Ні-і! Закони життя на тому збісілому континенті, тваринні закони він мусить забути тут. Забути і не згадувати.
Він гаразд пам'ятає їхню обіцянку перевиховати його, "людиною зробити". А це звучало вже якоюсь перспективою! На цих гострих думках і застали його хлопці. Прибігли веселі, захекані після наполегливої праці на будівництві хати.
— О! Болящий наш кацо вже і без лікарського дозволу встає,— вигукнув Юра, перший доскочивши до куреня.
— Пусть прощайт мінє товаріщ дежурний. Я уже сібе могу ходіл,— цілком серйозно мовив поранений.
— Чудово! Це полегшить і наш клопіт, гер Горн,— сказав Ваня.
— Не нада гер! Хочу... ім'я! Товаріщ.
— О ні, це треба заслужить! Як, хлопці, дозволимо полоненому звати нас на ім'я? — запитав Ваня.
— А по-моєму... Як відповідальний за полоненого,— розмірковуючи почав Олег,— я б дозволив.., Звичайно, в тому разі, коли він щиро...
— Я син шахтен работнік єсть, отец пролетаріат. Моя служба — воєнські дисциплін... Но я шахтен работнік син. Рур...
— То що ж, друзі, дозволимо? Аж почервонів чоловік...
— Може, з нещирості?
— Та дозволимо, один чорт. Чи ти знаєш, коли йому можна повірити, а коли ні? — першим згодився Роман.
— Усе одно дозволяти доведеться. А може, й дійсно він... щиро! Я — за! — підтримав Олег.
— І я!
— Це не означає повної амністії,— звернувся Ваня до полоненого.
— Я вооль, генозе, товаріщ! Амністія біль уже. Ві жізен мне далі, ето єсть колосальні амністія! А суд... суд я сам сібе уже виносіл. Я не фашист. Я немецкі льотчік. А рускі польшефік... сам пріду ему на суд. Прошу веріте міне... За Гітлер воєвать уже нет, нікагда! Умірайт готов, но не за Гітлер,— і сам злякався таких гарячих своїх запевнень.
— Аж сльозою пройняло. Якщо бреше, то... він артист! — шепнув Юра Тулякову.
Полонений розхвилювався, впав на свою постіль, вимощену з сухого сіна.
— Давайте говорити серйозно,— знов почав Ваня по паузі.— Життя складне, безперервна боротьба за те життя! Підтримувати пораненого — наш обов'язок, бо ми радянські люди. Але утримувати ворога, згодьтеся, не варто. Отже, угода: працюємо всі на умовах острівної комуни. Згодні, будете щиро дотримуватися тої угоди і ніколи не хапатися до зброї, ніколи — значить, повне перемир'я між нами. А після повернення до Радянського Союзу здамо вас як полоненого... Так, хлопці?
— Так, Ваню. Там розберуться.
— А зброю ми таки приховаємо,— докинув Юра.
— Так єсть, товаріщ Юра. Автомат етой рука не коснуться в моя жізен на остров, клянусь! Хочу работаю цузамен, вместе.
В той день, коли минуло два місяці їхнього перебування на острові, хлопці перебирали в пам'яті все своє життя за цей час. Вони не скаржилися на труднощі острівного життя. Робінзони... Ваня віддав належну шану відвазі товаришів, хоч, мовлячи про неї, жодним словом не натякнув про те, як він сам відважно рятував Романа в океані.
Потім уже порятунком ставало все їхнє життя. То була боротьба за життя: зогнила рибальська сітка розлізлася при першім же заході, ледве втримавши заплутану в пацьорках одну рибину. Довелося самим не вміючи в'язати якесь подіб'я рибальської снасті. Розсукували стропи німецького парашута, вчилися нескладного мистецтва в'язання сіті...
Тепер, крім вареної риби, вони вже мали ожину, дику вишню і навіть недозрілі горіхи. Юра запевняв, що через місяць дальшої наполегливої боротьби і праці у них буде справжня горіхова олія! Великий дуб-прес накотили, прилаштували клиння, жаровню склепали з шматків жерсті...
Щодня всі старанно працювали на будівництві хати. Лишилося тільки накласти стелю, вкрити, зробити якісь двері. Спорудили навіть нари і піч з хитромудрим виводом диму, щоб маскувати багаття.
Кожен з них знав усі щоденні турботи з будівництвом, рибною ловлею, пораненим. А здобування солі з ропи, яку розшукали в горах! А навчання Романа плавби! Над цим вони клопочуться кожного ранку. На хвилі океанські витягають довгу важку суху деревину, біля якої й кидають Романа далеко від берега. Спочатку було важко учневі. Високі хвилі часом захльобували Романа, ледве встигав ухопитися за рятівну деревину. Але наполегливо, щодня по кілька разів бовтався в невгамовних хвилях океану.
А вчора вперше Роман сам зробив досить сміливий заплив без колоди. Отже, перемога!
На острові, як видно, в мирний час бувають тільки рибалки з континенту. Кілька видів дрібних птахів, напевне, випадково забилися сюди і акліматизувалися в умовах суворої острівної природи. Жодного звіра, крім ящірок і мишей у лісі.
Щоправда, хлопці одностайно зійшлися на думці, що на острові таки є полоз. Він живе з того боку острова, певне, ловить рибу в затоці й далеко не відповзає. Ніхто його не бачив. Але, побачивши над затокою дерево з, на диво, вичовганим стовбуром, друзі прийшли до висновку, що то і є сліди полоза, який полює з дерева за рибою.
Там же поблизу знайдено й другу стоянку рибалок. Весло, сокира, жмути дроту, казанок. Та й ця знахідка не змінила думки хлопців. Вони були переконані, що біля затоки таки є лігво полоза, намагалися поки що обходити те місце.
Надійшла осінь. Горн уже ходив, без утоми працював на будівництві разом з хлопцями, заробляв довіру в них. Вечором був у тому ж незалежному, до деякої міри побратимському настрої і довго розважав Олега на варті. Адже хлопець — теж авіатор, вів літака, коли Горн намагався його розстріляти. В тому смертельному змаганні не було переможця, вони порівнялися...
Досвід дорослого хлопцям дуже згодився. Тепер вони спали у власній хаті. Для нічного вартового знадвору зробили зручний ослін, на якому так приємно, по-домашньому сиділося в хвилини відпочинку. Дверей ще не було, для них тільки приготували очерет і розклали його сохнути на сучкуватих підставках. Це теж ділова порада полоненого німця.
Цієї ночі вартував Олег. Він не сидів на ослоні. Як тільки в хаті затих гомін, Олег встав і, сповнений думок, почав ходити навколо. В руці тримав пістолет напоготові, на ремені — фінка. Нічого не боявся. Та і позвикали вже до того, що на острові зараз їх мусять страхатися, хто з боязких. Навіть думка про полоза поволі відходила геть, нічим не хвилюючи вартового.
І раптом почув глухий відгомін грому. Невже таки піде дощ на не покриту дахом, хату? За весь час їхнього перебування на острові тут випало лише кілька невеличких дощів. Власне, в горах вони, мабуть, були більші, коли судити з ручаю. Він набухав, обертався в цілу гірську річку, навіть викочував із їхньої загати каміння, женучи його геть у своєму бурхливому потоці. Але ж то було літо. Напевне, в цих широтах саме осінні й зимові місяці мають бути багаті на, дощі.
За час перебування на цьому острівку щось два чи три рази чули хлопці громовицю. У цих раптових громах відчулася неминуча зміна пори року. Але ж дивно — на небі жодної хмаринки! Крізь гущавину дерев миготіли зірки. Вартовий попростував на край ставка, де розходилися віти дерев і можна було побачити широкий обрій неба.
Грім то заглухав, то знов озивався десь здалеку. Коли ж Олег дійшов аж до берега океану, страшна догадка промайнула в нього: бій... Великий океанський бій триває десь там, у безкраїх водах!
Хлопець озирнувся в бік свого житла. Там сплять товариші й не чують тої боротьби... І німець, мабуть, також спить. Поговорити б, поцікавитись, як він ставиться до тих зітхань зарядженої війною рідної землі.
Німець, може, тільки й чекає, що ось-ось викинеться на острів якийсь десант з фашистського корабля. Мстиві гітлерівці чи й повірять Горну про мирний характер піонерської стоянки на острові, якщо б і спробував він їх умовляти.
Фашисти захочуть довідатись, як ці радянські хлопці опинилися на острові. А чи й буде Горн захищати їх, хоч вони і врятували йому життя? Можливо, і сам поквапиться розповісти про чеха, про загибель свого найкращого напарника аса-нічника.
Збуджений Олег швидко рушив до стоянки. І знов почулися немов залпи гармат, тяжкі мінні вибухи, які котилися разом з океанськими хвилями. В уяві малювалося, що й твердь острівця вже ворушиться під ногами.
Збудити товаришів? Для чого? Щоб поглузували з його боягузтва? Покаже й Горну, як далеко ще йому, юнакові, до тої межі дорослого, якої лише з випадку він досягнув був під час повітряного бою. А за тою межею віддалені громи вже не вчуваються фантазливими гарматними залпами...
Ні, не буде він тривожити сон товаришів. Нехай сплять.
Незабаром усе стихло. Як не прислухався хлопець, до землі вухом припадав — навіть віддаленого грому вже не почув. Тільки шумів океан.
"Цілком можливо,— міркував Олег, мобілізуючи всі свої знання про морські бої,— що в океані таки був той далекий бій. Може, і зараз він триває, тільки вже рукопашний. Зійшлися кораблі, матроси баграми вчепилися за борти..."
І засміявся. Це все бачив у кіно. Якийсь піратський корабель напав на торговий. Берданки, багри, беззбройні пасажири... А в океані тепер сходяться броньовані крейсери. Які там багри, рукопашний бій? Величезні снаряди, убивчі торпеди, тонні авіабомби. Тут тобі близький і далекий бій.
У цих думках минали хвилини, години, коротка літня ніч. З думок про фугаси, про торпеди Олег непомітно перекинувся на село Новосілки за Дніпром. Береза в дворі за хатою. Березу видно здалеку. Її садовив Олегів батько. Із сусідою Андрієм Дорошенком вони посадовили в той день, коли вступали до восьмого класу школи, два деревця. Батько — березу, а Дорошенко — дубка. Батькова береза он якою вже виросла, а Дорошенків дуб у корінь міцніє і досі ніяк не вкриє хати розлогими вітами...
І в тому мати бачить символічний зв'язок з долею обох садівників. Андрій Дорошенко по військовій лінії пішов, коренем зміцнів, генералом став. А батько... Батько — інженер-механізатор, до директора МТС виріс, а потім тяжко захворів на запалення легенів. Тепер постійно з лікарями має справу, на курорти їздить. Як ота береза спалахнув: високий, стрункий мужчина, з розумними очима. Коли хворів, завжди говорив: "Олег, синок, ми з тобою хіба ж такі діла творитимемо!..."
Коли б він знав оце, що його Олег вартує ось на безлюдному острові, в громовицях нічних відчуває океанські бої. Коли б знав те його хороший батько.
Але ж батько тепер теж воює...