– Простий народ вас буде любити завжди! Адже люди співають ваші пісні на весіллях. Тільки багато хто не знає, що вони написані вами. Але про це знаємо ми, я і ваші сини. Ми вдячні вам. І ми вами пишаємося!" – "О моя люба Аджире! Мене ніхто не визнає, крім вас!" – "Читають ваші вірші напам'ять! Хіба це не визнання?" – "Ти сама говориш, що читають і не знають, хто ці вірші створив". – "Потерпіть, дізнаються. Колись ви станете улюбленим письменником нашого народу".— "Кохана, коли я стою на краю прірви і в мене крутиться голова, ти даєш мені крила. Не знаю, що б я без тебе робив..."
Одного разу у п'ятницю, у час, коли правовірні в мечеті віддавали хвалу Аллаху і просили його про нові милості, Усеїн-оджа сидів за низьким столиком у вітальні, щось писав, закреслював і знову писав. Аджире, займаючись своїми домашніми справами, у таку годину намагалася не заходити до вітальні і не пускала туди старшого сина; вона чула, як чоловік час від часу сердито бгав папір і кидав його до дверей. Потім вона підбере, обережно розправить листки, розгладить долонями і сховає. А через місяць покаже чоловікові, і він, прочитавши, здивується й скаже: "От ці рядки треба змінити, і, вважай, вірш готовий!.. Спасибі тобі, де ти це знайшла?.."
Після полудня, коли Аджире вже зважилася потривожити чоловіка й нагадати йому, що, настав час обідати, він гукнув її, запросив до себе в кімнату.
– Хочу прочитати тобі, – сказав дружині. – Послухай:
Вже досить! Вже досить псувати папір!
Бо все, що я встиг написать до цих пір,
У теках, як в трунах, жовтіє від пилу,
Душа моя квилить, мов птаха безкрила.
Похмурий гробар я, що риє пером
Могилу поезії в світі глухому.
Ніхто моїх книг друкувати не хоче,
Одні обіцяють, а другі морочать.
Я їх від руки написати б хотів
І випустив з серця, немов голубів.
Та сумно до мене слова промовляють:
Їх брудом замажуть, коли прочитають.
Не любить чиновник моїх гострих слів,
Не любить багатий віршований гнів.
А той, хто слова мої всі розуміє,
Читати й писати, сердега, не вміє.
Тож з відчаю я і великої муки
Готовий оглухнуть й осліпнуть з розпуки.
А втім, краще бути сліпим і глухим,
У світі, де править старий херувим.
Він пильно подивися на дружину.
Вона задумливо дивилася кудись убік, ледь ворухнула бровою і мовчки вийшла у вітальню, звідки чулося пхинькання Даніяла, що до того грався з возиком, зробленим батьком із дощечок і катушок.
– Що ж ти мовчиш? – здивувався він.
– А що говорити... – донісся з вітальні голос дружини. – Якщо всохла ваша віра й надія на кращі дні, то чи варто цього позбавляти інших?
– Але ж це правда!
– Правда не тільки те, що зараз у вас в руках. Правда й те, що буде в них завтра... Прийде час, коли буде надруковане все, що ви написали. Тоді й згадаєте мої слова... А зараз прошу зійти на грішну землю й пообідати.
За обідом Усеїн-оджа не зронив жодного слова. А поївши, піднявся з хони й усамітнився у вітальні. У голові, як устюк, засіли слова жінки. Якщо він, Токтаргази, що ніколи не пасував перед труднощами, скисне, втратить віру в щось світле, чого ж тоді очікувати від інших? Йому не можна розслаблюватися. Що це на нього найшло?.. Може, він відчув себе самотнім і слабким тому, що давно не їздив у Сараймен, не бачився з друзями, Емір-Алі Каїшевим, Менсеїтом Комюрджи, Сеттаром? Певно, в ньому вичах заряд, який він завжди одержував від розмов із ними. І вони в нього давно не були. Пора їх відвідати, як тільки трапиться така нагода.
А він у міру можливостей робить усе, щоб його пригноблений народ нарешті прокинувся й усвідомив себе повноцінним. І все ж тут, у Харджибіє, Усеїн-оджа такий самотній. Йому одному нелегко боротися з Аджи Ербаїном, Джемаледином та їхніми посіпаками... А в якому становищі зараз перебувають його однодумці, розсіяні по інших містах і селах – по всьому Криму? У кожному випадку багатьом із них, напевно, складніше, ніж йому. Одні у в'язницях, інші переховуються, уникають знайомих, переїжджають із села в село... Усеїн-оджа день і ніч про це думав. Тривоги й розчарування, як мікроби, роз'їдали його. У нього був пригнічений настрій. А з таким настроєм оптимістичних віршів не напишеш... Ні, так далі не можна. У найближчі дні треба провідати друзів у Сараймене. З'їздити в Керч, розшукати старих знайомих... Як би тільки непомітно це зробити, бо ж Менлібей так і ходить по п'ятах, як тінь. Якщо дізнається, що вчитель вирушив у Керч, і провідає, з ким оджа там бачився, що робив, неодмінно донесе своїм хазяям. А ті поспішать у Феодосію і повідомлять начальнику земської управи, що він знову займається підривною роботою. Аджи Ербаїну і Джемаледину тільки того й треба – хоч щось провідати. Знайти хоч якийсь привід, аби схопити Токтаргази й посадити у в'язницю. Чи, зрештою, відправити так далеко, щоб не знайшов дороги назад. Однак проникливістю Менлібея Аллах не надто щедро нагородив. Його іноді можна й обдурити.
І от одного дня Усеїн-оджа осідлав Кипчака й поїхав у Сараймен. Друзі зібралися в домі Еміра-Алі Каїшева. Під час розмови Менсеїт Комюрджи поцікавився:
– Усеїне-оджа, а як просувається робота над п'єсою "Проект муллів"?
– Я вже її написав, – відповів оджа. – П'єса в мене з собою.
Усі попросили Токтаргази прочитати п'єсу. І Усеїн Шаміль із властивим йому артистизмом прочитав їм "Проект муллів" від початку до кінця. Колеги слухали з великим інтересом. Читання кілька разів переривалося їхнім голосним реготом. П'єса усім сподобалася.
Емір-Алі Каїшев раптом запропонував поставити п'єсу на сцені самотужки, за участю молоді села. І відразу розподілив ролі. Собі узяв роль Абдулкеляма-ефенді. Абібулу-акая доручив грати Менсеїту Комюрджи. Роль Дульгерова дісталася автору п'єси. Кримгази-мурзу захотів зіграти Зевадин-оджа. Відразу ж почалася й репетиція.
Щодня вчителі й молодь збиралися по черзі один в одного. Знаходити для цього час і приходити в Сараймен з далеких сіл для багатьох було зовсім не просто. Але жоден з учасників не відмовився від справи.
З першого ж дня домовилися між собою поки що тримати все в таємниці. Та коли почалася підготовка до спектаклю, звістка про це поширилася по всій волості. Правда, у селах мало хто знав, що таке спектакль, і чутки ставали все неймовірнішими. Люди з нетерпінням чекали моменту, коли стане відомо, що там затіяли вчителі в Сараймене. Тому не дивно, що в день, на який було призначене прем'єру, народу в Сараймен із багатьох сіл прийшло сила-силенна. Спеціально приїхали подивитися на спектакль і з Харджибіє. В одному з перших рядів сиділи разом Аджи Ербаїн, Ебу-Бекир, Адиль, Джемаледин. Люди то реготали до сліз, то завмирали, і в залі наставала напружена тиша; але були й такі, які сиділи надутими від початку до кінця. А багато хто не розрізнив персонажів п'єси і того, хто їх грав на сцені. Вони уважно стежили за діями героїв, але ніяк не могли зрозуміти, що не вчитель Усеїн Токтаргази так говорить, не Менсеїт-оджа, не Зевадин-оджа, а ті, кого вони зображують на сцені, і дивувалися, чому це вони, відомі люди, називають один одного іншими іменами.
Із зали раз у раз лунали регіт і вигуки:
– Так його, Усеїне-оджа! Хай не хвалиться своїм гаманцем!..
– Гей, Еміре-Алі-ефенді, чи не про нашого муллу ти говориш? Наш такий же пройдисвіт!..
...Повернувшись у Харджибіє, Аджи Ербаїн, Ебу-Бекир, Адиль зібралися вдома в Джемаледина. Випили горілки, закусили пловом і шматками відварених овечих голів. Господар дому, згорнувши товсту цигарку, відкинувся на подушку коло стіни, глибоко затягнувся і, випускаючи дим, сказав:
– Агаларе! Що ми побачили в Сараймене?.. Ми побачили хулу на Аллаха й царя. Скажіть мені, хто такий Усеїн-оджа, щоб собі таке дозволяти? І чи мусульманин він після цього?
– Усеїн-оджа – це людина, що заслуговує на прокляття, – похмуро мовив Аджи Ербаїн. До його засалених вусів прилипло кілька зерен рису; він витер долоні об край скатертини і продовжував: – Він не має права навчати наших дітей.
– У Сибір його! – подав голос і Ебу-Бекир.
Адиль мовчав і робив вигляд, що ще не закінчив трапези. Та коли помітив, що погляди всіх трьох зосередилися на ньому, відсунувся від хони, кашлянув у долоню і мовив:
– Покарати вчителя не важко... У шаріаті для цього багато правил. За ними й будемо чинити. Як ви думаєте, Джемаледине-ефенді?
– Нехай Аллах відгородить нас від злих намірів к'яфіра[74], – обізвався Джемуледин-бей і провів обома долонями по обличчю.
Заснув вітер, що дув з Азовського моря. Стало тихо в степу, де ще недавно, посвистуючи і постогнуючи, до хрусткої снігової шкоринки хилилася суха ковила. Сонце стало щедрим, почав танути сніг. На проталинах соковито зазеленіла трава, яскравими цятками заяріли квіти, вони ніжно погойдували віночками, розливали аромат і приманювали бджіл і дівчат із ближніх сіл. Прийшла весна, ошатна й усміхнена, як юна наречена. Та швидкоплинна юність, і коротке життя весни. Не встигла весна намилуватися собою в люстерках блакитних калюж, як уже й літо настало...
День став довгий, в Усеїна-оджи після уроків у школі залишається час пройтися трохи степом. Ні, не тільки, щоб помилуватися природою,– тут легше думається. І якщо защемить іноді від невеселих дум серце, то тут не так пронизливо доймає біль, повітря тут, як бальзам, знімає втому й нервову напругу...
Трава по коліна. Усеїн-оджа йшов повільно, дивлячись під ноги, щоб не наступити на гніздо жайворонка чи перепелиці, і думав про свою нову книжку. Його кращі вірші не ввійшли до збірника "Наилеи Кърым". "Не будемо втрачати надії на те, що вони будуть видані наступного разу..." Так написав у своєму листі Абдурешид-ефенді. Усеїн Шаміль за останній рік і кілька місяців написав нові вірші. Правда, над деякими з них він почав працювати давно, і тільки зараз їх дописав. Свій роман "Острів блаженства" він замислив ще в той час, коли працював учителем в Айвасилі. А закінчив недавно. Той день, коли він поставив останню крапку в своєму романі, був для нього святом.