дитину... ¡
— А тебе як?
— Вгадайте. г ■
— Знаєш, як я тебе в думці звала? " — А як?
— Веснянкою.
— Ой, як гарно! Так і зовіть! ■ У коридорі вдарили в рейку.
— Це що таке? — здивувалась Веснянка;
— Сигнал на сон грядущий.
— А як мені не хочеться? 1
— Хочеш не хочеш — лягай. Обов'язково;
— Анциболоти,— вилаялась Веснянка, скидаючи хустку і роздягаючись, як дома.
Ляля також роздяглась.
— Ви не бійтесь за свою постіль,— попередила дівчина Лялю.— В мене нічого такого нема. Я чиста.
Ляля посміхнулась: ;
— Ну й добре. " !
Пройшов черговий, заглядаючи у вічка / дверей,
перевіряючи, чи всі лягли.
Дівчата вмостилися на кострубатому матраці, вкрилися простирадлом. Маленької Лялиної"1 подушка не вистачало на двох, і їхні голови лежали впритул, торкаючись одна одної.
— Це у вас одеколон чи духи пахнуть? — запитало дівча.
— Духи.—'Ляля дістала з-під подушки флакон і, відіткнувши, піднесла Веснянці.— Правда ж, тонкий, ніжний аромат?
— Еге... Справді наче бузком...
— Це особливі пахощі,— сказала Ляля таємниче.
— Де ви їх добули?
— З дому передача. Мамуська все-мене балує. Ляля, понюхавши і міцно заткнувши флакон, знову
поклала його під голову й лягла. Згори, крізь грати, в камеру дивилися високі зорі.
— У вас тут, Лялю, шибки у вікні наче з синього скла...
Ляля зітхнула:
— То, Веснянко, ніч така синя пливе мимо нас. —■ Ой, яка ніч...
Лежали, рівно дихаючи, подих в подих.
— Так за що ти попала, Веснянко?
— За те, що і всі. Як по-моєму, то — ні за що, а як по-їхньому, то — все склалось докупи: і те, що від Германії тікала, і що кури погано несуться! Комірник наш радгоспівський набрехав у конторі, що я крашанки, мовляв, краду, а йому не здаю. До війни, каже, кури сипали крашанками, а тепер їм як позашивало!
— Курячий саботаж? — пожартувала Ляля.
— Виходить, що так... А чому ви про себе мовчите? Мені ж також кортить знати, за що ви тут.
— І ми за те, що і всі,— сказала Ляля.— І за те, що радіо слухали, і за листівки, і... за багато чого...
Здивована Веснянка звелась на лікоть:
— Так оце ви такі? Може, то і я ваші листівки читала?
І, близько нахилившись до Лялі, торкнулась до неї рукою. Ляля скрипнула зубами:
— Не берись там!
— Що це у вас? — вжахнулась дівчина.— Вас били? • —, т— ■ Тут, всього буває, Веснянко.— Ляля зітхнула й замовкла.
: Так юце ви такі,—повільно повторила дівчина.—
І багатр ж. вас тут? 4 . " ■
— О Веснянко, нас тут — полк!..
— Полк! — захоплено прошепотіла дівчина мовби сама до себе.— Танковий полк...
— Який танковий? — здивувалась Ляля.
— А той, що під Полтавою загинув торік.
— Звідки ти чула про нього?
— Чула... В нас усе чути...
— Чекай, та ти з якого радгоспу? Часом не з "Жовтня"?
Дівча промовчало, здається, посміхаючись у темряві
— З "Жовтня".
— І Любу Іллєвську знаєш?
— Любки б не знати!.. Ми з нею подругуємо-Зараз вона пішла в Полтаву, бо в неї брата забрано,
— Тоді мені все про тебе відомо!
— Що відомо?
— Це ж ти зберігаєш прапор?
— О! А ви як знаєте?
— Від Серьожки.
— Ой, Серьожка! А де він зараз?
— Недалеко, на жаль...
— Тут?
— Тут.
Дівчата замовкли.
— А що йому... Серьожці, загрожує? — згодом боязко спитала Веснянка.
— Ми хочемо його врятувати.
— Ви його... любите?
— Люблю.
Веснянка миттю сіла на ліжку:
— По-справжньому любите?
— Та ти чого, Веснянко? Ти, мабуть, теж... любиш? Ти, може, закохана?
— Не знаю,— пошепки відповіла дівчина.
— Так ось чого ти,— засміялась Ляля.— Не бійся. Я просто так люблю. В мене є... мій, інший.
— Де?
— Там... воює.
Веснянка знову лягла і заспокоїлась. Ляля обняла її, гарячу й тугу, як налиту. Тверді яблука грудей відчувались крізь полотняну шорстку сорочку.
— А я б така, щоб хоч уже й заміж іти,— згодом сказала вона, розвеселивши Лялю своєю вдаваною дорослістю.
— Але ж тобі ще далеко до повноліття?
— З моїх ровесниць не одна вже весілля відбула... Сдмейнщх поки що не беруть в Німеччину, так вони й давай женитися. Ой, скільки так дівчат і хлопців занапастилось. Або нелюбу бере, або за нелюбого йде, за першого стрічного. Ви знаєте, п'ятнадцятирічні — й ті женяться. Буває, що тільки зареєструються в управі, аби староста їхній знав, а насправжки й не живуть. І сміх і гріх!.. Я так не згодна.
— А за кого б же ти пішла, Веснянко?
— В вдене є,.в мене є, Лялю! Такий собі... хороший парень. Тільки ви його не знаєте... і я сама теж якось... ніби не знаю.
— Як же це так?
— А так, ніби бачу й не бачу, сниться не сниться, мариться не мариться... От наче йду полем, а воно жита кругом, як море, і радгосп наш ледве мріє білою черепицею, а сонце з неба припікає. І раптом чую: шумить, шумить, як орел крильми; гульк — аж це він звідкись виринає, летить до мене... Влітку, а він чомусь на лижах летить, а лижі на сонці як золоті, і палиці в руках у нього золоті, блись-блись, він ними тільки мах-мах, наче крильми!' Зупиняється навпроти мене, дивиться, дивиться, а потім пальцем мене по носі — торк! "Іч,— каже,т—ніс як полупився на сонці!.." А я — в жита, біжу, біжу, вони шумлять за мною, думаю: це він гониться, летить, долітає, хапає... Вже духу в мене нема, забігаю далеко, падаю в житі і лежу, не шурхну... І вже ніщо за мною не шумить і не гониться... Навкруги парко, солодко, жита розморилися, земля пашить, а я лежу і зуби стискую, щоб не плакати. І сама не знаю, чого мені хочеться плакати.
— Це тобі снилось, Веснянко?
— Ні, це не снилось, це так... Я не знаю. Лежали обидві горілиць, рівно дихаючи, дивлячись
на високе тріпотіння зірок за вікном.
— Чого воно,— зашепотіла згодом Веснянка,— що коли довго дивишся на зірки, то вони ніби тягнуть тебе до себе, ніби втягують — і тебе вже нема? З вами таке буває? Ви любите зірки?
— Як була студенткою, я спеціально вивчала' їх, Веснянко. Вся моя наука була про зірки, про їхнє життя.
— Хіба вони живуть?
— Живуть, живуть, Веснянко... Навіть коли яка згасне, то й ще живе для нас довго-довго.,. Світить нам...
— Як же це?
— Та такг..— Ляля замовкла. Через якийсь шс лягла боком, обернулась до дівчини; — Ти не сердься, Веснянко, що я така причеплива... Але я хочу ще запитати: де ж ти зберігаєш прапор? І як же це буде, коли він там, а ти тут? Крім тебе ж, ніхто не знає, де він?
— Знають,— упевнено відповіла Веснянка.— То тільки спочатку я нікому не казала, на себе саму надіялась... То в землі, то в кожушанці тримала... А як почали в Германію хапати та тричі втекла з-під автоматів, то тоді відкрилася... всім найнашішим. Тепер його всі радгоспівські дівчата зберігають разом...
— Ми хотіли його над Полтавою підняти,— зізналась Ляля.— На найвищому будинку або на найвищому дереві в Корпуснім саду.
— Ой, то було б! — захоплено вигукнула Веснянка.— А хіба ми не втечемо? Тільки б нам в ещелон, а там я знаю як... Наші хлопці робили: треба різати дошки на підлозі у вагоні! Та не я буду, якщо ми не втечемо! Лялю, ви — як?
— Втечемо,— Приглушеним голосом відповіла Ляля.
— І Серьожка з нами втече?
— І Серьожка з нами...
— А тс-с!
Дівча раптом насторожило вуха, підвелося.
— Ви чуєте? — вона підняла вгору оголену руку.
— Що таке? — Ляля й собі сіла вслухаючись. Веснянка раптом зіскочила на підлогу і прилягла.
— Ось ідіть сюди!..
Ляля теж схопилась, стала на підлозі навколішки і приклалась гарячим вухом до вогкої дошки.
— Чуєте?
Підлога ледве вловимо дрижала й гула, як глуха
басова струна.